3. Предмет і завдання курсу “Історія української культури”, його місце в системі дисциплін вищих навчальних закладів України.

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо.

Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну:

Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.Отже, я вважаю що вивчення культури України дає змогу розширити свої знання як оствіти,так і науки,музики,мистецтва і т.д.рідного краю.тобто заглибитись в організм нашої держави.Можемо постійно спостерігати як століттями все повторюється.Не знаючи історію наших цінностей,які має український народ,ми не зможемо створити нове.

4. Культурно-еволюційні процеси на території України в доісторичні часи.

КАМ'ЯНИЙ ВІК

ПАЛЕОЛІТ

Перша знахідка палеолітичних знарядь разом із кістками мамутів, викрита на території України в 1871 р. Ф. І. Камінським біля села Гонців на Полтавщині, справила велике враження в наукових колах. Після того на території України було зроблено багато знахідок того ж роду.

Пам'ятки палеолітичної доби знаходять здебільшого у так званих «стоянках»- «стійбищах», де людина перебувала більш-менш довгий час, та у «майстернях» — місцях, де був відповідний до вимог техніки людини камінь. З нього людина виробляла свої знаряддя й залишала уламки каменя. Палеоліт поділяється на кілька періодів, які позначаються за назвами тих місцевостей, де вперше було їх знайдено. Найдавніша палеолітична доба — Шельська характеризується масивними мигдалевидними кам'яними ручними рубилаши. Датується вона приблизно 200 000 років до Хр., коли, між періодами двох зледенінь, було в Европі тепло. Деякі археологи, як от І. Г. Шовкопляс, Я. Пастернак, відносять до Шельської доби знахідки біля с. Лука-Врублевська в Подністров'ї Інші археологи, серед них В. Щербаківський, А. Л. Монгайт та інші, ставляться скептично до цього і вважають речі Луки-Врублевської пізнішої доби. Аналогічні речі знайдено на півдні Англії, на верхів'ях Рони, Райну, Дунаю. Більше матеріялів (і певнішого характеру) про людність України стосуються наступної доби — Ашельської. Вона збігається з наступом на Україну льодовика. Підсоння змінюється, зникають теплолюбні тварини, людина шукає захисту від холоду в печерах, гротах. Вона полює на звірів, м'ясо яких споживає, а з шкір робить одяг. До цієї доби на Україні належать стоянки на Дніпрі, в урочищах Круглий, Ненаситець, у с. Буремка, на Сулі.

Наступна доба — Муст'єрська, що датується біля 100 000 років до Р. X., припадає на найбільше зледеніння в Україні, 3 тварин живуть мамути, шерстисті носороги, зубри, дикі коні, північні олені, ведмеді, гієни тощо. До цієї доби стосується вже багато пам'яток перебування людини в Україні. В. М. Щербаківський вважав, що людина з'явилася в Україні тільки за Муст'єрської доби." Територія, де перебувала людина, дуже обширна: на південь від Пинських болот, басейну Десни, до Сіверського Дінця. Пам'ятки перебування людини знайдено в Чернігівщині (біля Деркуль), на Дніпрі (Кодак, Запоріжжя), на Волині (Житомир), у Галичині (с. Касперівка) тощо. Вдосконалюється техніка обробки каменю, ручні рубила замінюють конечники, скребла. Вживають також кісток тварин як голок, вил. До цієї доби належить найбільше відкриття, яке зробило будь-коли людство: вміння здобувати вогонь. Людина користувалася з нього для огрівання й освітлення житла, для печення та варення їжі. Глиняного посуду ще не було, і людина використовувала для варення черепи тварин. До цієї доби належать житла людини в землянках. Так, у Києві на Кирилівській вулиці знайшов археолог В. В. Хвойка селище з землянками та рештками 70 мамутів. Решток людини цієї доби не знайдено в Україні, але у Криму, в печері Кіїк-Коба, серед крем'яних знарядь муст'єрського типу та кісток тварин знайдено такі рештки; руку та кістки дитини. Типом ця людина належить до «неандертальського», названого так за річкою Неандер, у Німеччині, де вперше було знайдено її череп.

