Вступне слово

Значне місце у трансформації існуючої системи еколого – психологічної підготовки і формування екологічної свідомості і культури молодого покоління належить освіті.

Саме освіта як один із найважливіших соціальних інсатитутів , що виконує функції передачі та поширення знань, умінь, цінностей і норм від одного покоління до іншого через інтеграцію екологопсихологічних підходів у навчальний процес, спроможна закласти основи для становлення суспільної екологічної культури.

У цьому ракурсі принциповим стає впровадження еколого – психологічної освіти у вищу школу, яка, перебуваючи у стадії реформування, має здійснити перехід від системи підготовки фахівців, орієнтованої на на накопичення знань до системи, яка має на меті навчити їх застосуванню. У цій ситуації впровадження екололо – психологічної складової у систему вищої освіти сприятимене тільки професійному росту студентів, але й зміні стратегії освіти в бік екологічно грамотної особистості з екоцентричним типом свідомості.

З метою активізації поширення системних еколого – психологічних знань у навчальний процес вищої школи за часів незалежності в Україні впроваджений спеціальний курс « Екологічна психологія».

Еколого – психологічна освіта має системоутворюючі компоненти. Пріорітетними серед них є забезпеченість навчальними і навчально – методичними матеріалами. Недостатність їх абож відсутність ускладнює навчання студентів.

З метою поширення екологопсихологічних знань серед студентів автором підготовлені конспекти лекцій до курсу «Екологічна психологія». Зібрання лекційних матеріалів із різноманітних аспектів еколого психологічної освіти дозволить студентам денної та заочної форм навчання самостійно набути і розширити знання і розуміння сучасних екологопсихологічних проблем в українському суспільстів і у світі в умовах екологічної кризи; ознайомитись із основними етапами процесу становлення екологічної свідомості особистості та процесу формування екологічного світогляду і екологічної культури, визначити психолого – педагогічні закономірності процесу становлення екологічно свідомої особистості. Ознайомлення із методичними аспектами сучасної екопсихопедагогіки сприятиме поширенню екологічних і психологічних знань в навчальний процес, стимулюватиме професійний саморозвиток студентів.

Посібник є конспективним викладом змісту тем навчального курсу. «Екологічна психологія». Особливу увагу приділено питанням субєктивного ставлення до природи як психологічній проблемі, шляхам і механізмам формування субєктивного ставлення до природи у рамках перцептивного , когнітивного та практичних каналів, розвитку суспільної екологічної свідомості в процесі соціогенезу, розвитку субєктивного відношення до природи в онтогенезі, психолого – педагогічним основам екологічної освіти. Посібник може стати у нагоді студентам під час самостійної підготовки до семінарів з зазначеного курсу, для написання рефератів, курсових та кваліфікаційних робіт з еколого – психологічних проблем.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ЛЕКЦІЙ З ЕКОЛОГІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Тема 1. Екологічна освіта в умовах екологічної кризи

У 1870 р. німецький вчений Ернст Геккель ввів в науку поняття «екологія», і не гадав, що через 140 років воно стане таким популярним в масовій свідомості.

Екологія – це наука, що вивчає системи живих організмів, їх відношення з оточуючим світом і залежності між різними формами життя.

Термін “ екологія” грецького походження ( Оіkос – будинок, батьківщина, місце перебування, житло). Але у свідомості багатьох людей це слово пов’язане ще й з поняттям “тривога”, “захист”, “збереження”.

Та лише недавно стало приходити розуміння того, що екологічна криза в більшій мірі світоглядова криза, яку породила свідомість людини

У людини 20 століття в свідомості закріпилось розуміння, що екологічну кризу обумовив технічний прогрес. І щоб вийти з неї , людині потрібно просто внести відповідні корективи в напрямки цього прогресу:

• контролювати використовувані в промисловості технології ;

• приймати природоохоронні закони;

• створювати “ екологічно чисті” підприємства

Але ж заходи щодо захисту природи визначаються поведінкою людей, що взаємодіють з нею, їх відношенням до природи.

