2. Специфіка процесу виховання. Етапи процесу виховання.

Виховний процес є цілеспрямованим. Мета сучасного виховного процесу характеризується гармонією соціальних та індивідуальних цілей, завдань, співробітництвом у їх досягненні.

Процес виховання є процесом багатофакторним: на нього впливає родина, окремі педагоги, вся школа загалом, суспільство з його виховними інститутами. Встановлено, що чим більше за своїм напрямком і змістом збігаються впливи організованої виховної діяльності й об’єктивних умов, тим успішніше здійснюється формування особистості. Особливість виховного процесу виявляється і в діяльності вихователя – керівника цього процесу, зумовленій не лише об’єктивними закономірностями. Його діяльність – це здебільшого мистецтво, що свідчить про своєрідність особистості педагога, його індивідуальність, характер тощо. Крім цього, особистість одночасно зазнає багатьох різнохарактерних впливів, накопичує позитивний і негативний досвід.

Процес виховання є тривалим, власне, безперервним процесом. Він триває все життя. При цьому змінюється лише роль і співвідношення різних виховних факторів. До школи провідну роль у вихованні відіграє родина, в роки навчання – школа, училище, вуз. Із початком трудової діяльності – власна сім’я, трудовий колектив, громадські, політичні, релігійні організації. Шкільне виховання залишає найглибший слід у свідомості людини, тому що нервова система у молодому віці характеризується високою пластичністю і сприйнятливістю. Проте це не означає, що „яскравий” виховний захід здатний змінити поведінку учня. Необхідна система роботи, підпорядкована певній виховній меті.

Безперервність виховання полягає ще й в тому, що виховні впливи учні відчувають не лише в момент реалізації виховної дії. Бувають і можливі дії („що скаже вчитель”, „як відреагує колектив”), а також педагогічний наслідок. З цієї позиції і розуміють звернене до батьків відоме висловлювання А.С.Макаренка про те, що „виховання відбувається завжди, навіть тоді, коли вас немає вдома”.

Процес виховання є комплексним. Особистість формується в цілому, певні риси та якості в неї розвиваються не почергово, а одразу, комплексно. Це означає, що цілі, завдання, зміст, форми і методи виховного процесу повинні підпорядковуватися ідеї цілісності формування особистості, тобто педагогічний вплив повинен мати комплексний характер. Звичайно, на певному етапі увага до вирішення тих чи інших виховних завдань може посилюватися. Усі виховні завдання в процесі розвитку людини ускладнюються і поглиблюються.

Виховному процесові притаманна віддаленість результатів від моменту здійснення безпосереднього виховного впливу. Між педагогічними впливами і проявом вихованості або невихованості знаходиться довгий період утворення необхідних властивостей особистості. Великою є і варіативність результатів, у тих самих умовах вони можуть суттєво різнитися. Це пов’язано із значними індивідуальними відмінностями учнів, різним досвідом їх соціального формування, ставленням до виховання. Рівень професійної підготовки вихователя, його майстерність, уміння керувати виховним процесом значно впливає на хід і результати цього процесу.

Процесу виховання властива самокерованість. Він здійснюється в двох напрямках: від вихователя до вихованця (прямий зв’язок), результатом чого є послідовність взаємопов’язаних виховних ситуацій; від вихованця до вихователя (зворотний зв’язок), який дозволяє будувати кожну виховну ситуацію з урахуванням результативності попередньої. Чим більше у розпорядженні вихователя зворотної інформації, тим доцільнішим стає виховний вплив.

Структурні елементи процесу виховання та основні його етапи.

Структурними елементами виховання є: мета, завдання, закономірності, принципи, методи, засоби, результати виховання та їхнє коригування. Ними й представлений процес виховання як система, у якій системотворчими чинниками виступають мета і відповідний їй образ кінцевого результату системи, а емерджентною (системною) властивістю – той реальний результат, який стає можливим лише тоді, коли кожний елемент системи переломиться в конкретній ситуаційній точці об’єкта виховного впливу.