На базі Оріньякської культури — першої форми пізнього палеоліту — розвивалася т. зв. Свідерська культура (названа від села Свідра Велька, біля Варшави), яку можна вважати основою балтонордійської культури. В Україні дуже багато знахідок пізнішого палеоліту (епохи: Оріньякська, Солютрейська, Мадленська). Крім гротів та печер, людина мешкає в житлах типу куреня. Стіни їхні обставлено кістками мамугів — іклами та лопатками — і вкрито шкурами тварин. Найвидатніші з знахідок: Деркул у басейні Сіверного Дінця, Пушкарі на Новгород-Сіверщині, Чулагів на Десні, Колесниково на Сівер. Дінтр, Старий Кодак біля Катеринослава, Гонці на Удаю, Мізин на Новгород-Сіверщині, Кирилівська в Києві, Довгоничі біля Овруча, Фастів, Дубова Балка тощо.

Мізинська стоянка, досліджена Ф. К. Вовком, Л. X. Чикаленком та іншими видатними археологами, дає дуже багато. Серед величезного числа виробів з каменю та кости заслуговують на особливу увагу фігурки пташок, вкриті геометричним орнаментом, браслети з ікол мамута й інші різьблені речі. На них — найстарший в історії мистецтва орнамент меандра, але поставлений похило, навкоси. До Мадленської культури належить чимало мистецьких виробів, наприклад, у Костенках знайдено 43 статуетки. Від цієї доби залишилися поховання й рештки людини. Це вже це неандертальська примітивна людина, а людина кроманьйонського типу, яка мало відрізняється від сучасного європейця. Вона трималася просто, вертикально, руки ії рухалися вільно. Вона володіла мовою. Підбиваючи підсумки, треба сказати, що за доби палеоліту населення України мало багато спільного з населеяням Західньої європи — південної Франції, Піренеїв, Швайцарії, Баварії: і антропологічним типом, і технікою знарядь, і побутом, і мистецтвом, і релігійними поглядами. З другого боку, можна спостерігати чимало рис, які з палеоліту збереглися в мистецтві України (порівняти орнаменти Мізиня з українськими вишивками тощо).

МЕЗОЛІТ

Палеоліт відділяє від неоліту — новокам'яної доби — мезолітична доба. Вона припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Населення цієї доби жило переважно полюванням з лука на дрібних тварин та птахів і риболовецтаом. Відповідно до цього змінився характер кам'яних знарядь, їх робили дуже дрібними — «мікролітами» — для насаджування на стріли, для вставляння у списи, гарпуни. Найбільш характеристична для України Свідерська культура. М. Рудинський вважає, що аналогічна культура мікролітів знайдена ним у багатьох місцях України: біля с. Смячки, коло Охтирки, по течії Тетерева, на Новгород-Сіверщині, в Миргородському повіті на Полтавщині (біля с. Яреськи та Шишаки), на Прип'яті. Л. Са-вицький знайшов мікроліт на Волині. Великий інтерес мають знайдені в 1936 р. та 1938 р. петрогліфи в Мелітоігільському районі, біля с. Терпінне — коло Озівського моря. Там на скелях знайдено декілька сов, видряпаних рисунків тварин — биків, коней, хижаків, мамута — та рисунків лінійно-геометричного характеру. Біля с. Терпінне багато мікролітів

НЕОЛІТ

Біля 13 000 років тому на Україні можна відзначити ряд нових винаходів та досягнень, які в цілому остільки важливі, що дають можливість вважати цей час новою добою,неолітом, себто новокам'яною добою («неос» — новий, «літос» — камінь). З'являються наземні будівлі — халупи. Здебільшого вони не стояли окремо, а з них складалися села. Про великі села свідчать рештки будівель та цвинтарі.