І доки стан оточуючого середовища регулюється державою примусово, то не можливо вирішити проблему руйнування оточуючого середовища: захист природи перетворюється у війну між державою і виробником Звідси і таємні вивезення відходів із заводів і їх несанкціоноване захоронення, викиди отруйних газів вночі, підкуп чиновників державних служб, миття власних автомобілів на березі річки, викинутий на газон недопалок, виколоті підлітками очі у кошенят

Криза екологічної свідомості в суспільстві , причини виникнення та шляхи її подолання

 Протягом останніх десяти років в Україні, як і в багатьох інших країнах Світу, на державному рівні декларується концепція екологізації виховання (іноді говорять просто про концепцію екологічного виховання або екологізацію освіти). Цьому сприяли резолюції певних міжнародних саммітів і конвенцій, в котрих зазначається, що підвищення рівня екологічної освіти є однією з основних необхідних передумов для переходу до побудови суспільства за законами “сталого” (збалансованого) розвитку. Не ставлячи за мету давати оцінку зусиллям і здобуткам освітян, науковців та управлінців щодо екологізації свідомості в суспільстві, зосередимося краще спочатку на більш показових і принципових моментах: що являє собою екологічна свідомість в українському суспільстві? Чи змінюється вона й в якому напрямку? Чи можливо, й яким чином, підвищувати її рівень?

По-перше, оперуючи сполученням слів “екологічна свідомість”, слід усвідомлювати, що окремої “екологічної” свідомості не існує, а в загальній людській свідомості присутня “екологічна складова”. Класична екологія – наука, що розкриває взаємопов’язаність і всепов’язаність різних явищ у природі. Отже, й екологічна свідомість – це та частина свідомого в кожному індивідуумі, яка відбиває рівень, глибину сприйняття взаємозв’язків, і в першу чергу – причинно-наслідкових залежностей цих зв’язків. Можна сказати: “екологічно свідоміша людина чутливіше й глибше розглядає явища в природі під кутом взаємопов’язаності (те, що називається “екологічним підходом”).

Однак, лише знання в чистому вигляді нічого не дають нам з тої точки зору, що вони позбавлені емоційного наповнення. Для того, щоб сформувалася екологічна свідомість, необхідно мати спершу певну ціннісну, морально-етичну основу для цього.

Можна бути прекрасним, ерудованим, високоосвіченим екологом, але мати при цьому низький рівень екологічної свідомості. Натомість, - людина без будь-якої екологічної освіти може бути високо екологічно свідомою. З цього витікає те, що говорячи про “екологізацію суспільства”, а вона безумовно необхідна (незалежно від того, чи то для “збалансованого розвитку”, чи то для побудови суспільства на підґрунті теорії глибинної екології), ми повинні зрозуміти: основне коріння проблеми зосереджене не в освітянській сфері в чистому вигляді, а саме у сфері виховній. Екологічній свідомості слід не навчати – її слід виховувати. Класичні педагоги-вихователі довели, що “природа – кращий вихователь для людини”. Вже прості емпіричні дослідження підтверджують цю тезу: люди, що народилися й виросли вдалині від ознак цивілізації (мисливці–аборигени Сибіру, індіанці, малі племена Африки, так само як охоронці кордонів у віддалених заповідниках, сторожі полярних й високогірних станцій та мисливських зимівників, бджолярі-відлюдники тощо) завжди мають на порядок вищу екологічну свідомість. З іншого боку, чим більше відірвана людина від природи дикої, тим менше ознак екологічної свідомості у неї закладається.

