2.Військова політика Центральної Ради.

Величезні зміни, викликані більшовицьким переворотом у політичному житті України, потребували законодавчого оформлення. 7(20) листопада був виданий ІІІ Універсал, що проголошував утворення УНР у складі федеративної Росії. Хоча цей Універсал і орієнтував Україну на таку федерацію, проте він став важливою віхою у становленні суверенної української державності.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до УЦР. У цьому документі, підписаному В.Леніним та Л.Троцьким, з одного боку, визнавалась УНР, а з іншого – робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Чотири вимоги:

• відмовитися від дезорганізації фронту;

• не пропускати через Україну козачі частини на Дон;

• пропустити більшовицькі війська на Південний фронт;

• припинити роззброєння більшовицьких військ.

На роздуми відводилось 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував УЦР “в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні”.

У цей період 4 грудня у Києві почався Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому більшовики мали намір, сформувавши свою більшість, переобрати склад Центральної Ради і змінити її політичний курс. Але їхніх сил для цього виявилось замало. Із 2,5 тис. делегатів більшовиків та їх прихильників було всього 127 чоловік. Вони залишили з’їзд та відбули до Харкова, де приєднались до з’їзду робітничих і депутатів Донецького і Криворізького басейнів. На цьому з’їзді, який став альтернативним київському з’їзду, було проголошено про створення УРР та її уряду (ЦВК).

Після проголошення у Харкові 11-12 грудня 1917 р. Української Радянської Республіки (певний час вона також називалася Українською Народною Республікою) новоутворений більшовицький уряд (Народний секретаріат, до складу якого увійшли Артем (Ф.Сергєєв), Є.Бош, В.Затонський, М.Скрипник та ін.) негайно визнав Україну федеративною частиною Росії, поширив на її території чинність декретів російського Раднаркому (Ради народних комісарів - уряду Радянської Росії) і скасував усі закони й розпорядження Центральної Ради, звинувативши її в антинародній, дрібнобуржуазній політиці. Народний секретаріат дозволив також вивозити хліб з України до Росії.

10 грудня 1917 р. за наказом главковерха М.Криленка наступ на Україну (з Північного, Південно-Західного й Румунського фронтів) розгорнули підрозділи російських радянських військ під командуванням М.Муравйова, Р.Берзіна та І.Кудинського. Невдовзі в руках більшовицьких загонів уже були Харків, Полтава, Одеса, Чернігів, Катеринослав. Війська М.Муравйова, стояли на підступах до Києва.

Російським радянським військам і червоногвардійським загонам Моск­ви і Петрограда протистояли 10 тис. гайдамаків та студентські загони. Під Крутами Чернігівської губернії вони зазнали поразки й змушені були відступити.

У самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників і службовців “Арсеналу”, залізничних майстерень і Південноросійського заводу. Після п'ятиденного артилерійського обстрілу 26 січня 1918 р. війська М.Муравйова зайняли Київ. Внаслідок масового терору було знищено понад 5 тис. осіб. Пограбування банків, заборона українських грошей і довільна зміна цін на продовольчі й промислові товари призвели до паніки та анархії. Розпочався масовий вивіз продовольчих товарів до Росії. Лише з 19 по 26 січня так званими продовольчими загонами російських військ було вивезено 363 вагони з продовольством, багато ешелонів з вугіллям тощо.

Захоплення більшовицькими військами Києва прискорило переговорний процес у Бресті. 22 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано мирний договір між Україною, з одного боку, і Німеччиною та її союзниками, з іншого. Це змусило РНК Росії припинити війну з Україною і визнати її незалежність.

Щоб прискорити укладення мирного договору з Четверним союзом 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV універсалом оголосила Україну самостійною державою. Цим і формально і юридично був закріплений самостійний статус УНР, яка фактично з моменту проголошення III Універсалу була створена і діяла як незалежна республіка.

8 (21) лютого німецька та австрійська армії почали просуватися вглиб України. Разом з ними йшли військові частини, що залишились вірними Центральній Раді. Радянські загони відступали. 12 березня німецькі підрозділи і війська УЦР увійшли до Києва, а до кінця квітня 1918 р. під їхній контроль перейшла вся територія України. На початку березня до Києва повернулась і Центральна Рада. У містах і селах України іноземні війська зустрічали досить стримано. Населення, переживши страхіття воєнних дій та розстріли, вчинені загонами Муравйова, не знало, чого можна чекати від німців і австрійців.

Попри сповідання Центральної Ради, дипломатичні домовленості і декларації Четверного союзу, німецько-австрійські війська, зайнявши всю Україну, почали втручатись у внутрішні справи молодої держави. 25 березня 1918 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали конвенцію про поділ української території на зони впливу: австрійську (Подільська, Херсонська, Катеринославська губернії та південно-західна частина Волинської) та німецьку (решта українських земель, включаючи Крим). Німецьке командування підпорядкувало собі централізоване управління залізницями та водним транспортом. Під спільний контроль союзників було поставлено кам'яновугільну та залізорудну галузі промисловості. В Україні було запроваджено німецькі воєнно-польові суди. Намагаючись прискорити вивіз продовольства, німецько-австрійська адміністрація вдалась до насильницьких реквізиції хліба, інших продуктів у селян. Це викликало численні конфлікти Центральної Ради, уряду УНР з німецько-автрійським командуванням. До того ж УНР не вдалось створити ефективних органів управління на місцях, що відчутно послаблювало вплив загальнодержавних структур.

