4. Авторитарні режими. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів.

Підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. аиіогііаз — влада). З тоталітаризмом авторитарні режими об'єднує диктаторський, необмежений законами характер влади. Водночас тоталітаризм і авторитаризм відрізняється різним ступенем придушення демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за політичним, соціально-економічним і духовним життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади.

Авторитарні риси режиму проявляються в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини (монарха, диктатора, деспота), або вузької групи осіб (військової хунти, камарільї), а більшість громадян відчужена від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Вона, переважно, неоднорідна і спирається на коаліцію різнорідних політичних сил, яких об'єднує прагнення до здійснення влади авторитарними методами. Режиму не властивий тотальний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Формально можуть існувати представницькі інститути, проводитися вибори. Проте діяльність опозиції не може виходити за межі, що загрожують основам системи, реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається. Для авторитарних режимів характерна пасивна несвобода особи. Громадяни не мають права брати участь в опозиційних рухах, але й не повинні демонструвати підтримку режиму: достатньо, щоб вони проти нього не виступали відкрито. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології, не намагаються політизувати населення чи виправдати свої вчинки високими устремліннями. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

Хоч влада спирається на силу, більшою мірою вона застосовує традиційні засоби управління, користуючись, здебільше, тактикою вибіркового, а не масового терору.

Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:

• Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

• Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових політична діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в Греції під час правління "чорних полковників", в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чілі та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

• Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно, слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора. Вони, як правило, займають вирішальні позиції в економіці та інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була

характерна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа.

■ Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою як у виконавчій, так і в законодавчій та судовій сферах. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом, виконує його волю і підзвітний тільки йому.

■ Неототалітарні режими, що формально функціонують при наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів. Влада зберігається в руках однієї партії завдяки різного роду маніпуляціям. Такі режими існують в Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна у Мексиці та БААС у Сирії).

В окремих випадках, у таких, наприклад, країнах Південно-Східної Азії, як Сінгапур, Південна Корея, Таїланд, авторитарна влада показала відносно високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси для розв'язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечивши громадський порядок і не допускаючи деструктив­ного протистояння групових інтересів. Дехто з аналітиків робить з цього висновок про неминучість (і навіть бажаність) стадії автори­тарного правління у посткомуністичних (особливо — пострадянських) країнах, які не розвивалися шляхом демократії до встановлення тоталітаризму. Адже тут, зазначають вони, поки що відсутні такі важливі передумови демократії, як розвинені елементи громадянського суспіль­ства, ринкові відносини, сформований середній клас, повага до закону, недостатнім є рівень політичної культури тощо. Сильна авторитарна влада могла б, на їх думку, стати ефективним засобом остаточного зламу тоталітарних структур, проведення політичних і економічних реформ, поступового створення дієспроможних демократичних інститутів.

Все це може-статися, проте, лише у разі, якщо авторитарна влада дивитиметься сама на себе як на перехідну структуру і буде зорієнтована

на реформи та на встановлення демократії у пізніший час. Однак де гарантії, що подібна орієнтація, навіть якщо вона й буде задекларована в період утвердження авторитарної влади, збережеться й надалі? Особливо якщо режим зіштовхнеться з великими трудно-щами або зазнає невдач? Адже однією з переваг демократичного ладу, як зазначає Карл Поппер, є можливість міняти уряди і виправляти помилки без кровопролиття. А диктатори, як відомо, приходять добровільно, а відходять через великі потрясіння (один з останніх прикладів — правління і повалення влади Сухарто в Індонезії). Зрештою, комуністичний режим в СРСР останнього періоду дій влади (прикладами є Білорусія, Казахстан, Туркменистан). Так само, як не побувавши у воді, не можна навчитися плавати, так і не розбудовуючи демократію, не можна перейти до неї.

В сучасну епоху недемократичні режими є нетривкими навіть у слаборозвинених країнах.

В основі наростання кризи недемократичних режимів лежить втрата політичною елітою контролю над соціально-економічними процесами і одночасно втрата правочинності ЇЇ панування в очах суспільства, тобто процес делегітимещії влади. В колишньому СРСР він розпочався ще всередині 70-х років. Оскільки одним із головних засобів легітимації влади партійної верхівки в Радянському Союзі була ідеологія, то змістом делегітимації було, передусім, зростаюче усвідомлення невідповідності ідеологічних гасел і практичної діяльності правлячої верхівки, подвійність стандартів, які вона застосовувала до себе та свого оточення, з одного боку, і до решти громадян — з іншого. Ідея авангар­дної ролі робітничого класу та його партії явно суперечила закритості і привілеям партійної, державно-адміністративної та виробничої номенкла­тури. Ставала очевидною несумісність ідеологічного принципу колекти­візму та егоїстичних інтересів керівництва держави.