Головними ознаками в галузі виробництва з каменю бути: пиляння, шліфуванця та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі, наконечники списів. Велике значення мало винайдення лука з стрілами Його широко вживали — знаходять силу стрілок різних форм. Полювання на диких тварин було довгий час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука з стрілами, різного роду пасток, сильців людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У повноводних річках було багато риби, і рибальство було дуже поширене. Вживали для рибальства сіток, неводів, кидали гарпуни, ловили вудками, вживали замість гачків малюсіньких кам'яних платівок. Біля 6-7 тисяч років тому людина почала виробляти посуд з глини. Спочатку посуд робили з грубими стінками. Згодом посудові надають гарних форм, прикрашають орнаментами. На вогких ще стінках посуду паличками, кістками, навіть пальцями виводять різні орнаменти: смужки, ялинки, хрести. Гончарство внесло велике полегшення в побут людини. Вона могла варити їжу, зберігати воду. За неолітичної доби людина опанувала ткацтво. З'являються перші примітивні варстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а потім дедалі більше вдосконалені. Відбитки тканини зберігаються на глиняному посуді — як орнамент. Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською твариною був собака. Пізніше було приручено корову, свиню, овечку.

Скотарство стало значною галуззю господарства. Наприкінці неоліту людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю, великими патиками, сіяти, жати кам'яними серааіаи. Зерно мололи кам'яними зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках. За неолітичної доби відомо чимало будівель на плотах, на озерах та річках, а також на палях, які вбивали в дно річок та озер. На них будували мости з халупами. Такі будівлі відомі на Поліссі, на Волині, на Поділлі. За часів неоліту почали споруджувати човни. З великого стовбура дерева випалювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-дві перегородки. Такого човна знайдено біля с. Сабатинівки, на р. Возі.

Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жінки, жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують, навіть зв'язують. Його посипають червоною вохрою, що символізувало трупоспалення. З покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому світі. Людина неоліту вірила в те, що життя людини не припиняється з смертю на землі. Люди неоліту жили родовими групами, об'єднаними особою жінки-матері, бо діти, з-за відсутности постійних шлюбів, не знали батьків, і спорідгієння велося за розрахунком зв'язків з матір'ю. Так утворився лад, в якому жінці належало першенство в житті групи: матріярхат. Матріярхат відбився на релігійних уявленнях, на культі богині- матері

ТРИПІЛЬСКА КУЛЬТУРА

Перші знахідки цієї культури було зроблено відомим київським археологом В. Хвойкою на початку XX ст. в селі Трипіллі, недалеко від Кивва. На всій території України, починаючи від VI тисячоліття до 1 тисячоліття перед Р. Х„ утворилася культура, яка на всьому свовму протязі мала цілким виразні риси. Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Сгіни дерев'яні, обмащені з обох боків глиною. Підлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді обпаленою. Розміри цих будівель були різні —від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували розписані. Житла будували залезкно від місцевих умов: де був ліс — з плах, обмазаних глиною, де вакувало лісу — з глиняних вальків або т. зв. саману. На Одещині — з каменю- вапняку. Житла були здебільшого багатокамерні. У Халепї, наприклад, переважали чотирикімнатні. Нерідко вони були розписані темночервоними фарбами. Крім багатьох селищ, розкопаних на Україні, знайдено кілька глиняних моделів, так званих «хаток» (Сушківці, Володимирівка, Попудні), які доповнюють уявлення про ці будівлі. Вони мали всередині грубу, лави, Пляк хаток нагадує пізніші українські хати, так само, як нагадує їх самий характер будови: дерев'яні, обмащені глиною, стіни. Крім житлових будинків, у селах були будівлі ритуального призначення так звані «точки». Виявляється, що Трипільська культура була пов'язана з цією величезною своїм значенням в історії людства, першою европейською і в той же час світовою культурою.

 До останніх часів сільські жінки й молодиці розмальовують хати, комини, печі тощо. У килимарстві, ганчарстві, дереворізьбі, вишивках, нисанках — дуже багато геометричних та рослинних орнаментів (званих по-народному циганською вулицею, безконечником, кривулькою, кучериками, троєчками, гачками тощо), які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної діб на Україні. На Лемківщіяи, наприклад, ще й до цього часу зберігся спосіб розмальовувати хата (рівнобіжне до покладеного в стінах дерева з горизотазніними омурами, що сягає, очевидно, до дуже давніх часів).

