Розділ II. Волинський край в поетичній спадщині т. Г.Шевченка («Гайдамаки», «Відьма», «Чернець», «Заступила чорна хмара», «Юродивий»).

У поетичній творчості Кобзаря відводиться місце і для нашого краю. Це, зокрема, такі поезії як « Гайдамаки »,« Заступила чорна хмара», «Відьма»,«Юродивий» та «Чернець».

Отож, почнемо з історичної поеми «Гайдамаки», про яку літературознавець Леонід Білецький писав: «Ніяка інша поема не зрівняється з "Гайдамаками". І 1768 рік встає перед нами у незрівнянній внутрішній правді і красі, у безкомпромісній боротьбі; краще смерть, безоглядна помста, аніж тяжка і безвихідна неволя».

Монументальні образи цього безсмертного твору відкривають перед нами славетні сторінки визвольної боротьби українського народу. Романтичний світогляд Шевченка спонукав шукати сюжети з героїчного минулого своєї країни. «Романтизм його завжди проектується на реальну Україну, він має сталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу... романтизм Шевченка був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний» (Євген Маланюк).

Основою поеми послужили драматичні події, пов’язані з селянським повстанням 1768 року, що увійшли в українську історію під назвою Коліївщини. Автор монографії про «Гайдамаків» М. Гнатюк зазначив: «У процесі роботи над поемою "Гайдамаки" Шевченко знайомився з працями тодішніх російських і польських істориків. У них вони про масові народні рухи в Росії і на Україні писали не інакше, як про "різню ", "смуту " або "розбій "». Так, в «Енциклопедическом лексиконе» Плюшара, до якого звертався Шевченко при написанні своєї поеми, гайдамаки показані як «люди, жившие разбоем». Подібні думки висловлені і в статті, надрукованій в 1834 році в журналі «Библиотека для чтения» (т. 4) без підпису автора. У ній говорилося про ті «нещасливі часи», коли «тихий рай» порушили гайдамаки на чолі із Залізняком і Усачем, коли народ було «розбурхано під проводом якогось Гонти [6 , Відоняк Н. Прототипи російських повістей Тараса Шевченка // Дивослово. – 2007. – №5. – С. 10].

Однак у народній пам’яті жили ті, хто був за справедливість. І саме цій народній пам’яті, її соціальній та моральній оцінці Шевченко довіряв найбільше.

У дитинстві Шевченко наслухався багато оповідань про гайдамаччину від свого рідного діда, Івана Андрійовича Шевченка –Грушівського, свідка й учасника тих подій, та інших «старих людей».

В епілозі до поеми Шевченко згадував:

... давно те минуло, як тими шляхами,

Де йшли гайдамаки, - малими ногами

Ходив я, та плакав, та людей шукав,

Щоб добру навчили. Я тепер згадав,

Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.

[50,Шевченко Т. Кобзар. К., 1982. – С. 112].

У поемі Шевченко пише, зокрема у вступі під назвою «Інтродукція», про причини повстання. Поет бачить їх у сваволі польських конфедератів. Шевченко переживає за свою Батьківщину, яку намагалися спольщити і окатоличити:

Розбрелися конфедерати

По Польщі, Волині,

По Литві, по Молдаванах

І по Україні.

[50, Шевченко Т. Кобзар. К., 1982. – С. 61].

Вимальовує також Шевченко у поемі і наш славетний Дніпро. Сила народного гніву, який неминуче має вилитись на поневолювачів і жорстоко покарати їх за всі знущання над народом, асоціюється з могутнім Дніпром.

Роздуми Яреми Галайдії про рішучість повстанців у боротьбі з гнобителями символічно поєднано з силою природи:

Ой, Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької крові; ще понесеш, друже!

Червонив ти синє, та не напоїв;

А сю ніч нап'єшся. Пекельнеє свято

По всій Україні оо ніч зареве;

Потече багато, багато, багато

Шляхетської крові.

[50, Шевченко Т. Кобзар. К., 1982. – С.63].

Щодо того, які події відображені у творі, то дослідники – шевченкознавці не раз загострювали увагу на питанні достовірності змальованих у поемі подій, на поему – наскільки її можна вважати історичним твором.

