1. Український військовий рух після падіння самодержавства.
Після лютневої демократичної революції виникла гостра потреба у створенні єдиного центру з відповідною програмою дій революційно-демократичних сил України. Таких центром стала заснована 7 (20) березня 1917р. Центральна Рада. Вона являла собою ліберально-демократичну організацію парламентського типу. За партійною приналежністю в Центральній Раді переважали українські соціал-демократи та есери, які становили близько 80% її складу. До неї входили також кадети, українські соціалісти-федералісти, меншовики і російські есери, представники єврейських партій і польських соціалістів. З ідеологічного погляду Центральна Рада мала чітко окреслену ліву орієнтацію. Саме представники соціалістичних партій посіли чільні місця в УЦР. Лідерами її стали М.Грушевський (голова Ради), В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра, М.Порш та інші.
У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувались. Навіть сама постановка цього питання могла спричинити жорсткі заходи з боку російського уряду. Проте саме життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні і місяці після лютневої революції змусили українських лідерів визначити свою позицію щодо проблеми створення національних військових формувань. Пожвавлення національного життя, сподівання на швидке розв’язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей).
На фронті й у тилу, на Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибірі – скрізь, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, почали виявлятися тенденції до утворення окремих українських частин.
Найбільш активну діяльність серед українських партій в армії проводили угрупування самостійного напрямку. Саме вони почали робити перші кроки до закладення основ регулярної армії. Провідну роль у цій справі відігравав Микола Міхновський. Разом із своїми однодумцями – капітаном артилерії Ю.Ганом, підполковником В.Павленко, В.Отамановським і В.Євтимовичем – вирішив розпочати роботу, спрямовану на організацію українського війська.
6 березня М.Міхновський скликав перше українське підготовче віче Київського гарнізону, в якому взяли участь 211 осіб. Воно ухвалило розпочати створення регулярної національної армії. 9 березня відбулись перші збори солдатів та офіцерів Київського гарнізону. Вони вирішили надіслати Тимчасовому уряду звернення з вимогою визнання за ними права іменуватися “Організаційним комітетом для формування українського війська”. 12 березня бюро створило Військовий комітет із депутатів від солдатів і офіцерів. Військова нарада, що відбулась 16 березня, вирішила заснувати у Києві українську військову організацію – Український Військовий клуб імені гетьмана П.Полуботка, а також приступити до формування національної армії.
У березні - квітні 1917р. рух за створення українських частин поступово починає охоплювати і діючу армію. На даному етапі він носив здебільш стихійний характер. Солдати української національності, виявляючи посилений потяг до самоорганізації в окремі частини, керувалися у своїй масі не стільки ідеями, як першочерговими практичними вигодами: перебування у рідному культурно-мовному середовищі, службою на батьківщині, можливістю мати тісніші контакти зі своїми родинами. В кінцевому підсумку все це сприяло утворенню національних частин, формуванню у них обов’язку перед рідною землею, увільненню їх від силою насадженої імперською ідеології “єдиної і неподільної Росії”, котру треба всім захищати.
Варто зазначити, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. В той же час вони розуміли, що не зважати на військовий рух значило втратити свої провідні позиції в українському національно-визвольному русі взагалі. Це спонукало їх до більш рішучих і конкретних дій.
Отже, можна зробити висновок, що український військовий рух стає не лише складовою частиною загальнонаціонального визвольного руху, а й його генератором.
Очевидно, що підвалини української національної армії закладали не найвпливовіші українські партії, лідери яких очолювали Центральну Раду, а представники самостійницького крила національно-визвольного руху. Серед тогочасного українського політичного спектру самостійники, лідером у яких був М.Міхновський, займали правий фланг. Їхнім кредом було будівництво міцної національної держави із сильним військом, яке б гарантувало її суверенітет. Саме завдяки їх діяльності український військовий рух набирав радикального державницького забарвлення. Звичайно, через свою малочисельність і неспроможність конкурувати із соціалістичними національними партіями їм не вдалося опанувати стихію українського військового руху.
