Лекція 8. Тема: політичні режими

Навчальна мета: ознайомити студентів з різновидами політичних режимів, показавши їх історичне домінування у світі.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Навчальні питання:

1. 20 хв.

2. 20 хв.

3. 15 хв.

4. 15 хв.

5. Заключна частина – 10 хв. (підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення: навчальні карти, хрестоматії, схеми, збірники документів і матеріалів, першоджерела.

Джерела і література: 2, 13, 34, 37,43,47, 50, 51, 53.

ПЛАН:

1. Політичний режим: поняття і типологія.

2. Демократія як політичний режим

3. Тоталітаризм як політичний феномен XX століття

4. Авторитарні режими. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів.

1. Політичний режим: поняття і типологія.

Політичний режим — це сукупність форм і методів здійснення політичного панування, що визначають характер відносин між владою і народом, рівень гарантованості особистих прав і свобод громадян, ставлення владних структур та окремих осіб при владі до правових основ своєї діяльності.

Неподільна (унітарна, інтегральна) влада, що тримає монополію на прийняття та реалізацію політичних рішень, веде до утвердження недемократичних режимів, за яких народ є усунений від влади і виступає лише ЇЇ об'єктом. Такими були комуністичні та фашистські тоталітарні системи влади, різного роду диктатури у країнах Африки, Латинської Америки тощо. Диференційована колегіальна або консенсуальна влада, так само, як влада типу противаги, є основою демократичних режимів, де народ має можливість чи то через представницькі інституції, чи то безпосередньо висловити свою волю і домагатися її урахування у політичних курсах, що їх проводить владна верхівка.

Недемократичні режими в сучасному світі існують у вигляді тоталітарних і авторитарних. Кожен із цих видів поділяється ще на декілька підвидів. Не є однорідні за своєю структурою та способом функціонування і демократичні режими. Конкретний зміст як тих, так і інших буде розкритий у другій книзі підручника.

2. Демократія як політичний режим

Різні погляди на демократію, різні форми організації державної влади не заперечують наявності спільних корінних рис, що характери­зують сучасну демократію як політичний режим. Ці невід'ємні риси, без яких демократії просто не може бути, забезпечують вплив народу на прийняття і здійснення державних політичних курсів, гарантують певний, доволі високий рівень особистої свободи та політико-правову рівність громадян. Дамо коротку їх характеристику.

• Найпершою ознакою демократії є визнання суверенності народу, який є єдиним джерелом влади в державі. Народний суверенітет знаходить свій вираз у безпосередній участі громадян в розробленні і прийнятті рішень через народні ініціативи, референдуми і плебісцити, а також реалізується через участь у виборах та делегування пред­ ставницьким і виконавчим структурам владних повноважень, в межах яких вони діють самостійно.

• Суверенність народу проявляється також у можливості змінити уряд без застосування сили, проведенням виборів. Влада в демок­ ратичних країнах народжується тільки з виборів. Уряд утворюється, відправляється у відставку, періодично замінюється або безпосередньо волею виборців, або обраним ними представницьким органом.

" Вибори мають бути регулярними (відбуватися через визначені законом періоди часу), загальними (в них беруть участь усі без винятку групи населення), чесними і конкурентними. Чесність виборів забезпечується наявністю механізмів, які створюють бар'єри для виборчих махінацій і підтасування: рівні фінансові можливості, однаковий доступ до засобів масової інформації, громадський конт­роль за ходом виборів та підрахунком їх результатів. Конкурент-ність забезпечується наявністю багатопартійної системи, гарантованими можливостями для політичних партій, громадських організацій, груп і окремих громадян вільно виставляти і підтримувати своїх кандидатів та контролювати хід голосування і підрахунку голосів.

• Ознакою демократичного режиму є конкуренція політичних сил не лише під час здобуття, а й при здійсненні влади. Принцип змагальності реалізується через легалізацію політичної опозиції. її цивілізоване функціонування вимагає досягнення в суспільстві згоди стосовно того, що переможець на виборах або той, хто має більший вплив на владу, не використає тимчасову перемогу, щоб усунути з політичної арени тих, хто програв вибори. Опозиція, своєю чергою, зобов'язується поважати право переможців приймати рішення, навіть якщо вони й не узгоджуються з її поглядами. Тобто мова йде про лояльну (системну) опозицію.

• Конкурентність у боротьбі за владу та можливість контролю за діяльністю владних структур забезпечує вільна преса, що гарантує альтернативність інформації (можливість отримувати її з різних джерел і в різній формі) та можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики навіть найвищих посадових осіб у державі.

■ Ліберальний характер сучасної демократії вимагає гарантії прав і свобод людини. Політико-правовий статус особистості, захищеність індивіда,

набуття ним рис громадянина визначає міру демократичності політичного режиму. Законодавче гарантування прав і свобод людини і громадянина обмежує всевладдя держави, сприяє розвитку плюралістичних структур, утверджує рівність людей перед законом і суспільством.

• Відносини між народом і його обраними представниками будуються на основі контролю (переважно електорального), довіри, конституційного обмеження компетенцій органів влади, її невтручання у справи громадянського суспільства, яке функціонує завдяки наявності добровільних і автономних асоціацій.

• Важливою рисою демократії є висловлене через вибори волевиявлення більшості. "Сама сутність демократичного правління, — наголошував А. де Токвіль, — полягає в абсолютній свободі більшості". Проте право більшості на прийняття рішень треба поєднувати із захищеністю меншості, яка повинна мати право стати більшістю.

