4. Предмет філософії права і сутність права.
Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були поняття «рівність», «свобода», «справедливість», «закон», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значимість у житті людини і суспільства. Цими проблемами переймається і філософія права з її постійним пошуком істини про право.
Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону. Щоправда, тривалий час питання права, праворозуміння розглядалися фрагментарно як окремі аспекти більш загальних тем. І лише згодом вони стали самостійними об´єктами дослідження, здебільшого як вчення про природне право.
Наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з´явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права.
Філософія права - розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.
Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права - поняття права і його реалізацію». Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.
Основний сенс предметного калейдоскопа філософії права формулюють як проблему розрізнення і співвідношення права та закону. Отже, концепція розрізнення права і закону забезпечує процес переходу від простого, буденного розуміння права як суб´єктивної владної данності у формі закону до істинного знання про право, його об´єктивні особливості, природу й сутність та адекватні й неадекватні форми його вияву, і на цій підставі окреслює предметну сферу філософії права.
Основним поняттям філософії права є «право» (лат. jus), а відповідь на запитання «що таке право?» має для неї фундаментальне значення. На підставі узагальнень різних визначень права, які репрезентують різні напрями вияву його природи, заслуговують на увагу такі дефініції:
- право - це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах;
- право - це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей;
- право - це загальна справедливість.
Досліджуючи питання про історичне походження права, перш за все необхідно розрізняти два шляхи правотворення: пов’язаний з діяльністю держави; не пов’язаний з діяльністю держави.
1) Це виявляється: а) у безпосередньому правотворенні держави, виданні нею нормативно-правових актів (Законів XII таблиць), а також у появі прецедентів (адміністративних і судових) - рішень адміністративних і судових органів з конкретних юридичних справ, які стали зразками. Цими рішеннями слід обов'язково керуватися при вирішенні аналогічних юридичних справ; б) у переродженні норм-звичаїв, притаманних «додержавним» суспільствам, у норми звичаєвого права, яке складається із звичаїв, що визнаються і охороняються державою, підтримуються її примусовою силою.
2) Право формується і незалежно від держави. На це вказує поява в Європі в кінці Середньовіччя так званого «купецького права» одночасно з виникненням зовнішньої торгівлі. Негоціантам, які керували потоками товарів і грошей, було недостатньо звичаїв, котрі регулювали феодальні відносини. Поступово купці ввели в обіг власне приватне право. Так виникли договір між господарем корабля і капітаном-продавцем, страхування від морського ризику, типові умови продажу на ярмарку і в порту, вексель, інститут банкрутства і багато іншого.
Процес виникнення держави і права відбувався при взаємному впливі нормативних узагальнень (заборон, дозволів, зобов’язань) один на одного і був викликаний такими причинами:
Таким чином, виникнення права було пов’язано з:
(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства;
(2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);
(3) формуванням держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, взмозі виконати такі завдання:
а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;
б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.
Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу - нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалося, визначальною рисою якого став державний примус.
Право поділяють на:
загально соціальне (випливає з соціального життя і не залежить від держави);
спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності). Воно має два значення:
Право в об’єктивному розумінні - це система норм (правил поведінки), що безпосередньо встановлюються державою або визнаються державою як регулятори суспільних відносин при вирішенні відповідних юридичних справ. Це норми, які регулюють суспільні відносини, є об’єктивним результатом волевиявлення правотворчих органів, а також це сукупність правил поведінки, застосування яких (деяких звичаїв) при регулюванні суспільних відносин санкціонуються державою. Терміни «позитивне право» і «об’єктивне право» - синоніми тобто це система норм, що встановлюється державою.
Як об’єктивна реальність позитивне право існує в законах і інших визнаних державою джерелах (формах) права. Ці норми існують об’єктивно, тобто незалежно від будь-якої конкретної особи – суб’єкта права, а також незалежно від того, знає чи не знає про них ця особа. Суб’єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;
Від об’єктивного права слід розрізняти так зване суб’єктивне право, тобто забезпечену законом і державою можливість поведінки, яка належить певному суб’єкту права (будь-якій конкретній особі). Наприклад, власник будинку має право ним володіти, користуватися, тобто він може в ньому жити, здати в оренду частину житлових приміщень, продати, обміняти його.
Що стосується співвідношення об’єктивного права і суб’єктивного права, то останнє виникає на основі норм об’єктивного права і ним передбачається. Наприклад, можливість особи займатись підприємницькою діяльністю закріплена Законом України «Про підприємництво».
Суб’єктивне право являє собою єдність можливостей поведінки трьох видів, а саме: володар суб’єктивного права, тобто правоздатна особа володіє, по-перше, можливістю самостійно, своїми діями (бездією) об’єктивно виявити себе в своїй певній поведінці (може дати гроші в борг); по-друге, може вимагати певної поведінки від інших осіб (повернення грошової суми, переданої ним боржнику), по-третє, він може звертатися у відповідні компетентні органи держави в зв’язку з необхідністю захисту порушеного права шляхом застосування заходів державного примусу (наприклад, в суд з позовною заявою).