Так, В. Антонович писав: «Поет виводить живий і суцільний образ епохи, він перед очима оживляє окремих осіб і цілі покоління. У творчості поета воскресають епохи і народи з їх тілом і душею, з чуттям і дуками. Одно слово: художникові байдуже про фактичну вірність подробиць; аби тільки вони на фоні взятої епохи були можливими... Художник іноді наперед вгадує те, що потім поставить критика історична» [2, Антонович В.Б. Про твори Шевченка історичного змісту // Правда – 1889, – Т. II – Вип. 5. – С. 338].

А відомий академік-літературознавець Микола Жулинський говорить: « Виміри історії в Шевченка, їх свідоме зіткнення спрямовані на витворення цілісного уявлення про ту чи іншу подію, історичну постать ( Хмельницький, зруйнування Січі, Коліївщина)» [11, Демчук Н.Р. Художній світ прози Тараса Шевченка. Проблема психологічного аналізу: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10. 01. 01 / Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 1999. – с. 24].

Шевченко з душевним болем і стражданням розповів про драму у взаємовідносинах двох слов’янських народів – українського і польського. Про це, зокрема, зізнавався у «Передмові», що стала своєрідною післямовою до поеми «Гайдамаки». Розмірковуючи над цією неприродною подією, він писав:

« ... Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі і хлопцем , сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; ... весело, а все-таки скажеш "Слава Богу, що минуло", а надто як згадаєш, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом – пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря – слав'янська земля» [50, Шевченко Т. Кобзар. К., 1982. – С. 116].

Слід зазначити, що наступні покоління прогресивних поляків теж були свідомі трагічних помилок батьків своїх – польських магнатів, гонористої шляхти та єврейства, з вини яких Україна змушена була ціною величезних жертв і довголітньої кровопролитної боротьби розірвати стосунки з польською короною і піти на фатальну невільницьку Переяславську угоду 1654 року з Московщиною. Такий погляд, зокрема, був властивий тим полякам, котрі мали значний вплив на формування історичного світогляду Тараса Шевченка.

Так, завдяки його дружбі з молодим польським істориком Дембським поет довідався про діяльність польських вигнанців з України, які створили організацію під характерною назвою – «Громада Умань». Важливо, що в одній з декларацій цієї громадської організації говорилося: «Нам, дітям Умані, шляхті, слід взяти назву цього театру жахів, щоб перед небом, вітчизною, людьми спокутувати вину батьків. Нам треба взяти назву Умані, щоб ми з народом України уклали союз відродження, союз майбутнього: щоб ми в спільній пам’яті зітерли спільне страждання, щоб ми за переслідування народу України, за викликані страшні наслідки цією самою назвою змили взаємну ненависть, стерли криваві спогади» [25, Кониський О. Я. Т. Шевченко – Грушівський : Хроніка його життя. – К., 1991.– С.11].

Отож, у своїй найбільшій історичній поемі Шевченко відтворив українську землю періоду гайдамацького руху, так званої Коліївщини, зобразивши гайдамак не жорстокими злочинцями, а народними борцями іа справедливість.

Недарма кожного року ми вшановуємо пам'ять цих борців біля монументу у Кодні, що на нашій Житомирщині.

Іншою поезією, де зображено український край, є поема «Чернець», котру поет написав у другій половині 1847 року на засланні.

Що стосується історичної основи поеми, то Шевченко добре знав перекази і сам не раз їх переповідав. Одне з таких оповідань з приміткою «чув од Т. Г. Шевченка» видрукував Пантелеймон Куліш у своїй першій книжці «Украинские народные предания», яка побачила світ у Москві 1847 року. З огляду на це присвята поеми Кулішеві не здається випадковою.Це поема про старого запорожця, який іде молитися у монастир.

Тарас Шевченко у цьому образі зображує народного героя України Семена Палія (справжнє прізвище – Гурко):

...Хто ж сей сивий

Попрощався з світом?

Семен Палій, запорожець,

Лихом не добитий.

[50; с.337]

Палій був похований у Межигірському монастирі. Більшість істориків вважають, що насправді історичний Палій ченцем ніколи не був. Проте у нарисі «Палій», опублікованому в «Запорожской старине» І. Срезневського, яку знав Шевченко, читаємо: «Раз только, и то на короткий срок, вспоминая свою прежнюю удалую жизнь, ходил он против татар и, возвратившись, поехал прямо в монастир Межигорский на покой». Отож, і тут Шевченко йшов за дослідниками.