КИМЕРІЙЦІ

На цю добу припадає поява на Україні того першого народу, ім'я якого збережено історією. Цекимерійці, яких описав у V ст. Геродот. Земля кимерійців лежала від Карпат та гирл Дунаю до Кубані. Хронологічно культура кимерійців датується 1500 до 700 р. до Р. X. Кимерійці мали укріплені городища (Немирово, Волковці, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків і мали некрополі (с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди. Збереглися стели — статуї із зображенням людей (с. Волковці біля Кам'янця- Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка на Херсонщині). Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Вони були першим народом, який мав царів, їхні царі були племінними ватажками (могила царя біля с. М. Лепетиха, Херсонщина). Вони мали культурні зв'язки з Кавказом, Закавказзям, Малою Азією, Шлезьком, Гальштадтом. Геродот писав, що кимерійці прийшли з Азії.

Біля Х століття до Р. X. в Евроігі входить у вжиток залізо і витискає дорожчу бронзу. Старіший період цієї доби має назву «Гальштадтського» — за місцем Гальштадт в Австрії, де було вперше знайдено пам'ятки її. Проф. Д. В. Антонович вважав, що залізо прийшло до Европи з Передньої Азії і, правдоподобно, шляхом через Україну. Тому можливо, що на Україні залізо з'явилося трохи раніш, ніж у центральній Европі. Гальштадтська доба характеризується розвитком хліборобства та скотарства, поширенням східньоальпйских культурних впливів та переходом від матріярхату - першенства жінки - до патріярхату - першенства чоловіка та батька

СКИТИ (СКІФИ)

Так називали греки племена, які жили на території України, на північ від грецьких колоній. Скити у VIII ст. підкорили інші племена, що ревіте жили на Україні. Під назвою скитів розуміють усе населеная України. Геродот був в Ольвії, бачив там скитів і писав, що скити прийшли з Азії і вигнали кимерійців. Якби це було так, ми мали б на Україні від VII ст. нову культуру, яка знищила б культуру народів- попередників. Насправді того не було. Культура часів скитських в основному залишилася кимерійською."Скіфи поділяються на чотири племена. Над р. Бугом жили скіфи-скотарі, між Бугом та Дніпром —скіфи-хлібороби, на південь від них — скіфи-кочовики, між Дніпром та Доном — скіфи царські. Скити-скотарі випасали худобу, перекочовували зі своїми стадами з місця на місце, в залежності від пасовиськ. Скити-хлібороби жили осіло, сіяли пшеницю, просо, ячмінь, коноплі, цибулю, часник. Продукти скотарського та хліборобського господарства вони продавали грецьким колоніям.

 У скитів було широко розвинене ганчарство: вони виробляли прекрасний різноманітний посуд, за зразками грецького. Мали простий глиняйий посуд, часто величезного розміру, високий, стрункий, так звані «амфори» — в них зберігали воду, зерно. Був також прекрасний різноманітної форми посуд, прикрашений, за зразком грецького, сценами з грецького побуту, мітології, вкритий блискучою поливою. Скитський посуд, подібно до грецького, виробляли вже на ганчарному колі. В ті часи греки виробляли також і металеві речі: залізну зброю, мечі, кинджали, різні стріли для луків, переважно трикутної форми. Скити підтримували торговельні зносини з грецькими колоніями, постачали їм продукти свого господарства і діставали від греків вино, посуд, прикраси, зброю. Таким чином, до скитських степів потрапляли високомистецькі вироби грецької індустрії, вироби з золота, срібла.

 Чоловіки носили короткі каптани, підперезані шкіряним поясом, штани, які заправляли в короткі шкіряні чоботи, шапки з повсті. Жінки носили довгі сукні з поясами, на головах гостроверхі шапки з довгими покривалами.

САРМАТИ

Сучасна аркволоня значно зменшує значення сарматських племен на Україні, хоч у 1-11 ст. нашої ери вони на деякий час підкореня частину скитів. Нової культури вони не створили, а прийняли скитську. В IV ст. вони зруйнували Ольвію і пройшли до Дунаю. Чужоземні письменники переносили ім'я сарматівна скитів, а Птоломвй називав уею Скитію «Сарматією».