Сучасні наукові концепції (школи) праворозуміння засновані на одному з трьох підходів:
а) нормативному;
б) соціологічному;
в) ідеологічному.
При нормативному підході під правом розуміють вихідні від держави нормативні акти, які закріплюють правила поведінки людей (норми), тобто в кінцевому підсумку ототожнюються такі поняття, як право і закон.
Соціологічний підхід до права пов’язаний з пошуком права не в нормах, а в самому житті, у відносинах, що склалися. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті - у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. Правові відносини можуть об’єктивно існувати, навіть не будучи закріпленими в юридичних нормах.
Ідеологічний підхід розрізняє право і закон, вказує, що право втілює такі прогресивні демократичні ідеї, як справедливість і рівність, свобода, право - не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов’язкові норми, права, обов’язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.
Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.
Якими є специфічні ознаки права?
1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб’єктивні права, яким відповідають обов’язки, що їх обмежують.
2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволи, загальні заборони, загальні зобов’язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.
3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб’єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов’язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення.
4. Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов’язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним.
5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах.
6. Загальнообов’язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов’язковими для всієї країни. Загальнообов’язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.
7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів - дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов’язковість норм права.
Принципи права - це керівні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві.
Принципи права виступають як своєрідна конструкція, на якій базуються і реалізуються не тільки окремі норми права, інститути і галузі права, але й вся система права. Вони служать основним орієнтиром всієї правотворчої, правозастосовної і правоохоронної діяльності державних органів. Значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді, концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є «обличчям» права.
Залежно від свого характеру, принципи права поділяються на:
Загальні принципи права - поширюються на всю систему права і визначають її характер, зміст, найбільш важливі її риси. Назвемо головні з них:
принцип поваги до прав людини;
принцип свободи;
принцип гуманізму;
принцип справедливості;
принцип рівності;
загальна обов’язковість норм права з поєднанням переконання примусу для забезпечення його виконання;
відкритість законів;
принцип взаємної відповідальності держави і особи;
принципи законності в процесі створення і реалізації правових норм;
принцип демократизму;
принцип єдності юридичних прав і обов’язків;
відповідність права загальнолюдським цінностям;
логічність і несуперечливість норм права.
Спеціально-юридичні принципи:
принцип юридичної відповідальності тільки за вину і протиправну поведінку;
принцип презумпції невинуватості;
-принцип недопустимості зворотної дії законів (ст.58 Конституції України);
принцип правосуддя виражає гарантії захисту суб'єктивних прав у судовому порядку (ч. 1 ст. 55 Конституції України).
Функції права - основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування. Розрізняють такі основні функції права:
Загально соціальні – виконуються за допомогою не тільки права, але майже всіма соціальними явищами, тобто іншими соціальними нормами (мораль, політика, релігія). Вони поділяються на:
Гуманістичну – захист прав людини, нації, людства.
Організаторська – встановлення, зміна чи припинення правовідносин між учасниками суспільного життя.
Управлінська – спрямування діяльності учасників суспільного життя на виконання певних завдань.
Комунікативна – інформування учасників суспільного життя про правовий статус особи, державно-владну волю законодавців, виражену в юридичних нормах.
Орієнтаційна – вказівка на припустимі, тобто безконфліктні правові засоби забезпечення потреб громадян, орієнтація на позитивні правові настанови, які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм.
Оціночна – кваліфікування, тобто оцінка з точки зору закону держави її власних вчинків та поведінки інших суб’єктів.
Ідеологічно-виховна – участь у формуванні в людей певного світогляду та у прищепленні їм певних моральних та правових поглядів.
Пізнавальна (гносеологічна) – здатність виступати джерелом знань про основні параметри суспільства, тобто про державний і політичний устрій, про стан моралі і культури, про взаємини між різними націями в державі.
Спеціально соціальні:
Закріплююча – утвердження та підтримання суспільних відносин, які виникли ще до прийняття певного закону.
Стимулююча – сприяння розвитку певних правових відносин.
Творча – формування таких суспільних відносин, яких раніше не існувало до видання відповідного закону.
Обмежувальна – встановлення певних меж щодо існування правових відносин, тобто недопущення їх розширення.
Витіснювальна – усунення з життя певних застарілих правових відносин.
Регулятивна - правовий вплив, спрямований на впорядкування суспільних відносин, яку, в свою чергу, поділяють на: а) регулятивно-статичну (має вираз у закріпленні окремих суспільних відносин); б) регулятивно-динамічну (має вираз у розвитку окремих суспільних відносин).
Охоронна - має вираз в охороні відповідних суспільних відносин, забезпеченні їх недоторканності.