Але й спілкування з природою теж не завжди дає безумовно позитивний результат. Людські громади, корі живуть на тлі природи і в постійній залежності від неї, обирають для себе різні форми природокористування. Землеробство, інтенсивне скотарство, промислове лісокористування формують утилітарне ставлення до природи як матеріального джерела існування (особливо таке ставлення загострюється там, де первинний природний ресурс стає переважно предметом для продажу, тобто обміну на усі інші матеріальні блага). Натомість біль сприятливими для розвитку екологічної свідомості будуть такі форми, як бджільництво, індивідуальне полювання й рибальство, чабанування. Узагальнено можна говорити про те, що чим менше громада втручається в природну структуру екосистем, тим більш екологічно свідомими можуть бути її члени. Чому? Тому що для виховання свідомості людині потрібні певні еталони: еталони явищ, еталони ландшафтів та їх компонентів, еталони взаємовідносин між ними, зразки суспільної поведінки. Очевидно, що позитивне ціннісне забарвлення матимуть ті з них, що мають по-перше, більш гармонійну будову, а по-друге, закладалися в інформаційному просторі свідомості як первинні – ті, з яких починається свідоме розкриття законів життя, Всесвіту.

Постійне споглядання природних законів, що панують в “диких екосистемах”, сприяє їх усвідомленню, сприйнятті аж до підсвідомого рівня, що зрештою шляхом зворотного зв’язку впливатиме на формування типів поведінки. Тому важливо, щоб людина виховувалася в середовищі, де панують дикі екосистеми, в оточенні, і точніше, не в “оточенні”, а в “середині” дикої природи. Які стереотипи позитивного ставлення до довкілля можуть формуватися у сільського підлітка, коли щоденно він зростає в оточенні спотвореного ландшафту: багатодесятирічно орані поля з монокультурами й бур’янами, збитті до “чорного пару” пасовища, порубані ліси й лісосмуги, загачені, кому як заманеться, греблями струмки та річки, сховища пестицидів... Які форми поведінки закарбуються в свідомості як “правильні”, коли нормальними явищами є спалювання стерні й сухостою, засипання сміттям балок і ярів, утримання собак на ланцюгу...

Людині притаманний у процесі становлення особистості принцип успадковування поведінки “вчителя” (вчителем виступає будь-хто, хто має авторитет для цієї людини). Які ж зразки поведінки успадкує сучасна молодь від дорослих? Відсутність екологічно правильних зразків поведінки – друга причина низької екологічної свідомості (перша, як з’ясували – відсутність спілкування з дикою природою, і в ширшому плані – відсутність дикої природи як такої взагалі).

Отже, від “учителя” молода людина може навчитися нерідко або екологічній байдужості, або навіть екологічній дволикості: ми не будемо розглядати низькі форми, достатньо уявити тип поведінки середньостатистичного вчителя, викладача, що професійно повинні опікуватися екологічним вихованням: можна було б провести з кожним із них найпростіше анкетування: у скількох громадських акціях екологічного спротиву брав участь? Чи утримує свійських тварин у неволі? Чи використовує у власному господарстві пестициди чи інші отрутохімікати? Чи сприяв колись створенню заповідних об’єктів? Яким чином утилізує вдома сміття? Чи готовий, зрештою, зректися частини  власних благ на користь природи? Та й навіть на таке елементарне питання: “Що таке екологія” 80 % респондентів, при опитуванні вчителів, дають неправильні визначення! А як часто вони відвідують дику природу, і задля чого?

Третя причина низької екологічної свідомості криється в байдужості. Те, що під вікнами багатоповерхового будинку стоїть бензоколонка або автостоянка, обурює всіх 500-800 жителів, що тут мешкають. Але хто з них домігся того, щоб її тут не було? Всім жителям р. Мокрої Сури відомо, що вона – стічна канава? Але що зробили вони, щоб це змінити? Більше того, всім “свідомим” екологічно громадянам образливо, огидно чути або спостерігати кожен випадок знущання над природою – будівництво в заповідниках, розорювання нових степових ділянок, затоптування худобою лісу і т.д. Але де їх доведені до переможного кінця справи із захисту природних об’єктів і припинення цих злочинів? Байдужість дорослих членів суспільства є чи не найгострішою проблемою у справі подолання кризи екологічного виховання.

Підсумовуючи, можна сфокусувати увагу на основних причинах низької екологічної свідомості:

• Трансформація й руйнування дикої природи як середовища для виховання.

• Руйнування системи народних знань і традицій, відповідно – заміна традиційної виховної системи спотвореними стереотипами поведінки.

