22. Українська культура в роки кризи радянської системи та політики “перебудови”.

Освіта

Наприкінці 1958 р. було опубліковано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою.

У 1965/66 навчальному році в республіці налічувалось 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл.

Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи. З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покладено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.

Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів

До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов'язкової середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів, станції і клуби юних техніків та юних натуралістів,

.Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.

Верховна Рада прийняла в 1989 р. "Закон про мови в Українській РСР", яким українська мова оголошувалася державною

Вища освіта

Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів.

Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорський індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінансово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін. Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було засновано Донецький університет, у 1969 р. — Київський інститут культури, в 1972 р. — Сімферопольський, а в 1985 р. — Запорізький.

Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували 453,5 тис., а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного господарства і культури країни.

Наука

на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959—1965 рр. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол. Базовим центром наукових досліджень була республіканська Академія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.

Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-ті роки було опубліковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевсь- кий написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема "Коли і як виник Київ", "Походження Русі", "К происхождению древнерусских городов". 

Було випущено також Українську Радянську Енциклопе дію.

До негативних явищ у науці слід віднести те, що прикладні розробки, на які було витрачено величезні коштів, майже на 90% не мали практичного застосування. Серйозною проблемою і вадою науки в Україні дотепер є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву, навіть створення Міністерства науки і технологій України з метою координації і піднесення ефективності наукових досліджень не дало бажаних результатів. Згодом це міністерство було ліквідовано.

Литература

У 60-80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури досягли українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 р., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Репресії 1965—1966 рр., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорновола У Львові в 1970 р. почав виходити "самвидавчий" журнал "Український вісник", який публікував заборонені твори. Головним редактором "Українського вісника" був В. Чорновіл.

Архітектура і образ.мист. 

У духовних надбаннях українського народу в 60—80-ті роки гідне місце посідало образотворче мистецтво, яке досягло нового, вищого ступеня розвитку.

Відроджують давню традицію українського народного живопису Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивається в наступні десятиріччя.

Дедалі більшого розвитку в Україні набувало декоративно-ужиткове мистецтво. Народні майстри створюють художні килими, вишивки, тканини, вироби гончарні, різьблені з дерева та ін.

Українські художники в 60-ті роки створили самобутню мистецьку школу, яка стала помітною, а її твори посіли гідне місце у загальному розвитку образотворчого мистецтва.

Було розроблено типові проекти, за якими здійснювалася забудова міст і сіл. З одного боку, це було позитивним явищем, оскільки люди одержували житло, а з іншого — негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60—70-х років задовольняла потребу в житлі, однак внаслідок ігнорування принципу неповторності було втрачено національну своєрідність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилися за типовими проектами.

Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури "Україна" (1970, архітектор Є. Маринченко та ін.) та Будинок інституту технічної інформації (1971, архітектори Л. Новиков, Ю. Броєв) у Києві.

У 70-х роках стали заповідниками міста Львів, Луцьк, Кам'янець- Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький. Створюються музеї народної архітектури і побуту. Нині їх в Україні п'ять — у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях.

Музика Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала авангардна музика композиторів-шіст- десятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. За- горуєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г. Майбороди, "Назар Стодо- ля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса, балети "Чорне золото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін. Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності, демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схвально. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл "Батьківщина" М. Дрем- люги, сюїта "Король Лір" Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Ко- лодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського. 

Нових барв набула в 70 — 80-ті роки музика Л. Дичко, І. Ша- мо, М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.

Пропаганді музичної творчості українського народу сприяла діяльність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр України, капели "Думка", "Трембіта", Український народний хор, Закарпатський народний хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет ім. М. Лисенка та багато інших.

Кіно та театр. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів. Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з'їзд якої відбувся в січні 1963 р. 

Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми "Тіні забутих предків" та "Білий птах з чорноюознакою" одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.