Однак такий вигляд ця система матиме лише в предметній, компонентно-структурній площині її огляду. У функціональній площині її складовими стають етапи або стадії розвитку процесу в часі.

У сучасній теоретичній педагогіці за критеріями зв’язку і залежностей між компонентами процесу виховання виділяють такі етапи (стадії) його організації: 1) проектування процесу, що включає визначення мети і конкретних завдань виховання; 2) визначення змісту виховання; 3) вибір форм, методів регулювання міжособистісного спілкування і його корекція у процесі основних видів діяльності вихованців; 4) контроль і підведення підсумків, установлення співвідношення між отриманими і запланованими результатами, аналіз досягнень і невдач.

За критерієм послідовності етапів процесу виховання і відповідних їм педагогічних дій виділяють такі стадії: 1) ознайомлення із загальними нормами і вимогами; 2) формування відносин; 3) формування поглядів і переконань; 4) формування загальної спрямованості особистості. Однак очевидно, що у визначенні цих стадій Т.А.Ільїна й інші автори виходили з розуміння учня як складної стабільної системи, розвиток якої має лінійний характер, за якого вважається можливим нав'язувати системі шляхи її розвитку, а не виводити їх із її глибинної сутності та спрямовувати на шлях розвитку з урахуванням їй же властивих закономірностей. Тому в сучасному баченні формувати загальну спрямованість особистості не можна, не нав'язуючи їй її. Зважаючи на це, правильніше вести мову про сприяння вихованцеві у само форму ванні ним доцільної спрямованості згідно з внутрішньо закладеними потенційними можливостями.

Коротко розглянемо ці етапи:

Перший із них пов’язаний з усвідомленням вихованцями норм і правил поведінки, яких їм необхідно дотримуватися. Для цього з учнями зазвичай проводять низку настановчих бесід. Наприклад, у А.С.Макаренка вони стосувалися ставлення до сторонніх, до дитини та людини похилого віку, до державних справ тощо. Подібні бесіди проводив зі своїми учнями також В.О.Сухомлинський.

Джерелами отримання знань про норми і правила поведінки ставали різноманітні статути, норми, правила, які діяли у навчально-освітньому закладі, а також вимоги та особистий приклад виховників, книги, статті в газетах та журналах і т. д. Вітчизняна школа періоду авторитарної педагогіки, надаючи перевагу словесним методам виховання, перебільшувала значення цього етапу.

Другий етап стосується ставлення учнів до норм і правил поведінки. На цьому етапі наставнику слід потурбуватися про те, щоб вихованець не тільки зрозумів та усвідомив вимоги норм і правил поведінки, а й прийняв їх посередництвом власної емоційної сфери. Тобто, як говорив Джон Рескін, учився робити не тільки добрі справи, а й знаходити у них радість; не тільки бути чистим, а й любити чистоту; не тільки бути справедливим, а й прагнути справедливості.

Третім етапом є формування поглядів і переконань. Це викликає необхідність не тільки у сприйнятті та засвоєнні цих норм, а й у перетворенні їх в особисте надбання, що слугуватиме керівництвом до відповідних вчинків у житті. Для того, щоб певна засвоєна норма перетворилася у переконання, необхідно, щоб вона пройшла через горнило особистісного досвіду учня, тобто через такі його дії, які вимагатимуть прояву його чіткої позиції.

Четвертим етапом є сприяння вихованцеві у самоформуванні ним доцільної спрямованості згідно з внутрішньо закладеними його потенційними можливостями. У цей час виховникові доцільно допомогти вихованцю у виробленні таких звичок поведінки, які б, з одного боку, спираючись на внутрішньоінтенційну спрямованість його, не суперечили б загальновизнаним нормам поведінки; а з іншого – сприяли б реалізації власної спрямованості у конкретних, значущих для самого учня і для суспільства справах.