• Пасивність, байдужість суспільства щодо відстоювання інтересів навіть власної екологічної безпеки, вже не кажучи про захист інтересів природи за рахунок власної самопожертви.

• Культивування авторитарними державно-політичними системами технократичного, економічного та антропоцентричного світогляду споживацького типу.

Отже, криза низької екологічної свідомості існує: про це свідчить красномовно хоча б те, що будь-які освітні зусилля в цій галузі майже не дають результатів, а суспільство в цілому майже безсильне щодо протидії постійному наступу на природу. Для подолання такої кризи, вочевидь, потрібні наступні речі:

1). Відновлення дикої природи й впровадження регулярного спілкування людей із природою, особливо у дошкільному віці (якщо не щоденно, то хоча б 3-4 дні на тиждень повинно бути нормою).

2). Активне відтворення і вдосконалення системи народних традицій гармонійних взаємовідносин із природою. Вони, безумовно існували й існують: цитата із роздумів одного звичайного, але мудрого 70-річного сільського вчителя: “природа повинна регулювати все сама. Ніхто краще за неї не зрегулює” якнайкраще засвідчує про наявність таких традицій і водночас віддзеркалює думки й настрої багатьох представників української інтелігенції, особливо – сільської. Проблема лише в тому, що такі уявлення про взаємовідносини з природою існують до цього моменту лише у паралельному до реального світі.

3). Необхідність появи й пропагандистської популяризації нової ідеологічної концепції, здатної змінити принципово ставлення до природи лише молоді, але й  широких верств дорослих педагогів-вихователів.

Передумови для цього є – але вони кволо просочуються до широких кіл вчителів та освітян. Це в першу чергу – ідея дикої природи, принципи глибинної екології, моральні екоетичні та біоетичні принципи, класична заповідна теорія.

Напевне, потрібна певна адаптація і поширення цих безумовно прогресивних і актуальних, але поки що не сприйнятих суспільством теоретично-ідеологічних підходів.

Зрештою, перебудова свідомості від системи матеріальних пріоритетів до системи духовно-творчих пріоритетів, де в основі буття людини стає саморозвиток і вдосконалення на основі розкриття себе як частини природи, а не протиставлення себе оточуючому Всесвіту. Зміни в екологічній свідомості були б тоді образу помітні: наприклад, зникли б з ужитку такі принизливі для звірів фрази, як “брати наші менші” (чому ж це вони “менші”?). Не побачили б нових спалених живцем вікових дубів. Не хвалилися б дівчатка одна одній: “От скоро відкриється мисливський сезон. Мій тато вполює мені лисичок на нову шубку”. Не вважалася би нормою, а скоріше огидливим злочином стерилізація свійських тварин або зізнання на зразок: “Як же я можу позбавити самотності свого папужку? Він же перестане розмовляти!” (ось такий ступінь егоїзму). Полювати чи ловити рибу в заповідниках буде ганебно і соромно, а не престижно (!), як зараз. Як видно, перебудова, переоцінка має відбутися грандіозна і надглибока. Чи готове суспільство для цього, і чи знайдуться об’єктивні й суб’єктивні передумови для цього поштовху? Існуючі освітні та навчально-методичні концепції навряд чи зможуть дати на це відповідь, а тим більше – кардинально змінити щось у цьому відношенні. Проте, саме в напрямку пошуку методів і мотивацій для серйозної перебудови суспільної та індивідуальної свідомості, із заміною антропоцентричної парадигми та економічних пріоритетів на парадигму екоцентричну (рівноправності людини з усіма іншими живими істотами) з духовними пріоритетами слід спрямовувати зусилля освітян-вихователів на сучасному етапі.

Тому більшість дослідників причин екологічної кризи приходять до висновку, що екологічна криза – це здебільшого світоглядова, філософсько – ідеологічна криза. Вирішення глобальних екологічних проблем неможливе без зміни існуючої в даний час екологічної свідомості.