23.  Українці на зламі культурних епох (рубіж ХХ і ХХІ ст.). Постмодерн і українство. Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами[1]: Національне відродження (1917—1933)  Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження». Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)  Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38). Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)  В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти. Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні. Національно-духовне оновлення (з 1987)  У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури. Культура незалежної України (1991-2011) Повільне становлення (через постійне протистояння з боку колишніх радянських керівників) та поступове піднесення. Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу. Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР,Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим. Українство і постмодернізм Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. В Україні материковій постмодернізм почав розвиватися в 1980-х роках і поширився в 1990-х роках.  Постмодернізм пов’язаний з настроєм утоми, розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей і одночасно як розчарування в ідеалах модернізму з його пафосом радикалізму, ентузіазму, діяльності і спрямованості до утвердження якихось нових, вироблених, спроектованих цінностей. Постмодернізм характеризується “ентропійним” станом культури, відзначеним есхатологічними настроями, еклектичним змішанням художніх мов, взаємопроникненням стилів, вторинністю образів, іронічним відношенням художника до них і самоіронічним – до себе. У мистецтві постмодернізму присутнє ігрове освоєння середовища буття людини і культури, світу-хаосу (як він розумівся представниками модернізму), прагнення включити в контекст сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування і коментування. Постмодернізм у мистецтві означає відхід від модерністського екстремізму і нігілізму, осмислення і синтез досвіду всіх попередніх мистецько-стильових традицій. Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Особливо впливовою була творчість Юрія Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську в значній мірі призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників-постмодерністів таких як Юрій Іздрик та Тарас Прохасько. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи такі як ММЮННА ТУГА, Музейний провулок, 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний вітер, Пси святого Юра, Орден Чину Ідіотів, Друзі Еліота та інші. Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших. Для України процеси постмодернізації обтяжуються низкою обставин. По-перше, невирішеністю багатьох завдань, які за звичайних обставин долаються в межах Модерну. По-друге, наше суспільство переходить до Постмодерну як до культури посткомуністичної, коли, наприклад, Захід – посткапіталістичної. По-третє, збіглися в часі такі різноякісні процеси, як розрив із неефективними господарськими та соціальними відносинами, рух від фрагментарної до цілісної національної економіки, інтегрування до глобальних інфраструктур. Восени 2001 року в редакції журналу „Кіно - Тетр" відбувся круглий стіл під назвою „Ситуація постмодернізму в Україні", на якому українські інтелектуали спробували встановити статус постмодернізму в українській культурі. Зі своїми роздумами виступили відомі в Україні і за кордоном фахівці Оксана Пахльовська, Вадим Скуратівський, Олександр Івашина та інші.

