Тема 2.5 Глава держави в зарубіжних країнах План

1. Повноваження та функції глави держави

Література

Основна:

1. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — Тернопіль: «Астон», 2003. — С. 296-301

2. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник (В.О. Ріяка, В.С. Семенов, М.В. Цвік та ін.;) За заг. ред. В.О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 149-155

3. Гринюк Р.Ф., Захарченко М.Я. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – Видання друге, перероб. і допов. – К.: Істина, 2009. – С. 98-103

Додаткова:

1. Бостан С.К., Тимченко С.М. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 319

2. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: АртЕк, Вища школа, 1997. – С. 230-244

Питання для самоперевірки:

1. Визначте компетенцію глави держави в сфері законодавства.

2. Проаналізуйте зовнішньополітичні повноваження глави держави.

3. Визначте, які повноваження президента у сфері правового статусу особи.

4. Розкрийте зміст поняття контрасигнатура. За якої форми правління вона застосовується?

Методичні рекомендації

1. Повноваження та функції глави держави

Численні повноваження глави держави можна звести до п'яти основних груп: 1) у сфері управління й формування уряду; 2) у законодавчій галузі; 3) у плані зовнішньої політики; 4) у судовій галузі; 5) надзвичайні повноваження.

Глава держави як одноособовий носій влади щодо управління країною здійснює свою вйконавчо-розпорядчу діяльність відносно до впровадження у життя економічного та політичного курсу, законів, спираючись на урядові структури й адміністративний апарат держави. У зв'язку з цим виявлення його ролі у справі формування уряду й адміністрації має істотне значення.

У президентських республіках, дуалістичних і абсолютних монархіях глава держави фактично особисто формує уряд. Тому призначені ним міністри виступають у сфері управління країною в ролі його радників і помічників, а прийті

няття політичних рішень залишається прерогативою виключно глави держави. Глава держави за цих форм правління виступає практично як одноособовий носій виконавчої влади.

У США призначення членів кабінету президентом фор^-мально здійснюється "за порадою і згодою Сенату" (ст. II розд. 3). А якщо до "уотергейтского скандалу" дане положення Конституції не мало практичного значення, то в наступні роки Сенат став більш активно втручатися у процедуру призначення голів департаментів (наприклад, відхилення . кандидатури Тауера, запропонованої Дж. Бушем на пост міністра оборони США). Оскільки згідно з Конституцією Сенат за своєю ініціативою робити такі призначення не може, то вибір кандидата завжди залишається за главою держави. У США говорять, що Кабінет завжди такий, яким його бажає бачити президент. Тому і зміна президента, як ведеться, супроводжується численними перестановками й кадровими змінами у вищих ешелонах апарату правління.

Участь глави держави у формуванні уряду парламентарних республік і парламентарних монархій має суто номінальний характер, оскільки останній форсується і очолюється лідером партії більшості нижньої палати парламенту. Меншою мірою він може впливати на урядову діяльність. Більш того, у парламентарних країнах глава держави може здійснювати свої повноваження тільки через уряд або за його згодою (інститут контрасигнатури). Тому будь-які акції глави держави у підсумку є не що інше, як урядова діяльність.

У напівпрезидентській республіці глава держави особисто призначає прем'єр-міністра, а за його поданням членів уряду. При цьому на його дії не впливає згода парламенту або однієї з палат. Водночас президент за даної форми правління не може не враховувати під час формування уряду розстановку політичних сил у нижній палаті парламенту, оскільки хоча й формально, але уряд несе відповідальність за свою діяльність перед парламентом (ст. 20 Конституції Франції 1958 p.).

В управлінні країною глави держав спираються на широкий адміністративний апарат, очолюваний найбільшими прибічниками й довіреними особами. Це апарат помічників і радників глави держави, які набувають усе вагомішої сили в управлінні державою, ніж відповідні міністри. За приклад може правити діяльність виконавчого апарату при президенті СІНА, створеного у 1939 р. (під час президентства Ф. Д. Рузвельта), або апарату Єлисейського палацу при президенті Франції, який певні політики іменують першим урядом країни, а Раду Міністрів — другим.

Керівна діяльність глави держави пов'язана з виконанням цілого ряду організаційних прерогатив. Він призначає "службовий уряд", якщо не дійшли згоди у парламенті щодо утворення уряду країни (ст. 99 (5) Конституції Болгарії 1991 p.); скликає парламент на чергові й надзвичайні сесії; розпускає його на канікули або зовсім, якщо минув термін його повноважень; призначає нові вибори; повідомляє про достроковий розпуск нижньої палати парламенту (крім президентських республік); повідомляє про проведення референдуму і т. ін. (ст. 62 Конституції Іспанії; ст. 87 Конституції Італії; ст. 79—84 Конституції КНР; п. 3.5 ст. 144 Конституції Польщі).

Глави держав наділені широкою регламентарною владою. Видані ними нормативні акти повинні мати підзаконний характер і загальнообов'язкову силу на всій території країни. Це, наприклад, виконавчі накази, директиви та інструкції президента США, постанови й розпорядження президента Німеччини, декрети й постанови президента Італії, декрети та укази короля Іспанії, укази президентів Болгарії, Чехії тощо. Нормативні акти глав держав можуть регулювати практично усі сфери управлінської діяльності.