Характерно, що в поемі, подаючи віхи життєвої долі героя, поет зовсім не згадує про участь Палія у Полтавській битві на боці Петра I. Очевидно, що сама думка про битву, в якій українці, вже вкотре, опинилися в обох ворогуючих таборах, була нестерпною для поета. І ці свої почуття автор майстерно передає через переживання героя поеми:

...А серцеві не потурай.

Воно тебе в Сибір водило,

Воно тебе весь вік дурило.

Приспи ж його...

[50; с.337]

Та жива душа спати не хоче. Семен Палій у Шевченка вже криком душі запитує себе:

Для чого я на світ родився,

Свою Україну любив?

[50; с.337]

Єдине, що йому залишилось:

І за Україну молитись

Старий чернець пошкандибав.

[50;с.337]

Історикам достеменно не відомо, чи каявся Палій на схилі літ. У поемі це звучить цілком природно, бо в монастир ідуть замолювати гріхи. Особа Палія у Шевченка глибоко трагічна, як трагічна історія і доля самої України. Це – ніби символ поневоленої поетової Батьківщини.

Тож нехай кожен, хто буде читати Шевченкову поему «Чернець», замислиться : «Для чого я на світ родився...».

Ще одним шедевром , де відображено наш край, є поезія «Заступила чорна хмара». Шевченко написав її в другій половині 1848 року.

Тут , зокрема, говориться що «гетьман – попович Із-за Дніпра напирає –Дурний Самойлович з Ромоданом» [50; с.425].

Як нам відомо, Самойлович – це гетьман Лівобережної України у 1672-1687 роках. Він під тиском народних мас добивався возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії. У зв’язку з цим йому довелося вести запеклу боротьбу проти гетьмана Правобережної України П. Дорошенка, який опирався на султанську Туреччину. Походив з попівського роду і тому мав у народі прізвисько Попович. Ромодан же був російським державним і військовим діячем і разом із І. Самойловичем виступав проти Дорошенка.

І всі вони:

Мов та галич,

Вкрили Україну

Та й клюють єлико мога...

[50;с.425]

У поезії, як і в поемі «Чернець», присутній мотив спокутування гріхів:

А я, брати запорожці,

Возьму собі рясу

Та піду поклони бити

В Межигор до Спаса...

[50;с.425]

Шевченко також засмучений, що забули минуле, всі забули гетьманство:

І забули в Україні

Славного гетьмана.

Тільки ти, святий Ростовський,

Згадав у темниці

Свого друга великого

І звелів каплицю

Над гетьманом змуровати

І богу молитись...

[50;с.426]

Аналізуючи історичні корені твору «Заступила чорна хмара», ряд діячів від науки дають гетьманам Петрові Дорошенку та Івану Самойловичу оцінку цілком протилежну тій, що дав їм Шевченко. Зокрема, Ю.О. Івакін говорив, що Дорошенка в поемі романтично зідеалізовано. Але , на мою думку, не ідеалізація Дорошенка була притаманна Шевченкові, а об`єктивне зображення конкретної історичної правди.

Отож, образ Дорошенка для поета – втілення втраченої свободи України, її героїчного минулого.

Коли ж ми звернемося до поеми Тараса Шевченка «Відьма», то простежимо, що тут також присутній мотав спокутування своєї провини, адже поем« навіть починається словами:

Молюся, знову уповаю,

І знову сльози виливаю,..

І душу тяжкую мою

Німим стінам передаю.

[50, с. 289]

Перед нами розгортається типовий Шевченків сюжет – доля покритки:

Я в приданках була, впилася.

І молода не придалася...

А все то прокляті пани

З дівчатами такеє діють...

[50; с. 291]

Також у цій поемі Шевченко вводить таких персонажів, як циган. Чому? На мою думку, тому, що цигани – вільні люди, йдуть, куди хочуть і нікому не підкоряються. Цигани як козаки:

Ішли цигане. А йдучи–

Звичайне, вольниє –співали.

Ішли, ішли, а потім стали.