24.  Українське суспільство і проблема співіснування субкультур на сучасному етапі. Сьогодні в Україні існує досить велика кількість різноманітних молодіжних субкультур. Всі вони певним чином впливають на особистість молодих людей, формуючи їхні цінності, норми поведінки, життєві орієнтації та світогляд. Завданням даної статті є визначення особливостей таких неформальних організацій, а також визначення їхнього впливу на культуру окремої особистості та на національну культуру України. Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються і усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою (національною) культурою, яка функціонує на суспільному рівні [2, с.66]. Тобто національну культуру можна визначити синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Щодо субкультури, то її визначають як спільність людей, чиї переконання, на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки, що відрізняє їх від більш широкого поняття культури, відгалуженням якої вони є. Наше суспільство постійно змінюється: удосконалюється виробництво, створюється нова техніка, розробляються нові технології. Все це не може не вплинути і на культуру населення. Нове покоління уже не задовольняють старі норми та принципи, воно прагне віднайти для себе більш дієву ідеологію. У зв’язку з цим і виникає таке поняття як субкультура, що означає культурні зразни, які тісно пов’язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами  Дамо характеристику основним видам субкультур, що присутні в Україні. Емо Термін «емо» з англ. «еmotional» – емоційний. Ця субкультура підкреслює позитивні чи негативні емоції. Дуже часто це ранимі люди, які не бачать сенс свого існування. Говорять про самогубство, про жорстокість та несправедливість життя Їх вирізняє чорно-рожевий одяг та різноманітні пов’язки на руках. Скинхеди Схильні до насилля, підтримують ідеї фашизму та расизму. Задля того, щоб досягти більшої агресивності вживають наркотики. Ведуть бездіяльний спосіб життя. Готи До цієї субкультури належать ті, хто зазнав сильного болю і зрозумів, що він може давати силу. Надають перевагу чорному кольору в одязі, часто збираються на цвинтарях та культивують символи смерті (черепи, перевернуті хрести). Епси Одна з наймолодших субкультур, прихильники якої є оптимістами, носять барвистий одяг, ведуть безтурботний та життєрадісний спосіб життя. Отаку В японській мові під терміном «отаку» розуміють людину, що дуже захоплена чимось. В українській – цим поняттям позначають фанатів аніме та японської субкультури взагалі. Серйозну критику викликає надмірна кількість насилля і еротики в аніме, що може спричинити патологічні форми поведінки. Фріки Ті, хто входять у дану субкультуру, прагнуть звільнитися від прийнятих стереотипів, а тому спрямовують свої зусилля на те, щоб виглядати якомога безглуздіше (взимку можуть ходити босими, а влітку – у теплих рукавицях). Репери Слухають музику у стилі «реп», носять широкий завеликий одяг. Улюблений вид спорту – баскетбол. Рейвери Фанати сучасної клубної музики. Проводять весь вільний час у нічних клубах, на дискотеках, заперечуючи у такий спосіб «сіру» буденність. Характеристика основних видів субкультур, що присутні в Україні Насправді, субкультур в Україні набагато більше, це тільки деякі з них, що на наш погляд є найбільш поширеними. Щодо причин виникнення субкультур, то вони досить різноманітні. Дуже часто діюча культура не може забезпечити нове покоління діючою ідеологією, а тому молоді люди прагнуть віднайти для себе нові принципи, моральні норми та погляди на життя. Молодь вибирає для себе інший світ, в якому життя відбувається так би мовити «за їхніми законами». Саме тут, у «своєму світі», вони можуть бути самими собою, діяти згідно з власними переконаннями та самостійно вирішувати власні проблеми (хоча насправді вирішення проблем відбувається шляхом вживання алкогольних чи наркотичних речовин, що зрозуміло не вирішує жодних проблем). Ще однією причиною виникнення субкультур є прагнення віднайти себе, проявити свою індивідуальність. В нашому світі, де люди доволі часто відчувають себе самотніми серед натовпу, виникає потреба бути прийнятим. Саме у певній субкультурі молоді люди відчувають себе потрібними, цікавими для інших і т.д. Виникнення субкультур – цілком нормальне явище. Завжди і всюди виникали різні неформальні угрупування, які пропагували власні принципи та цінності або протестували проти вже існуючих. Субкультура не означає відмову від національної культури, яка визнана більшістю, але виявляє певні відхилення від неї. Субкультури, існуючи поряд із національною культурою, завжди вносять у неї свої елементи, тим самим урізноманітнюючи та удосконалюючи її. Субкультури так би мовити «оновлюють» національну культуру, не дають їй застаріти. Тож виникає запитання: «Які елементи субкультур потрібно переймати і додавати до національної культури?» Відповідь досить проста: переконання тої чи іншої субкультури не повинні заперечувати уже існуючі норми, вони просто повинні доповнювати національну культуру новими елементами. Разом з тим, є й такі субкультури, які досить негативно впливають як на особистість, так і на суспільство загалом (наприклад, скинхеди тощо). Саме тому держава повинна проводити молодіжну політику і створювати всі умови для того, щоб субкультури не суперечили національній культурі, а розвивалися та доповнювали одна одну. Держава повинна створювати для цього можливості і це не тільки стадіони та будинки творчості, а й створення цілої інфраструктури, наприклад, місця для малювання графіті, створення парків для занять скейтбордингом [1, с.90]. Позитивні сторони функціонування та діяльності субкультур: 1. Будучи учасником тієї чи іншої субкультури, молодь тренується у виконанні соціальних ролей, прагне віднайти свій статус, бореться проти несправедливості, 2. Деякі субкультури беруть активну участь у відновленні пам’яток культури, пропагують захист навколишнього середовища. 3. Субкультури створюють власну субкультуру, яка допомагає її учасникам краще пристосуватися до життя, і виконує деякі функції, які не в змові забезпечити школа, сім’я, держава тощо. 4. Субкультури беруть участь у соціалізації молоді, яка в неї входять. Негативні прояви субкультур: 1. Прояви вандалізму та розпусти. 2. Зловживання наркотиками та алкогольними напоями. 3. Закритість та відстороненість від суспільства. 4. Бездіяльність, що проявляється у переважно відпочинково-рекреаційному характері діяльності субкультур. 5. У деяких молодіжних субкультурах пропагується таке явище, як суїцид. 6. Субкультури впливають на молодь, а самі фактично закриті для зовнішніх впливів. 7. Ідеологія субкультур виховує низькодуховну молодь, яка не здатна повноцінно існувати у соціумі. Таким чином, можна зробити висновок, що субкультури – це важливий і невід’ємний елемент у процесі розвитку національної культури. Субкультура повинна бути тим інструментом, який би сприяв розвитку домінуючої культури, а також вносив нові елементи, що виникають у зв’язку з розвитком суспільства, та витісняв застарілі. Головне – це проводити своєчасний державний контроль над розвитком та функціонуванням субкультур, спрямовувати їх діяльність для блага національної культури.