■ Ознакою сучасної демократії є також широке громадянство і достатньо високий рівень участі населення в політиці. Ці риси наближають демократичний устрій до первісного значення поняття демократії як народоправства, допомагають долати відчуженість народу і здійснювати ефективний контроль за владою.

Протягом XX століття відбулась значна еволюція уявлень щодо сукупності принципово важливих рис демократичного режиму. Якщо Й. Шумпетер вважав, що для демократичного режиму достатніми є такі ознаки, як загальне виборче право, конкуруючі партії, регулярні вибори, тобто зосереджував увагу на процедурі формування уряду, то нині обов'язковим вважається, щоб ці демократичні процедури ще й вели до демократичних результатів, як от:

• відповідальність урядів перед своїми виборцями (еліти перед народом);

• залученість мас до політики;

• захищеність меншості.

Сучасна плюралістична демократія заснована на прагненнях людей, а не на "спущених" згори цілях. її суттю є вибір, а принципом функціонування — політичний плюралізм. Між представництвом та конкуренцією групових інтересів, з одного боку, і необхідністю прийняття єдиних компетентних рішень, з іншого, існує певна супереч­ність. Вона ускладнює політичний процес, але з цим доводиться миритися, бо тільки демократія створює умови для відносно швидкого, своєчас­ного виправлення допущених політиками помилок і робить непотрібним звернення заради цього до насилля. Лише демократія здатна створити уряди, відповідальні перед народом.

Безпосередня участь громадян у процесі прийняття рішень є різною, оскільки, за загальним правилом, повноваження щодо прийняття рішень делегуються представницьким органам влади.

Обов'язковим атрибутом сучасних демократій є широке 1 громадянство, політична і правова рівність, гарантія особистих і прав і свобод, правова захищеність особи та меншин, забезпечення

представництва інтересів усіх соціальних груп, легальність

організованої опозиції, поділ влад.

Порівняльний аналіз демократичних режимів та притаманних їм форм правління становить важливий напрям сучасної політології. Значний внесок у його розвиток зробив сучасний політолог Аренд Лійпхарт. Йому належить, зокрема, спроба типологізації сучасних демократичних режимів та визначення найбільш придатних моделей демократії і форм правління для молодих демократичних держав.

Держави, в яких демократичні режими проіснували неперервно 50 і більше років (з кінця другої світової війни) було віднесено до стабільних демократій. Таких, за підрахунками А. Лійпхарта, у 1980 р. налічувалося 21. Це Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Данія, Фінляндія, Франція, ФРН, Ірландія, Ісландія, Ізраїль, Італія, Японія, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Швеція, Швейцарія, США, Великобританія. Водночас існувало ЗО інших (новоутворених та нестабільних) демократій. Разом вони охоплюють приблизно 37% населення земної кулі".

Стабільні демократії характеризуються високим ступенем відповідальності урядів перед своїми виборцями (уряди відгукуються на вимоги і враховують преференції тих суспільних груп, за допомогою яких вони прийшли до влади). Дії урядів перебувають "у відносно тісній відповідності з бажаннями відносно великого числа громадян протягом тривалого часу"¹⁰⁰. Щоб перекласти преференції (побажання) людей мовою політики, використовуються різноманітні формальні і неформальні інститути та зразки практики. Відмінності між ними, так само як і спільні, повторювані риси, дозволяють, на думку А. Лійпхарта, виділити певні моделі демократії або, що те саме, типи демократичних режимів, які функціонують у сучасному світі і до певної міри можуть бути використані країнами, що тільки тепер зробили чи роблять свій вибір на користь демократичної системи врядування.

Посилаючись на означення демократії як поліархії, А. Лійпхарт вирізняє дві діаметрально протилежні її моделі (два типи демократичних режимів): мажоритарну, або Вестмінстерську модель, зразком якої є Великобританія, і консенсусну модель, котра може бути найвиразніше представлена політичною системою Швейцарії.

Суть Вестмінстерської моделі — правління більшості (всі важливі питання вирішуються голосуванням за принципом більшості голосів). Вона, як підкреслює Лійпхарт, найбільше підходить для гомогенних суспільств.

Суть консенсусної моделі — поділ влади між якомога біль- шою кількістю людей (через надання меншинам права вето з питань, що зачіпають їхні інтереси, та через інші механізми). Консенсусна модель допомагає розв'язувати проблеми гетерогенних (поділених, сегментованих, багатоскладникових) суспільств.

Кожній з моделей демократії відповідає певний тип взаємовідно­син між виконавчою і законодавчою владами, спосіб створення урядових коаліцій, ступінь концентрації влади в законодавчих органах, ті чи інші типи виборчих і партійних систем, конституційного і державно-територіального устрою. У попередньому параграфі вони були охаракте­ризовані на прикладах конкретних систем правління в країнах Європи, а в узагальненому вигляді представлені у таблиці 13.7. ( Таблицю складено на основі матеріалу, викладеного Лійпхартом у згаданій праці, с. 4-36).

Дві крайні моделі є абстракцією, яка повністю відповідає практиці лише двох-трьох країн. Більшість інших демократичних систем мають інакшу комбінацію характеристик. Тому виникає питання, наскільки годиться для них обрана система класифікації. Щоб перевірити це, верифікували дві основні моделі демократії на предмет їх типовості для інших країн за допомогою факторного аналізу. До уваги бралися ті характеристики демократичних систем, які мають кількісний вимір.