Шатро край шляху розп’яли,

Огонь чималий розвели

І кругом його посідали.

Хто з шашликом, а хто і так.

Зате він вольний, як козак

Колись-то був.

[50; с.290]

Поет далі замислюється над долею своєї матері та сестри:

Що ж се таке? Се не мара.

Моя се мати і сестра.

Моя се відьма, щоб ви знали.

[50; с.290]

Цигани пішли на Україну і вона за ними:

Із-за Дністра пішли цигане

І на Волинь, і на Украйну.

[50; с. 300]

Покритка повертається до свого рідного села. Вона працює на пана, який занапастив її долю, і це суто український мотив:

Пан, вернувшись, занедужав,

Стогне, пропадає.

А вона набрала зілля

Та пішла в палати

Лічить його, помагати,

А не проклинати.

[50;с.301]

І жила вона собі святою:

Дівчат научала,

Щоб з панами не кохались,

Людей не цурались.

[50;с.302]

Та проте у пам’яті українців нічого не забувається:

Людо добрі і розумні

Добре її знали,

А все-таки покриткою

І відьмою звали.

[50;с.302]

Отож, у поемі «Відьма» Шевченко нікого не засуджує. Він тільки сумує за минулим козацтвом, гірко переживає доля своїх рідних, згадує свою Волинь і Україну та говорить, що з пам’яті людства нічого не стирається.

А ось як аналізує цю поему Оксана Забужко: «Лукія –відьма» в ортодоксально-християнському значенні слова, тобто жінка, що здобуває здатність контактувати з нечистою силою, втупивши у сексуальний зв'язок з дияволом – у даному разі його роль бере на себе пан-спокусник (нагадаємо, що і в фольклорі чорт найчастіше з’являється в образі панича, – відкинуте Шевченком у кінцевій версії напучування героїні сільським дівчатам, після якого їм сняться пани «з рогами та хвостами», тільки вводить її життєву історію в традиційний етнокультурний міфологічний код – за тою самою логікою, за якою й автор здійснює міфологізацію власного життя). Таке " відьмацтво" має значення, близьке до етимологічного, І передбачає не служіння злу, а от власне що відання його, спізнання його» [17,Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – 2-е вид. – К.: Обереги, 2004. – с.89].

Дослідниця вважає, що «Шевченкові покритки – " стриги" і під оглядом суто ритуальним прочитуються як свого роду символічна антитеза чернецтву» [17, Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – 2-е вид. – К.: Обереги, 2004. – с.90].

Тож бачимо, що у кожного шевченкознавця можуть бути різні думки щодо однієї і тієї ж поезії чи навіть окремих рядків.

Коли ж ми маємо нагоду говорити про поему Кобзаря «Юродивий», то вона відроджує лірично-сатиричний пафос «Сну» й «Кавказу» - навіть уже з гострішим і політично акцентованішим картанням рабського послуху.

Творча історія «Юродивого» досить складна, Спершу у поета виник задум поеми російською поемою «Сатрап и дервиш» – свого роду сатиричної алегорії, де дія мала »відбуватися в умовній східній сатрапії, дух якої був би дуже знайомий російському читачеві. Але якісь творчі труднощі змусили Шевченка змінити свій задум. Можливо, не були труднощі мовного порядку, але не менш імовірно – й те, що темперамент Шевченка не дуже надавався до розгорнутих алегорій, швидше до прямого лірико – сатиричного пафосу. Саме цей останній і домінує в «Юродивому».

Шевченко подме узагальнену картину «сатрапізації» України, зводячи рахунок і з тими, хто особливо ревно виявляв «змовників» кирило-мефодіївців: київським та харківським генерал – губернаторами Бібіковими та Долгоруким, правителем канцелярії Бібікова Писаревим, – саме вони тоді «Україну правили».

Поетові незагасною раною пече те, що діялося, і він у своєму праведному гніві та відразі до очевидної аморальності цих особистостей та відповідної їхньої «слави», не втримується від знижувальних характеристик у дусі бурлескної народної мови, поєднуючи її з пародіюванням офіційного жаргону.

В «Юродивому» маємо чи не найвідвертіше висловлення зневаги до особи імператора Миколи І – «фельдфебеля-царя» [ 50 ; с.495], «Сарданапала», – а тим самим і до статусу російських імператорів як «помазаників Божих» [ 50; с.497].