25. Українська культура в умовах глобалізаційних викликів та перспективи її подальшої трансформації.Україна, на жаль, навіть по 12 років незалежності залишається культурною колонією Росії - переважно пасивним споживачем вироблених у колишньому імперському центрі культурних продуктів та постачальником периферійних культурних кадрів та сирого культурного матеріалу. Як наслідок, Україна стикається з процесами глобалізації та поширення нових інформаційних технологій великою мірою як російська провінція - через посередництво Москви, російської мови і культури (починаючи від переважно російськомовних програм, що підсвідомо закладають уявлення про "модерність" російської мови і культури та провінціальність української, - і до непропорційно великого місця, що відводиться в дискурсі укр. мас-медіа третьорядним рос. культурним подіям та героям на противагу місцевим чи світовим). Зокрема, на українському ринку обсяг вітчизняного виробництва за різними оцінками, від 2/3 до 9/10 укр. книжкового ринку складає імпорт з Росії. Із 150 назв фільмів, що демонструються в Україні лише 2-3% - українського виробництва, решта-іноземні, переважно-американські комерційні фільми. Записи українських виконавців займають менше 10% музичного ринку, в той час як 50% його становлять записи російських, решта - західних виконавців. Подолання негативних аспектів глобалізації, представленої у сьогоднішній Україні великою мірою через посередництво Росії, виглядає можливим за умови послідовного здійснення на державному рівні ефективної й цілеспрямованої культурної політики. У найзагальніших рисах вона повинна бути спрямована на максимальне ототожнення у свідомості громадян понять "українського" та "модерного". Іншим завданням є створення профілактичного менеджменту, який міг би у найоптимальнішій для української держави спосіб пов'язати регіональний, національний та глобальний контексти, який би узгоджував інтереси різних культурних спільнот між собою та із зовнішнім світом Обмежені ресурси мають спрямовуватись на: • інформування суспільства • засвоєння іноземних мов • оперативне представлення наймодерніших подій та явищ світу в Україні • представлення якісної модерної української культури у світі через заохочення перекладів, веб-сайтів, фестивалів, виставок, стажувань можна виробити такі рекомендації: 1.Посилити увагу державних органів, що визначають культурну політику України, до масової культури як до важливої галузі сучасного культурного життя світу. 2Актив.ізувати з боку держави процес створення масового культурного телепродукту. 3.Стимулювати створення власної радіо-та телепродукції з метою поступової відмови, або принаймні скорочення від відтворення західних або російських проектів або принаймні значного скорочення їхньої частки в теле- та радіоефірі. 4.Підвищувати ефективність застосування сучасних РК- технологій до просування та реклами на (хоча б) вітчизняному ринку власного маскултьтурного продукту. 5.Провести конференції, круглі столи з метою аналізу ролі і місця фольклора в сучасній культурі. 6.Вживати заходів до актуалізування народної спадщини: сприяти проведенню фестивалів народного мистецтва, культурних акцій. 7.Неухильно дотримуватися вже існуючих в Україні механізмів захисту вітчизняного культурного виробника, зокрема, бюджетного фінансування місцевих закладів культури, квот на національний продукт в ефірі, пільг для вітчизняних кіновиробників тощо.

