42. Свобода слова і влада в Україні.

Свобода слова — право людини вільно висловлювати свої думки – розглядається прихильниками лібералізму як одна з найважливіших громадянських свобод. В теперішній час охоплює свободу вираження поглядів як в усній, так і в письмовій формі (свобода преси і ЗМІ); в меншій мірі стосується до політичної і соціальної реклами (пропаганди). Ідеологія лібералізму ставить державну цензуру, або будь-яку іншу форму державного примусу до висловлення поглядів або відмови від них, поза законом. Свобода слова виписана в низці міжнародних і українських документів, серед яких «Загальна декларація прав людини» (ст. 19), «Конвенція про захист прав людини і основних свобод» (ст. 10) і Конституція України, ст. 34 якої стверджує: Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір. Згідно норм міжнародного права, обмеження на свободу слова повинні відповідати трьом умовам: вони повинні строго узгоджуватись з законом, мати праведну мету і повинні бути необхідними і адекватними для досягнення цієї мети. Закони, які вводять обмеження, повинні намагатися бути недвозначними і не давати можливості для різних тлумачень. Легітимними цілями вважаються захист репутації, гідності особи, національної безпеки, громадського порядку, авторського права, здоров’я і моралі. Конституція України забороняє пропаганду соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі, а також розголос відомостей, які містять державну таємницю. Тимчасові або часткові обмеження також можуть впроваджуватися за рішенням суду. За твердженням багатьох вчених, дослідників, журналістів класичної, за формою цензури в Україні немає. Маємо на увазі те, що немає відповідних установ та осіб котрі мають обов’язки здійснювати нагляд за інформацією. Це офіційно забороняє Конституція України. Але все таки цензура в Україні є незмінним явищем, зокрема у пресі. „Про це свідчить розповсюдження „темників”, гоніння на опозиційну пресу, переслідування працівників пера.

43. Принципи журналістики.

У 1994 р. представники країн – членів Ради Європи, забравшись у Празі на Європейську конференцію, присвячену політиці у галузі мас медіа, проголосили такі принципи: Принцип 1. Існування та розвиток справжньої демократії неможливі без існування та зміцнення вільної, незалежної, плюралістичної та відповідальної журналістики. (Інформувати про діяльність громадських владних структур. (Дозволяти як окремим людям, так і групам людей висловлювати свої думки з тим, щоб про ці думки знали громадські та приватні владні структури та суспільство в цілому. Постійно і критично аналізувати діяльність різних владних структур).Принцип 2. Журналістика спирається у своїй діяльності в різних електронних та друкованих засобах інформації на фундаментальне право на свободу слова, гарантоване ст. 10 Європейської конвенції про права людини. Принцип 3. Для того, щоб журналістика реально сприяла демократичному розвитку суспільства, їй необхідно мати: Повну незалежність редакцій від політичної влади і тиску з боку груп, що мають особисті інтереси, або з боку громадських органів. Захист права журналістів на утаємничення джерела інформації. Принцип 4. Маючи на увазі фундаментальну роль журналістської свободи слова у суспільстві справжньої демократії, будь-яке втручання у журналістику з боку громадських владних структур повинно: Бути затверджене законом і мати ясне та чітке формулювання. Бути пропорційним до тієї мети, яка ставиться. Принцип 5.

Перевага (підтримка) з боку владних структур, і відповідно тих, хто зайнятий у сфері журналістики, має бути надана: Діалогу між журналістами, редакторами, видавцями, власниками електронних і друкованих засобів масової інформації та владними структурами, що відповідають за політику ЗМІ на урядовому чи міжнародному рівнях Принцип 6. Журналістика має служити свободі слова, що включає право одержувати та передавати інфо, поважаючи при цьому інші фундаментальні права, свободи, інтереси, що їх захищає Європейська конвенція про права людини. Принцип 7 Практика журналістика у демократичному суспільстві виробила цілу низку норм, які ввійшли до багатьох професійних кодексів поведінки. Це такі «неписані закони», як: Повага до права громадськості бути точно інформованою про факти та події. Збереження професійної таємниці відносно джерела інформації. Утримання від пропаганди насильства, ненависті, нетерпимості на расовій, статевій, сексуальній, мовній, релігійній, політичній або іншій основі, що мають національне, регіональне або соціальне походження. Принцип 8. Розуміючи, що різні ЗМІ працюють в різних умовах, і ці умови не є стабільними, владні структури мають обережно посилатися на правила, про які йдеться у принципі 7, і мають визнати, що всі, хто працює у сфері журналістики, має право виробити свої особисті стандарти поведінки – наприклад, у формі кодексів поведінки, де буде визначено, яким чином права і свободи журналістів узгоджуються з іншими правами, свободами та інтересами, з якими може виникнути конфлікт, а також обов’язки журналістів.