Терміном “екологічна свідомість” традиційно позначається сукупність уявлень ( як індивідуальних так і групових)про взаємоз’язки в системі “ людина - природа” і в самій природі, існуючого відношення до природи, а також відповідних стратегій і технологій взаємодії з нею.

Типи екологічної свідомості людини і характерні особливості поведінки особистості

Тільки тип екологічної свідомості, який склався у людини, визначає поведінку людини у природі і з природою. У суспільній свідомості в процесі розвитку цивілізації закріпилась думка “людської винятковості”, яка визначає найрізноманітніші аспекти світогляду людини. Для такого світогляду характерні: антропоцентризм, антиекологізм, соціальний оптимізм.

Для особистості із антропоцентричним типом свідомості характерні такі особливості:

• найвищою цінністю є людина;

• ієрархічна картина світу;

• метою взаємодії з природою є задоволення тих чи інших прагматичних потреб людини: виробничих, наукових тощо;

• характер взаємодії з природою визначається “ прагматичним імперативом”;

• природа сприймається тільки як об’єкт людських маніпуляцій, як безособове оточуюче середовище;

• етичні норми і правила діють лише в світі людей і не поширюються на взаємодію зі світом природи;

• подальший розвиток природи вбачається як процес , який повинен бути підкорений процесові розвитку людини;

• діяльність з охорони природи продиктована далекоглядним прагматизмом.

Таким чином, антропоцентричний тип екологічної свідомості – це система уявлень про світ, для якої характерні:

• протиставленість людини як вищої цінності і природи як її власності;

• сприйняття природи як об’єкта одностороннього впливу людини;

• прагматичний характер мотивів і цілей взаємодії з природою.

Антропоцентрична екологічна свідомість людини проявляється у господарській, політичній, освітницькій сферах діяльності людини.

У всіх сферах – в центр уваги поставлений фактор корисності для людини.

Наприклад:

в економічних розрахунках:

• прибутковість підприємства;

• можливість задоволення попиту населення;

• міра безпеки для життя і здоровя людини;

• з метою прибутку людини в природі можна все переставити, пересунути, повернути , змінити напрямок.

в пресі :

• “ в межах допустимих норм для людини ”, (але для тварин ці норми можуть бути позамежними).

в навчальних програмах з біології, географії, екології :

• “ корисні і шкідливі комахи”

• “ значення лісу в народному господарстві”

• “ корисні копалини”

навіть у професіоналів-натуралістів :

• Всесвітній фонд дикої природи поставив мету – “ зберегти світ тварин, щоб потомки могли йому порадіти”

Антропоцентричний тип екологічної свідомості заводить в глухий кут систему взаємовідносин людини з природою. Тому, для подолання екологічної кризи необхідне нове бачення світу, новий тип екологічної свідомості.

В кінці 70 – х років 20 ст. виникає так званий новий приклад взаємовідносин людини з природою, який базується на новій “інвайронментальній парадигмі”, для якої характерні наступні правила :

• людина є одним із багатьох видів на Землі, взаємозалежних і включених в єдину глобальну екологічну систему;

• людина живе не тільки в соціальному , а й природному контексті;

• хоч інтелект людини дозволяє істотно розширити можливості її існування в соціальному і природному середовищі, та екологічні закони для неї є обов’язковими для виконання.

Для людини, яка дотримуватиметься зазначених правил , буде характерний екоцентричний тип екологічної свідомості, що буде проявлятися у наступних особливостях особистості :

• Найвищою цінністю є гармонійний розвиток людини і природи. Людина не власник , а один із членів природи.

• Відмова від ієрархічної картини світу. Світ людини не протиставлений світу природи, вони обидва є елементами єдиної системи. Людина не користується привілеями, бо наділена розумом, а навпаки, розумність накладає на неї додаткові обов’язки у ставленні до природи.

• Метою взаємодії з природою є максимальне задоволення як потреб людини, так і потреб всього природнього суспільства. Вплив на природу змінюється на взаємодію.

• Характер взаємодії з природою визначається « екологічним імперативом» : правильно і дозволяється лише те, що не порушує екологічної рівноваги.

• Природа сприймається як рівноправний суб’єкт у взаємодії з людиною.