26.  Володимир Мономах та його “Повчання”. Володимир Мономах залишив по собі пам’ять не лише як талановитий полководець і далекоглядний державний діяч, але й як видатний письменник свого часу. Його перу належить високохудожній літературно-публіцистичний твір «Повчання». Під однією назвою в «Повчанні» об’єднані чотири окремі літературні твори: «Повчання дітям» Мономаха, його життєпис, лист до князя Олега Святославича (Гориславича) та молитва. Але останній, як нещодавно з’ясували історики, не належить перу Мономаха. Найцікавішим у зібранні є «Повчання дітям». У цьому творі старий князь пригадує минулі роки, описує військові походи та не приховує при цьому помилок, яких припустився на довгому життєвому шляху. Твір написаний у дещо скорботному тоні. Це, імовірно, спричинило те, що Мономах відчував недосяжність того морального й політичного ідеалу, до якого прагнув. Тогочасні реалії примушували князя брати участь у міжкнязівських усобицях, поступатися своїми принципами. Однак Мономах намагався застерігати нащадків від повторення його помилок. Розуміючи, що синам доведеться управляти князівствами, він намагався дати цінні поради, які, на його думку, допомогли б їм уникнути серйозних помилок. Насамперед він радив їм дотримуватися християнських чеснот: «не давайте сильним погубити людину». Він хотів бачити синів добрими, співчутливими до людського горя, привітними, людяними. Закликав проявляти милосердя й особливо цінувати людське життя. Володимир застерігав синів від порушення клятви, брехні, пияцтва і розпусти, учив шанувати старших і духовенство, кохати дружину, але при цьому не дозволяти їй керувати чоловіком. У його повчаннях синам важливим було піклуватися про рідну землю та підданих, не завдавати їм прикрощів. Як мудра людина Володимир Мономах прагнув переконати синів у тому, як важливо навчатися: «А коли добре щось умієш — того не забувайте, а чого не вмієте — то того навчайтеся... Лінощі ж — усьому (лихому) мати: що (людина) вміє — те забуде, а чого ж не вміє — то того не навчиться».

27. Перші слов’янські книгодрукарі (Ш. Фіоль, Вукович, Ф. Скорина). Іван Федоров – український першодрукар (“Апостол”, Острозька Біблія та ін.). Перші книги слов’янського кириличного алфавіту було видано у Кракові близько 1491 р. Точно датовані дві з них — “Октоїх” та “Часослов”, у кінці названий їх видавець — краківський міщанин Швайпольт Фіоль. У лютому 1491 р. він уклав договір з Рудольфом з Брауншвейга, колишнім студентом Краківського університету, де говориться, що Борсдорф виготовив для Ш. Фіоля “руський шрифт”.Оформлення всіх виданих Ш. Фіолем книг доволі скромне. В “Основогласнику” вміщено досить традиційне розп’яття з двома фігурами по боках, використано заставки та герб Кракова. Усі гравюри виготовлені на високому художньому рівні. Шрифт видань чіткий, декоративний, має окремі готичні риси, друк двопрогонний з однієї форми. У першій половині ХVІ ст. південнослов’янські видання були численними. З 1510 р. книги для Балкан видає Божедар Вукович у Венеції. З 1636 р. його справу продовжив син Вінченцо.Але попри все ці видання не мають такого значення, як книги Франциска Скорини (до 1490 — не пізніше 1551) —першого білоруського просвітника, визначного діяча всього слов’янського книгодрукування.Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі в 1517 р. і всього за три роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний формат, так звані малі книжечки, практичні в користуванні. Але найцінніше в усіх виданнях Ф. Скорини те, що він сам зробив переклади кожної книжки, супроводжував її коментарями, роблячи особливий наголос на просвітницьких елементах Ф. Скорина одним з перших вивів білоруську мову на рівень літературної норми, палко захищав рідну культуру від чужоземних впливів. Іван Федоров (1510–1583) — засновник книгодрукування в Росії та Україні. За окремими даними, навчався у Краківському університеті, де одержав ступінь бакалавра.Свою діяльність розпочав разом з П. Мстиславцем у 1563 р. у Москві, де видрукував першу датовану російську книгу “Апостол”. У ній він виступив не лише як друкар, а й як редактор. Але в 1566 р. І. Федоров разом з П. Мстиславцем залишив Москву і переїхав в Україну. За однією версією, це було зумовлено гонінням ортодоксальної верхівки церкви, за іншою — культурна місія. Свою діяльність в Україні він почав в Заблудові у маєтку гетьмана князівства Литовського Г. Ходкевича, де друкує “Учительноє Євангеліє”. Після від’їзду П. Мстиславця до Вільно І. Федоров уже один випустив “Псалтир” з “Часословом”. Із Заблудова він переїхав до Львова, де в 1573 р. заснував першу в Україні друкарню, а вже в 1574 р. виходить “Апостол”. 1574 рік знаменний тим, що цього року вийшла “Азбука” — перша українська граматика. На сьогодні відомий один повний примірник у Гарвардському університеті США. Видання цього підручника демонструє І. Федорова як просвітителя українського народу. Четверта його друкарня почала діяти в 1578 р. в Острозі, у маєтку князя К. Острозького, де було ще раз перевидано абетку. Вона призначалася для навчання дітей у школі, заснованій у місті. Тут же, в Острозі, І. Федоров випустив першу повну слов’янську Біблію кириличного шрифту,так звану Острозьку Біблію. 28. Військове мистецтво козаків