АЛАНИ

Одне з сарматських племен, алани, почало відігравати визначну ролю у ІІ ст. по Р. Х. і поступово ім'я їх витіснило ім'я сарматів. Принаймні римські історики так називали всіх сарматів у Надчорномор'ї.Алани утворили союз, який сягав до Аральського моря. Вони жили переважно над Меотидою (Озівським морем), між Дніпром та Міюсом. Вони робили напади на береги Дунаю, вдерлися на Потисея (в Угорщині). Розбиті гувами, алани поділилися вя окремі групи. Одну з них називали ясгши чи язитами. Вовн подалися до Північного Кавказу й стали предкаііи осетинців. Друга група оселилася в Криму.

ҐОТИ

У ІІІ ст. почався рух германських народів на схід. Племена, які у П ст. після .Р. X. сиділи на берегах Висли, Одри, Лаби, рушили на південний схід. Серед ґотів ширилося християнство. Виділився своєю енергійною проповіддю християнства єпископ Ульфіла. Він переклав для готів св. Письмо готською мовою, і переклад став першою пам'яткою цієї мови.

З перебуванням у чорноморських степах готи , Місцеві майстри виробляли для готів дорогі оздоби-фібули, браслети тощо з срібла та золота, викладали їх дорогим камінним. Робили це за традицією звіринного стилю, який дуже подобався готам. Так постав стиль, що його неслушно називають готським, бо хоч він і був викликаний готами, але не вони були його творцями. Згодом ґоти перенесли його на захід, де він набрав льокальних форм і в цілому дістав назву «меровінґського» стилю.

5. Язичництво: питання його розквіту і занепаду в українській традиційній культурі.

Суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов'язане з християнською релігією. Проте до самого процесу формування нової спільноти і появи першої східнослов'янської держави має стосунок інша релігійна система - язичництво. Під ним слід розуміти частину величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів тощо, які приходять з глибини тисячоліть і стають основою всіх пізніших світових релігій.

"Немає більш туманного й невизначеного терміна, ніж "язичництво"; виникнувши в церковному середовищі, він спершу означав усе дохристиянське й нехристиянське; ним покривалась і ведична гімнографія Індії, і літературно оброблена міфологія класичної Греції, і річний цикл слов'янських чи кельтських аграрних обрядів, і шаманство сибірських мисливців".

Ранні релігії класового суспільства були загалом досить розмаїтими. Це пояснюється особливостями розвитку тих чи інших народів кожна з таких релігій пов'язана з певною етнічною спільнотою і становить невід'ємну частину такої спільноти. Усі ці релігії були політеїстичними, тобто кожна з них являла собою сукупність культів великого числа богів. І хоча один із них вважався головним, жодна з таких релігій ще не мала ознак чітко виявленої стрункої системи. З цього погляду східнослов'янське язичництво кінця I тисячоліття н.е. також відповідало "міжнародним нормам".На початковому етапі формування Київської Русі язичницький світогляд наших предків являв собою складну суміш пережитків сивої давнини (уявлень, що виникли ще в часи первісного ладу) з новими їх формами, які вироблялися свідомістю в перебігу зародження класових відносин. Наприклад, широко зберігалося обожнювання сил природи, тварин та рослин. Проте досить швидко ці стихійні сили набувають у релігійній системі уявлень вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожаниць. Водночас розвивається культ предків. Подальший розвиток суспільства спричиняється до того, що на перший план поступово виходять божества, котрі уособлюють сили природи, від яких залежали праці землероба. У середньовічні часи саме землеробство було основним для слов'янського населення території сучасної України.

В IX - X ст. на Русі існували не лише наївні забобони села, а й державна язичницька релігія міста і соціальних верхів з добре виписаним космологічним епосом, з уявленням про божественне походження великокнязівської влади зі складним ритуалом і розгалуженим станом жерців, який володів таїнствами напрочуд деталізованої символіки, а також різноманітних магічних діянь.

Важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Згадуються вони в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і длагодаті" митрополита Іларіона. Археологічні розкопки підтверджують свідчення про наявність у Київській Русі язичницьких культових споруд - вони виявлені в Києві, Чернігові, Новгороді, інших містах і селах. Одне з них на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) 1908 року розкопав відомий археолог В.В.Хвойка. Час будівництва точно встановити не вдалося: V/VI - X ст. н.е. Зберігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною брил сірого пісковику.

Навколо збереглися елементи підлого, виліпленої з товстого шару глини білуватого кольору. Поблизу знайдено багато кісток і черепів тварин. За висновком дослідника, залишки будівлі належали язичницькому капищу, а стовп являв собою жертовник, на якому протягом тривалого часу здійснювалися жертвоприношення.

В пошані у слов'ян були також священні дерева і дикі тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани - вепри. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах. Підтвердженням того "Добрий дуб", що міститься під Києвом на "Желяні", назва якого відбилася в найменуванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком.

Отже, наведені матеріали свідчать про те, що в дохристиянські часи у східних слов'ян була значна кількість культових споруд. Переважно святилища - капища, де стояли зображення язичницьких богів у вигляді статуй. Більша частина з них стояла просто неба і являла собою округлі чи овальні майданчики з ідолами та жертовниками посередині. І тільки окремі могли бути культовими храмовими будівлями (пантеон у Києві та деякі інші комплекси).

Ще одним важливим джерелом для реконструкції релігійних поглядів слов'ян у дохристиянські часи служать поховальні пам'ятки - матеріальне відбиття тісно пов'язаного з ідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі.

Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено - то булти меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки.

Всі перераховані елементи похвального обряду вказують на те, що в уявленнях слов'ян перших століть існування Київської русі потойбічний світ нічим не відрізнявся від реального, а небіжчики, переступивши поріг смерті, продовжували своє "життя" без суттєвих змін порівняно із земним.

Розміри окремих комплексів за обрядом кремації і супровідний інвентар у цілому ряді могил на так званих дружинних некрополях перших століть існування русі дозволяють припускати, що у слов'ян так само як у скандинавів тих часів, існували судження про кшталт тексту Саги про Інглінгів": "Тоді вірили, що чим вище здіймається, в повітря дим, тим вище посяде на небі місце той, кого спалювали, і що він буде тим багатший, чим більше майна згорить разом із ним."

Яскравим прикладом такого поховання може бути чернігівський курган Чорна могила, написаний за князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам'ятку дослідив Д.Я. Самоквасов. Крім князя тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, елементи одягу, прикраси, монети, численні зливки кольорових металів - рештки розплавлених у вогні речей. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б.О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії.

Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство.

У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкований і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дерева". У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.

Ведучи мову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і назавжди встановленому колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи в одному зі вказаних "світів", через певний час переміщувався до іншого. Це положення важливе тим, що під час обряду кремації можна уявляти лише один початковий напрямок переміщення померлого в просторі - разом із димом угору, до "небесного світу". Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала "на небо".

Підтвердженням цього є один із міфів Давньої Греції про Геракла, якого боги з поховального вогнища на хмарі під гуркотіння грому віднесли на Олімп.

Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був присутній увесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголосками уявлень, ще давніших часів, нічим не відрізнялися од світогляду сусідніх народів.

Але в суспільстві обов'язково мали бути особи, які досконало знали всі обряди і звичаї, стежили за неухильним дотриманням прадідівських канонів, а також доповнювали традиції новими реаліями. Такі люди були й на Русі, їх називали волхвами, чаклунами, відунами.

Найдавніше літописне повідомлення про них датується 912 р. і міститься в повісті про смерть Олега. Йдеться в ній про чаклуна, який віщував князю Олегу смерть від власного коня.

Про існування волхвів в останні століття I тисячоліття н.е. свідчать також окремі поховальні комплекси, виявлені в різні роки на могильниках сучасних українських земель. Це так звані "скорочені поховання" в яких померлого було покладено на бік з підігнути ногами. Таких поховань не багато, але вони все-таки присутні на деякому числі могильників.

