4. Державно-територіальний устрій.

Під державно-територіальним устроєм розуміють територіально-політичну організацію держави, політико-правовий статус її складових частин та принципи їх взаємовідносин з центральними органами влади і між собою.

Державно-територіальний устрій є втіленням певного ступеня централізації або децентралізації державних функцій, певного співвідношення владних повноважень центральних і регіональних владних структур. За типом державного устрою держави поділяються на прості, або унітарні та складні - імперії, федерації, конфедерації.

Унітарна держава є найпоширенішою формою державно-територіального устрою. Це — єдина держава; її територіально-адміністративні одиниці не мають свого власного суверенітету і політичної самостійності. Поділ території на адміністративні одиниці, статус органів, що керують цими одиницями, визначаються загально­державними правовими нормами.

Унітарній державі притаманна наявність:

• єдиної конституції і єдиної правової системи, які діють на всій території держави;

• єдиної системи органів державного врядування й адміністрування;

• єдиної судової системи;

• єдиного громадянства тощо.

Залежно від ступеня централізаціїунітарні держави поділяються на декілька підвидів:

• держави, в яких відсутні виборні місцеві органи, а керівництво на місцях здійснюється призначеними з центру урядовцями;

• держави, в яких місцеві органи управління обираються, але вони поставлені під контроль представників центральної влади (Франція, Японія);

• держави, в яких виборні місцеві органи управління перебувають під опосередкованим контролем центральних владних структур (Великобританія, Нова Зеландія);

• держави, де органам місцевого самоврядування надані найширші повноваження у розв'язанні питань економічного, соціального та культурно-духовного розвитку;

• унітарні держави з адміністративно-територіальними автономіями (Данія, Іспанія, Італія, Фінляндія, Україна).

Федерація — це союзна держава; вона складається з державних утворень, які наділені певною політичною і юридичною самостійністю. Федералізм виникає або з необхідності інтеграції первісно самостійних державних одиниць в більшу державу, або внаслідок дезінтеграції унітарних держав. Він є дійовим інструментом збалансування владних структур і може надійно протистояти надмірній концентрації влади в одному центрі. Суб'єкти федерацій (штати в Бразілії та США, провінції в Канаді, землі в Австрії і ФРН, республіки в Росії) мають свої конституції, закони, парламенти, уряди, можуть запроваджувати своє громадянство.

Розподіл повноважень між федерацією та її суб'єктами регулюється федеральною конституцією та законами. При цьому забезпе­чується верховенство конституції і законів федерації.

До компетенції федеральних органів влади, здебільшого, належать питання оборони, зовнішньої політики, фінансового регулювання, грошової системи, встановлення найважливіших податків, соціального захисту тощо.

У більшості федеративних держав їх суб'єкти не мають права виходу з федерації (Австрія, Австралія, ФРН, США, Росія та інші). Провінції Канади мають таке право, але механізм виходу дуже складний. У світі існує значна кількість федеративних держав.

Конфедерації — це постійні союзи суверенних держав, що укладаються з метою реалізації спільної для них цілі, як правило, зовнішньополітичної чи оборонної. На відміну від федерації, кожний учасник конфедеративного союзу зберігає основну частину свого суверенітету, свою державну самостійність, делегуючи конфедерації лише обмежений перелік повноважень. Керівні органи конфедерації не наділяються прямою владою щодо держав, які входять у неї. Рішення цих органів реалізуються лише за згоди і через інститути влади кожного учасника союзу. Фінансові засоби конфедерації формуються за рахунок внесків держав-членів.

У сучасній історії конфедеративні держави є рідкісним явищем. Вони скоріше створювались як перехідна форма до федерації (Швейцарія - до 1848 р., Німецький союз у 1815-1867 рр., США у 1776-1787 рр.). Деякі дослідники (Ж.-Л. Шабо) схильні вважати, що такі сучасні міжнародні організації, як, наприклад, Європейський союз, є наближеними до конфедеративного об'єднання (слабкою конфедерацією). Держави-члени цієї організації, залишаючись суверенними, передають їй окремі функції, а принцип рівності і одноголосного прийняття рішень дозволяє їм в будь-який момент повністю відновити свій суверенітет. Не виключено, що в майбутньому з'являться державні об'єднання, які поєднуватимуть ознаки федеративного устрою з конфедеративним.

Імперії — це насильно створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми правління. Ступінь інтегрованості складових частин імперій (провінцій, заморських територій, губерній тощо), обсяг їх повноважень — різний. Він залежить від рівня розвит­ку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму, що панує в ній, здатності підлеглих територій до спротиву та ін.Імперії — насильно утворені складні держави — мають давню історію і сьогодні вже є анахронізмом. Римська імперія в часи свого розквіту охоплювала майже всі країни, що були розташовані на узбережжі Середземного моря.