Особливості військо́во́го мисте́цтва козакі́в пов'язані з тими жорстокими умовами, за яких зародилося й формувалося Військо Запорозьке. З одного боку, козаки жили в стані постійної бойової готовності до відсічі нападу кочівників. З іншого — вони не могли сподіватися на сприяння й підтримку держави. Козак зазвичай володів усіма способами ведення бою та різною зброєю. Хоча, звичайно, окремі вояки відзначалися особливою майстерністю в тому чи іншому виді військового мистецтва.

Українське козацтво не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком. Він зазвичай володів усіма способами ведення бою та різною зброєю. Хоча, звичайно, окремі козаки відзначалися особливою майстерністю в тому чи іншому виді військового мистецтва.

Ударну силу козацького війська становила піхота. Її бойовий успіх досягався або за рахунок раптової атаки, або веденням щільного рушнично-артилерійського вогню. Козацькі піхотинці, на відміну від європейських вояків, не поділялися на тих, хто володів вогнепальною або холодною зброєю. До речі, у Європі до Тридцятирічної війни піхотинці-стрільці (аркебузьєри, мушкетери) вважалися допоміжними частинами. А в козаків вогнепальна зброя застосовувалася як основний вид озброєння. Це були рушниці, аркебузи, мушкети, гаківниці, яничарки тощо, а кіннотники мали ще й пістолі.

Козаки влучно стріляли з луків, прикриваючи стрільців під час перезаряджання ними вогнепальної зброї.

Легка кіннота використовувалася як допоміжне військо. На неї покладалася розвідка, переслідування, рейди в тили ворога, флангові атаки, заманювання супротивники в пастки.

Під час атаки застосовувалася лава — наступ півколом, що давало можливість вести бойові дії проти ворога не лише з фронту, а й охоплювали його з флангів і навіть заходили в тил.

Використання рухомих таборів

Ведучи воєнні дії в зоні степу й лісостепу козаки застосовували особливий спосіб утворення табору з возів. Це було чотирикутне рухоме укріплення, що складається з кількох рядів возів, зчеплених між собою. Усередині такої «рухомої фортеці» розміщувалося козацьке військо. За потреби вози засипали землею або вкопували в ґрунт, створюючи в такий спосіб оборонний вал. Довкола для швидкого й непомітного переміщення козаки копали шанці (окопи), готували для ворога пастки — «вовчі ями» із загостреним кіллям на дні.

Високий рівень на Запорожжі мала сторожова й розвідувальна служби. Запорожці створили оригінальну систему сигналізації. Вона складалася з «маяків», або «фігур», які утворювали своєрідний світловий телеграф. Щойно помітивши ворога, козаки запалювали перший маяк, що стояв на кордоні, за ним спалахував другий, третій… Чорний густий дим та яскравий вогонь попереджали населення про наближення загарбників.

Військово-морське мистецтво

Запорозькі козаки зарекомендували себе як славні моряки. Вони будували човни-чайки на 50 — 70 чи на 20 — 30 вояків. На великих установлювали 4 — 6 гармат, на малих — 1 — 2. До бортів прикріплювати пояси з очерету, які під час бурі утримували човни на хвилях, як поплавки, а в бою вони були додатковим захистом від ворожих стріл і куль.

У відкритому морі козаки намагалися наблизитися до ворога непомітно або вночі, або з боку сонця. Відтак вони брали вороже судно на абордаж. У морських битвах козаки сміливо атакували як окремі кораблі, так і турецькі флотилії, часто здобуваючи перемогу.