Незважаючи на малочисельність, вони своєю діяльністю штовхали Центральну Раду до рішучих кроків, особливо в питаннях військової політики. Це, у свою чергу, породжувало недовіру Центральної Ради та її лідерів до тих військових організацій і формувань, що їх створювали самостійники. Вона постійно побоювалась, з одного боку, звинувачень її Тимчасовим урядом у сепаратизмі, а з іншого боку – можливості використання цих формувань для військового перевороту. Таким чином, у поглядах на проблеми військового, як і, в цілому, державного будівництва, чітко окреслились 2 основні течії:
Соціалістична (або автономістично-федералістська) і самостійницька (національно-державницька).
Найбільш послідовно соціалістичної позиції дотримувався лідер УСДРП В.Винниченко: “Не своєї армії нам соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій. М.Грушевський також вважав, що “…нормальною формою охорони для держави демократичної є всенародна міліція”.
На відміну від соціалістів, самостійницький табір постійно дотримувався однієї стратегічної лінії: військовий рух необхідно використати для створення національної армії, яка стане головною підвалиною для відродження суверенітету України.
Як бачимо, погляди автономістів і самостійників ґрунтувалися на протилежних засадах. Очевидно, що основна маса українських солдатів і матросів не вникала глибоко у відмінності між двома ідеологіями. Скоріше їм здавалося, що всі українські партії змагаються до того, щоб вони повернулися в Україну, служили в національних частинах.
Великого розголосу набрали події, пов’язані із створенням першого українського полку. Коли надії на санкціоновану організацію цієї військової частини через відмову представників військового командування розтанули, самостійниками було прийняте рішення застосувати тактику “доконаних фактів”. Солдати під керівництвом штабс-капітана Д.Путника-Гребенюка самочинно оголосили себе Першим Українським полком імені гетьмана Б.Хмельницького, обрали старшин і стали вимагати від командування направити полк на південно-Західний фронт.
У цій ситуації Центральна Рада вирішила не загострювати далі ситуації і піти на компроміс. Задовольняє їх бажання вийти негайно на фронт в виді української військової одиниці.
5 травня 1917 року проходить Перший український військовий з’їзд, що розглядає шляхи подальшого державного і військового будівництва. Вкрай важливим моментом роботи з’їзду було створення керівного органу, що мав координувати й очолити національне військове будівництво. Ним став Український генеральний військовий комітет (УГВК). В ухвалі з’їзду “про українське народне військо і Український генеральний військовий комітет” було висунуто вимогу негайної “націоналізації” армії на національно-територіальному принципі”, а також потреба організації Української Армії.
Отже, Перший український військовий з’їзд, хоч і не означав цілковитої поразки самостійників, однак започаткував надзвичайно небезпечну тенденцію: відмову від створення регулярної національної армії.
Все ж з’їзд був важливим кроком щодо подальшої українізації війська. Як уже було зазначено, з’їзд створив УГВК, на чолі якого став Симон Петлюра.
Відомо, що реакція Тимчасового уряду на рішення з’їзду, що стосувались як питань автономії України так і питань українізації війська, було різко негативно. Він повністю відхилив ті мінімальні домагання, з якими звернулась до нього Центральна Рада. Її лідери опинились перед непростою дилемою: або погодитись з Петроградом і відмовитись від українізації армії, передавши її долю на вирішення Всеросійського військового з’їзду (14 червня), або ж надалі продовжувати розпочату справу. Перше означало остаточну втрату лідерства в українському військовому русі, посилення у ньому позицій самостійників, друге – загрозу можливого відкритого конфлікту з Тимчасовим урядом. Існуючі на той час реалії змусили її обрати другий варіант.