Проти політики Української Центральної Ради, спрямованої на обмеження розмірів земельних ділянок, передачу ряду основних засобів промислового виробництва до загальнодержавної власності, виступали великі промисловці, землевласники, частина заможних селян. Зокрема, 25 березня 1918 р. хліборобський з’їзд, проведений з ініціативи Української демократично-хліборобської партії (УДХП), виступив проти аграрної політики Центральної Ради, висунув вимоги відновлення приватної власності, встановлення

гарантованого мінімуму землі. Ці домагання не знайшли розуміння членів в Центральної Ради.

Такі конфлікти використав П.Скоропадський – нащадок давнього українського гетьманського роду, генерал-лейтенант російської армії, один з активних провідників українізації армії, керівник “вільного козацтва”, командуючий в 1917 р. всіма військовими частинами УНР на Правобережжі. У 1918 р. він створив і очолив політичну організацію “Українська народна громада”, яка у контакті з Українською демократично-хліборобською партією і “Союзом земельних власників” розпочала боротьбу з УЦР за владу. Сили, очолювані П.Скоропадським, підтримали німецько-австрійські війська в сподіванні на встановлення в Україні більш слухняної і твердої системи управління. 26 квітня німецькі війська роззброїли українську дивізію синьожупанників, сформованих раніше в Німеччині з полонених українців. 29 квітня загін німецьких вояків, вдершись до зали, де йшло засідання Центральної Ради, заарештував декілька її членів, решту примусили залишити приміщення і розійтись.

Саме останнього дня УЦР ухвалила Конституцію Української Народної Республіки. Згідно з нею закріплювався державний статус України як суверенної демократичної парламентської республіки, громадянам якої гарантували широкі права і свободи, а національним меншинам – можливості для вільного розвитку. Верховну владу мали здійснювати однопалатні збори як орган законодавчий і Рада народних міністрів як орган виконавчий. Передбачалося, що голова всенародних зборів здійснює всі чинності, пов’язані з представництвом Республіки.

Гетьманський переворот не дав змоги набрати цій конституції сили, але вона стала важливим теоретико-правовим здобутком українського народу, залишилась в історії як приклад мужності і послідовності у відстоюванні його інтересів.

Центральна Рада протрималася тринадцять з половиною місяців — із 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. Її величезною заслуга в тому, що вона відродила в Україні дер­жавницьку свідомість, утворила Українську Народну Респуб­ліку, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру і свою мову.

Висновки

Які ж основні причини падіння Центральної Ради? Це, насамперед, брак двох головних опор державності — боєздат­ної армії та адміністративного апарату. Лідери Ради нехту­вали створенням регулярної армії. Так, коли генерал цар­ської армії П. Скоропадський надав 40-тисячний україні­зований корпус дисциплінованих вояків, її діячі заявили, що революція армії не потребує. Так само Центральна Рада відки­нула можливість використання старого досвідченого чинов­ництва. Тому вона не мала ніякого апарату зв'язку з окре­мими місцевостями, особливо із селом, де зосереджувалося найбільше її можливих прибічників, а військових сил для боротьби за утвердження своєї влади не вистачало.

Поразку Центральної Ради зумовили нерозвиненість українського національного руху та відсутність достатньої кількості власних досвідчених кадрів, які переймалися б ідеями незалежної, соборної України і були б готові служити новій державі. Тому й не дивно, що в Центральну Раду вхо­дили переважно молоді інтелігенти, недосвідчені в практичній діяльності. Лише її голова — М. Грушевський — мав 51 рік. Його ж 22-річний заступник М. Шраг був студентом другого курсу Московського університету; провідник найбільшої партії соціалістів-революціонерів Ковалевський мав 25 років, С. Петлюра — 35, В. Винниченко — 38. Центральна Рада, Генеральний секретаріат у вирішальний момент, коли обира­лися шляхи подальшого суспільного розвитку, ще не мали достатньо визначеної позиції. До того ж, Центральну раду роздирали конфлікти, гострі сутички, особливо між Винниченком і Петлюрою. Частина діячів Ради шукала компромі­су з більшовиками, адже майже всі її члени були представ­никами українських соціалістичних партій і не виявляли рішучості в боротьбі за державність України. Навіть голова українського уряду В. Винниченко, котрого вважають гарним письменником, але поганим політиком, не раз пропонував проголосити в Україні радянську владу. "Якщо Україна не буде соціалістична, нам не треба ніякої" — заявляв він, хоча іноді приходив до невтішного висновку, що російська демо­кратія закінчується там, де починається національне питання.

Підриву авторитету Центральної Ради сприяло її невміння розв'язати й аграрне питання, яке хвилювало більшість на­селення України. Уряд і Центральна Рада вважали, що розподіл землі між селянами — справа певного часу, а хлібо­роби вимагали негайного поділу поміщицьких земель. Селя­ни бачили, що десятки ешелонів з хлібом, м'ясом, цукром відправлялись до чужих країв, і почали виступати проти влади, звинувачуючи її у змові з німцями, котрі поводились як оку­панти. Тому в опозиції до Центральної Ради перебували значні верстви сільського населення.

Усе це й зумовило падіння Центральної Ради і становлен­ня гетьманського режиму в Україні.

Старший викладач кафедри військово-гуманітарної підготовки О.С. Коренчук