Такий звичай захоронення пояснюють етнографічні матеріали ХІХ-ХХ ст., в яких відбиті традиції давнішніх часів. Згідно з ними одну групу населення, дуже нечисленну, ховали в мішках, підрізаючи або м'язи ступні щоб "померлий не ставав із домовини". Це були чаклуни, попередниками яких у давньоруські часи саме були волхви. На зламі І-ІІ тисячоліть, як і в пізніші століття люди бажали убезпечити своє існування від посиертних витівок з язичницьких жерців та чаклунів через зв'язування їх мотузками, обгортання саваном тощо, внаслідок чого і з'являлось скорчене положення кістяка.

На чолі пантеону поставлено Перуна - володаря грому і блискавок, покровителя великого князя та його єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був і мудрий бог, адже його зображали сивою головою та золотими вусами. Н апосаді "першого сере перших" він змінив Рода. Згодом його не порубали, як інших ідолів, а під наглядом та в супроводі князівських слуг спустили до Дніпра й сплавили за межі держави.

Другим богом пантеону був Хорс. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонца і тепла. Наступний Даждьбог - одне з головним божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожнювалося сонце, яке згідно з віруваннями наших предків, давало життя, живило все наше середовище.

Антиподом Даждьбогу був в пантеоні 980 р. Стрибог - бог, який знищує добро. В ньому ще уособлювалися холод, непогода. Наступним богом вважався Сімаргл, образ якого трактується як охоронця зерна і посівів.

Єдиною представницею жіночої статті в цьому поважному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших жіночих занять.

Сьогодні можна з певністю стверджувати відбір до пантеону 980 року був цілеспрямований і продуманий. Всі шестеро богів символізували основні аспекти економічного, політичного та військового зверхництва соціальної верхівки Київської держави.

Визначний політичний діяч Київської Русі великий князь Володимир Святославович релігійною язичницькою реформою 980 року хотів опертися на авторитет окремих богів з різних куточків Східної Європи під час феодалізації підлеглих йому земель. Це засвідчує картографування знахідок амулетів-оберегів, що ототожнювалися з певними божествами, найбільш шановними в конкретних місцевостях. Так, символи Перуна частіше зафіксовані на археологічних пам'ятках Правобережжя Дніпра, а "сонячні" та "місячні" символи - на Лівобережжі.

Зміна функцій божеств окремих племінних угрупувань східних слов'ян має численні аналогії в багатьох народів світу на етапі переходу до цивілізації. Наведені матеріали цілком вписують релігію Київської Русі кінця І тисячоліття н.е. до політеїзму - найбільш уставленої, майже повсюдної форми релігійно-міфологічних систем, що відповідала структурі давніх держав. Хоча поступово в усіх політеїстичних релігіях виокремлювалася фігура верховного, головного божества: у греків - Зевса, у римлян - Юпітера, у вавілонян - Мардука, у японців - Аматерасу, - зверхність одного бога майже ніде не спричинялася до зневаження всього сонму великих і малів богів. З перетворенням племінних богів на великі божества державного культу лише змінюються їхні функції. Відтепер боги охороняють недоторканість держави, захищяють її внутрішній устрій, освячують владу царя: цар - улюблений син богів або головного бога, їхній помазанець. у V-VII ст., вже з'являються перші кам'яні споруди для відправлення християнської служби - церкви у формі базиліки, а також поховальні склепи, в особливостях обладнання якої простежуються риси обрядовості. Побічним підтвердженням того, що тільки в другій половині І тисячоліття н.е. в Херсонесі цілком перемагає християнська релігія, може служити факт існування тут обряду кремації тут аж до V ст. (проте цього ритуалу церква виступала найзапекліше вже з часів перших вселенських соборів).

Другим регіоном розповсюдження раннього християнства було межиріччя Дніпра і Дунаю - місцевість, де жили носії черняхівської культури. Такій гіпотезі сприяли писемні джерела, які свідчать проте, що після засудження на Нікейському непокірні ареанські єпископи й священики були вислані до дунайських провінцій, де в цей час активно пересувалися варварські племена (народи з неантичними традиціями життя). Християнським наставником східних готів - одного з германських племен - став єпископ Ульфіла, який і переклав їм Біблію. Наслідком місіонерської діяльності засланих аріан, стало те, що чимало варварів прийняли християнство в єретичному варіанті, що згодом спричинило криваві події: боротьбу між послідовниками різних релігійних напрямків.