• Етичні норми і правила однаково поширюються як на взаємодію між людьми, так і на взаємодію зі світом природи.

• Розвиток природи ілюдини вбачається як процес коеволюції, взаємовигідної єдності.

• Діяльність з охорони природи продиктована необхідністю зберегти природу заради неї самої.

Отже, екоцентричний тип екологічної свідомості – це система уявлень про світ, для якої характерно :

• орієнтованість на екологічну доцільність, відсутність протиставленості людини і природи;

• сприйняття природних об’єктів як повноправних суб’єктів, партнерів у взаємодії з людиною;

• баланс прагматичної і непрагматичної взаємодії з природою.

Будівництво на європейських магістралях спеціальних бортиків і підземних переходів у вигляді труб, щоб дрібні тварини могли безпечно мігрувати з однієї сторони дороги на іншу є прикладом прояву екоцентричної екологічної свідомості інженера проектувальника доріг , інженера будівельника магістралей.

Система екологічної освіти в умовах сучасної екологічної кризи

Сучасну екологічну кризу допоможе подолати спеціальна система екологічної освіти.

Метою екологічної освіти має стати формування особистості з екоцентричним типом екологічної свідомості. Для досягнення мети перед системою екологічної освіти постають наступні завдання :

1.Формування адекватних екологічних уявлень про взаємозв’язки в системі “ людина - природа” і в самій природі. Особистість повинна знати, що і як відбувається в світі природи, і як треба чинити з точки зору екологічної доцільності.

2.Формування позитивного відношення до природи. Стимулювати особистість чинити з точки зору екологічної доцільності та етики.

3.Формування системи стратегій і технологій (умінь і навичок ) взаємодії з природою. Освоєння відповідних технологій і вибір правильних стратегій дозволять поступати людині з точки зору екологічної доцільності.

Екологічна освіта повинна із справи виключно спеціалістів стати справою громадськості. З’являється необхідність включати розгляд екологічних проблем практично у всі навчальні програми : від філософії і соціології до географії і етики. Екологічна освіта повинна стати невід’ємною складовою змісту основної, середньої спеціальної і вищої освіти. Характер екологічної свідомості кожного студента надалі може стати “ небайдужим” для життя природи, якщо навіть він і не стане надалі керівником, що приймає глобальні рішення, а буде простим фермером, якому під час сінокосу треба буде вибрати екологічно доцільну технологію. Щоб вибрати безпечний для тварин варіант сінокосу, фермер повинен бути елементарно екологічно освічений :

• мати уяву про біологію тварин, які населяють луки;

• володіти відповідним позитивним відношенням до них, поважати їх право на життя;

• володіти екологічно доцільною технологією сінокосу і хотіти її використовувати.

Взаємодія людини з природою має великий психолого–педагогічний потенціал і виконує ряд функцій.

• Психофізіологічну функцію : взаємодія з рослинами і тваринами може знімати стрес, нормалізувати роботу нервової системи, психіки в цілому.

• Психотерапевтичну функцію : спілкування людини з тваринами сприяють гармонізації міжособистісних стосунків

• Реабілітаційну функцію: контакти із тваринами і рослинами - це той додатковий канал взаємодії людини з оточуючим світом, який може допомагати як психологічній так і соціальній реабілітації

• Естетичну функцію : взаємодія зі світом природи дає можливість естетичному розвитку особистості

• Пізнавальну функцію : взаємодія зі світом природи може задовольнити пізнавальні потреби особистості, допомагати її інтелектуальному розвитку.

• Функцію задоволення потреби в компетентності. Чим більш людина обізнана в різних сферах діяльності, тим більше вона може, тим більш благодатний образ "Я”, тим вища самооцінка людини.

• Функцію самореалізації. Неможливість самореалізації призводить до стійкої особистісної кризи. Взаємодія з природою дозволяє задовольнити потребу в самореалізації в квазіформі

• Функцію спілкування. Рослини і тварини здійснюють важливу функцію в процесі взаємодії людини з ними – функцію партнерів спілкування.