Проголошені гуманістичні ідеали не узгоджувалися з практи­кою боротьби з "інакомисленням", репресіями на ідеологічній основі. Непомірні претензії режиму на світову економічну першість виявилися мильною бульбашкою, так само як і проголошене за Хрущова гасло: "Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі".

Інші суперечності ідеології і суспільної практики стали очевидними з настанням "перебудови", яка спочатку на перший план ставила "прискорення" економічного розвитку і зміцнення в цей спосіб легітимності влади. Ідеї пролетарського інтернаціоналізму та дружби народів ніяк не узгоджувалися з кривавими міжетнічними конфліктами в Нагірному Карабаху, Фергані, Сумгаїті. Обіцяний ріст добробуту як результат реформ, спрямованих на "прискорення", обернувся для громадян павловською грошовою реформою, яка "з'їла" 40 % заощаджень, а потім повною втратою всіх заощаджень. Стало зрозумілим, що влада, утримуючи важелі контролю над життям і долями окремих людей (дисидентів "саджали" ще в 1986-87 р.р.), повністю втрачала контроль над соціально-економічними процесами.

В основі кризи легітимності як тоталітаризму, так і авторитаризму лежить їх засаднича неефективність з погляду тривалого і стійкого поступу, яка стає зрозумілою людям, проте, не відразу. Нездатність адекватно реагувати на вимоги часу, забезпечувати динамічний економічний і соціальний розвиток, так само як і їх протилежність природі сучасної цивілізованої людини, нехтування її інтересами і праг­неннями, стають очеввдними лише на певному етапі їх історії і переважно внаслідок якихось надзвичайних подій, які передують зміні режиму. Ці події, однак, не спричиняють, а лише загострюють, виносять на поверх­ню глибинні суперечності цих режимів. Вони викликають або поглиблють кризу легітимності і виступають прискорювачами занепаду. Таку роль відіграла невдала спроба грецьких "чорних полковників" силою приєднати до Греції Кіпр, поразка аргентинських генералів у війні з Великобританією за Фолклендські острови, спроба заколоту під назвою ДКНС в СРСР. Безсилля режиму навіть у тих сферах, де він традиційно мав перевагу над демократичними системами — власне у застосуванні насилля, — робить для усіх очевидним, що він вичерпав себе і потребує заміни.

Трансформації недемократичних суспільств і перехід до демократії — це одна з найістотніших складових сучасного світового процесу. її дослідженням у післявоєнний період займається окрема галузь порівняльної політології, що називається "теорією переходу" або "теорією перехідних суспільств". Вважають, що її започаткував американський політолог Д. Растоу Шауісі Кшіоху), який у праці "Переходи до демократії" (1970) проаналізував передумови та стадії демократизації у Швеції і Туреччині, особливо наголосивши на ролі суб'єктивних чинників такого переходу.

У межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні риси процесів демократизації в різних країнах, стадії та фази трансформації, специфіка сприйняття і розуміння демократії в цей період в різних країнах тощо. Враховується значення політичної і правової традиції, навичок громадянського життя для утвердження демократичних інститутів; роль економічних та соціокультурних факторів у стабілізації демократії; вплив рівня національної консолідації, міжетнічних суперечностей і конфліктів, ідеологічних орієнтацій та зовнішньо­політичних умов розвитку держави. Пропонуються найбільш прийнятні форми демократичного правління та робляться прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть, передусім, пояснити, чому перехід до демократії, що починається одночасно і при зовні однакових чи дуже подібних умовах, в одних країнах відбувається успішно, а в інших — ні; від чого залежить тривалість і специфіка руху до демократії; в чому полягає та від чого залежить її остаточний успіх.

Піонери цього напрямку, наприклад, Д. Растоу, найбільшого значення надають вивченню способів ефективного управління розгор­танням перехідного процесу, характеру взаємодії старих і нових політичних еліт, особливостей їх стратегії і тактики, поведінки політичних лідерів.

Хоч процес трансформації недемократичних режимів у демокра­тичні у різних країнах проходить по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні і певні спільні риси, що дозволяють визначити його сутність та виділити стадії та типи переходів у різних країнах.

Переходом називають такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Інакше кажучи, перехід — це нереволюційний спосіб інституційної трансформації.

24