Піднесення християнства на більшій частині східнослов'янського світу розпочинається під час формування Київської держави, хоч язичництво продовжувало ще розвиватися протягом певного часу. Реальне знайомство східних слов'ян з новою релігією сталося після походів на Крим та Амастридуі, особливо після вдалого походу на Константинополь. Саме тоді патріарх Фотій у своєму окружному посланні напише: так звані Росси зараз змінили еллінське й нечестиве вчення, котре тримали до цього на чисту й правдиву, християнську віру;замість недавнього, ворожого для нас нашестя і великого насильства з любов'ю поставили себе вчині підданих та друзів. І так розпалила їх любов і ревність до віри, що вони прийняли єпископа і пастира та вітали християнське богослужіння з особливим запалом і старанністю.

В цей час християнізація була лише однією з форм зв'язків різних народів із візантійською імперією і спочатку усвідомлювалася, як справа політична, ніж релігійна.

З погляду археології проникнення християнства до київського регіону ознаменувалося появою перших хрестоподібних підвісок, окремих ґрунтових захоронень та підкурганних ямних могил: поховання саме в землі, а не на її поверхні було однією з основних вимог нової віри. Але це ще не була перемога православ'я. Аж до кінця X ст. християнство, за зауваженням великого знавця церковної історії Є.Є. Голубинського, існувало на русі, як "приватна віра".

Археологічні дослідження слов’яно-руських старожитностей на території Західної Волині і літописних Червенських міст, підтверджують що на момент приходу "руського" панування з Подніпров'я, тут уже існували міста з правлячим класом феодалів, який контролював населені східними слов'янами території. Такий ранній розвиток феодальних відносин міг породити зацікавленість християнських доктрин. В добу середньовіччя реалізація економічних і політичних інтересів відбувалася за використанням релігійних можливостей. У науковій літературі простежено спроби Риму і країн, що прийняли католицтво, включити до сфери своїх інтересів землі східних слов'ян та Київської Русі. Почалося це ще з часів княгині Ольги, коли германський імператор Оттон І 961 року направив до Києва місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом. Відомо,що що ця спроба, як і інші, не мала успіху.

Є також думка про так зване "слов'янське християнство", яке могло проникати на Русь із заходу, а саме це з країн, які самі сприйняли релігію. З Візантії: з Болгарії, Моравії та Чехії. Християнські впливи поширювалися на Русь завдяки постійним економічним і культурним відносинам, які сприяли зближенню цих слов'янських народів.

Проникнення християнських ідей з території сучасних Чехії і Словаччини підтверджується тим, що на Русі знали житіє В'ячеслава та деякі інші старослов’янські пам'ятки великоморавського та давньочеського походження. І. Франко у своїй праці "Найстаріщі пам'ятки давньоруського писемництва" повідомлення про проживання в червенських містах двох учнів солунських братів - Наума і Горазда. Великоморавські традиції якоюсь мірою відбились і в поховальному обряді західноукраїнських земель.

Переважне число дослідників бачили і бачать основну причину поширення, і офіційного визнання як державної релігії християнства за православним обрядом на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів, що склались за часів первісного ладу, новим відносинам державного рівня. Для освячення експлуатації широких мас панівній верхівці, на думку вчених, був необхідний новий бог. Після всебічної оцінки плюсів і мінусів різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства вибрала саме християнство за православною обрядовістю як найбільш зручну ідеологічну доктрину.

Послідовна перемога Христа над Перуном не була миттєвістю. Викладені в розділі матеріали показують, що протягом перших віків існування Київської Русі нові ідеї сприймались язичниками не без труднощів. До якогось моменту процес цей проходив мирно і спокійно. Цьому сприяла віротерпимість християнських релігійних вчень, які "дозволяли існувати" всім божествам.