Зваживши на ситуацію, вона доручила УГВК розпочати підготовку до Другого військового з’їзду. Незважаючи на заборону О.Керенського, цей з’їзд все ж відкрився 5 червня 1917 року. Одне з перших питань, що постало на порядку денному з’їзду – це ставлення до урядового рішення про заборону його скликання.
У липні 1917р. наступає кульмінаційний момент загострення стосунків між автономістами та самостійниками. Визначальною подією цього періоду стало повстання полку імені гетьмана П.Полуботка. Поява цього полку як і багатьох інших була стихійною. Однак скоро він потрапив під вплив самостійників. Наприкінці травня цей полк прибрав собі назву гетьмана Полуботка і був передислокований з Чернігова до Києва. Тут він мав бути доукомплектований і відправлений на фронт. Звичайно, не без впливу самостійницької агітації, особовий склад полку відмовляється відбувати на фронт доти, поки Центральна Рада і УГВК офіційно не визнають їх 2-м українським полком імені гетьмана П.Полуботка, а також закінчить свою роботу Другий український військовий з’їзд. Центральна Рада, виконуючи волю Тимчасового уряду, вживала всіх заходів, щоб локалізувати і загасити цей виступ. Не зваживши на вмовляння її емісарів, у ніч з 4 на 5 липня, більша частина полуботківців розпочала виконання накресленого керівниками повстання плану. План передбачав захоплення всіх найважливіших пунктів Києва, передусім Печерської фортеці й Арсеналу, Київської Ради робітничих депутатів, штабу КВО, товарної станції, державної скарбниці, банку, головної команди міліції, мостів на Дніпрі, адміністративних будинків тощо.
Керівники повстання не мали наміру усувати з політичної арени Центральну Раду. Їхнім наміром було примусити її взяти в свої руки всю повноту влади в Україні, від якої вона сама відмовлялась. Незважаючи на деякі успіхи, повстання все ж таки було приречене на поразку. У значній мірі цю приреченість обумовив той чинник, що повсталих не підтримали інші українізовані частини.
Зрозумівши приреченість на поразку і розгром, повстанці погодились скласти зброю на руки полку імені Б.Хмельницького, що й сталося 7 липня.
Поразка ж повстання у великій мірі зумовила поразку самостійницької течії. Виступ полуботківців дав привід лідерам Центральної Ради за підтримкою Тимчасового уряду нейтралізувати своїх опонентів. Командувач КВО віддав наказ про негайну відправку полуботківців на фронт. Серед відправлених був і М.Міхновський – найнебезпечніший опонент у справі військового будівництва та українського державотворення взагалі.
У липні 1917р. починався якісно новий етап українізації війська, етап, який можна характеризувати, як санкціонований, дозволений російськими військовими властями. Провал наступу на Південно-Західному фронті призвів до повної деморалізації армії. Її розвал набрав небезпечних масштабів. Стомлені війнами солдати легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків, які втягували їх у розпалювання громадянської війни. Україна, як прифронтовий район опинилась перед загрозою затоплення анархією, що сунула з фронту.
Верховний головнокомандувач генерал Л.Корнілов, призначений на цю посаду 19 липня 1917р., шукаючи шляхів виправлення ситуації в армії, прийшов до висновку про доцільність формування не лише військових частин, але й з’єднань за національною ознакою.
Власне, Л.Корнілов, був першим воєначальником високого рангу, який зважився на широке запровадження національних частин в армії. Він підписав наказ про українізацію десяти дивізій. Передбачалося українізувати 34-й та 6-й армійські корпуси, перейменувавши їх в 1-й та 2-й українські, а також поповнити українцями ще чотири корпуси, які зазнали найбільших втрат.
Так розпочався другий, санкціонований Ставкою етап українізації армії. Найважливіше місце в українізації армії періоду літа 1917р. посідало формування 1-го Українського корпусу під командуванням генерала П.Скоропадського.
Жовтневе повстання під проводом більшовиків у Петрограді відбулося в той час, коли Українська революція з кожним днем потрапляла в дедалі скрутнішу ситуацію.