Варто не забувати, що це писалося після десятилітнього покарання за образу того ж таки царя і в час ще не остаточної амністії від його сина, в перспективі неминучого поліційного нагляду до кінця життя – неймовірна зухвалість!

Водночас не меншу гидливість викликає у Шевченка і безмовна покірність земляків:

А ми дивились та мовчали

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п’яного!

[ 50 ;с.496]

Це загальне оскарження потім набуває звуженої і конкретнішої соціальної адреси, фокусуючись на чиновницькій знаті та челяді:

... Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш!

[50; с.496]

А потім знову повертається до всієї національної громади, щоб ніхто не уявляв себе непричетним:

Не сотні вас, а міліони

Полян, дулібів і древлян

Гаврилич гнув во время око;

А вас, моїх святих киян,

І ваших чепурних киянок

Оддав своїм прафосам п’яним

У наймички сатрап – капрал

Вам і байдуже...

[ 50; с.496]

Проте й у цьому царстві отупілої покірливості «найшовсь-таки якийсь проява, «знайшовсь-таки один козак із міліонна свинопасів» [ 50; с.496]. Оця Шевченкова антитеза: «козак» –«свинопаси» – відбиває наскрізне для його творчості протиставлення людини козацького типу людині упокореній і стане краваток», багато разів репродукованою в українській публіцистиці різних партійних спрямувань.

Причиною такої антитези стала дійсна подія, чутки про яку дійшли до Шевченка, – але «героєм» її був не Бібіков, а Писарєв, що вже губернаторствував у Петрозаводську. А «прояву», «святого лицаря» оголосили «юродивим» (прийом, що стане рутинною державною практикою через сто раків, у середині XX століття) і заслали на Сибір. Тут антицарські тиради, історичний і особистий позов до «Миколи» переходять у типове для Шевченка волання до Бога, у своєрідне його богоборство:

Встають стовпом передо мною

Його безбожнії діла...

Безбожная царю! Творче зла!

Правші гонителю жестокий!

Чого накоїв на землі!

А ти, всевидящеє око!

Чи ти дивишся звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали. А ти не знало?

І ти дивилося на них

І не осліпло. Око, око!

Не дуже бачиш ти глибоко!

[ 50; с.497]

З останніх рядків видно, що далі мала розвиватися тема декабристів, адже поема є незакінченою. Ця поема близька Шевченкові завдяки зустрічі в Нижньому Новгороді з декабристом Іваном Олександровичем Анненковим, який повертався із сибірської каторги.

Отож, в «Юродивому» поет героїзує помсту, сакралізує соціальну відплату і, до речі, саме слова з цієї поеми були вибиті на постаменті пам’ятника Шевченкові у столиці США:

... Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!

[50 ;с. 496]

Підсумовуючи все вище сказане, варто відзначити, що у цих поезіях відображено наш поліський край. У «Гайдамаках», яка є найбільшою історичною поемою Шевченка, поет роздумує про плинність часу, закликає згадати козацтво та гетьманство, майстерно описує гайдамацький рух та на його фоні показує віддане щире українське кохання. У поезії «Заступила чорна хмара» також згадується наша історія(Дорошенко, Самойлович). Зокрема, поет говорить, що вони всі як граки, вкрили всю нашу Україну. У поемі «Чернець» у всіх подробицях описується така історична постать як Семен Палій. Характерно, що в поемі, подаючи віхи життєвої долі героя, поет зовсім не згадує про участь Палія у Полтавській битві на боці Петра І. Очевидно, що сама думка про битву, в якій українці, вже вкотре, опинилися в обох ворогуючих таборах, була нестерпною для поета.

Доля покритки відображена у поемі «Відьма», де Шевченко вводить такі образи, як цигани, які виявляються своєрідними прототипами козаків. У поемі «Відьма» Шевченко нікого не засуджує. Він тільки сумує за минулим козацтвом, гірко переживає долю своїх рідних, згадує свою Волинь і Україну та говорить, що з пам’яті людства нічого не стирається. А в «Юродивому» ми маємо чи не найвідвертіше висловлення зневаги до особи імператора та картання психології рабського послуху поетових земляків – українців.