16. Такі часи

У фантомів телеефіру немає відпусток і лікарняних: "Як ска­сувати календарну зиму, щоб не зігрівати захололі батареї електорату? "; "Скільки опозицій мас висіти на шиї однієї коаліції? "; "Чи виживуть різні ветерани після чергових спроб їх примири­ти – особливо під сурдинку бійок маргіналів, озброєних серпом І молотом і спецмаршів молодиків із піднятими руками? " Люди-павуки, які щовечора затягують мене в телемережі, знайте ж: шатам, які ви збираєтеся виткати для голих королів, часом не вистачає лише одного "візерунку" – совісті. Та тільки де ж продаєть­ся той "бісер"? А я от візьму і прикінчу втомленим пультом вас, балакунів. Це ж не ви "наді" мною, це я – "над" вами. Тож не тріскочіть, не радійте. Бла-бла-бла – клац - І ви вже оніміли!

Однак стривай-но, тут зроби звук трохи голосніше: дивна пісня, чимось чіпляє – і що дивно, не "попса"...

Тьмяний телеекран, чорно-білий колір, глуха стіна, дорога в нікуди, німий народ; хлібороб сіє, вавилонська (чи Останкінська) вежа з відображенням облич тслебалакунів, здається, падає; ліричний герой (як йому і належить) співає про батьківщину; кліпмейкер В. Придувалов знімає, як мені потім пояснили, у "своєму класичному" стилі.

З газети

* * *

17. Дороги

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

простелилась нам, юним, під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця

(над нами, за нами, під нами).

Тільки безкрай і далеч іскриться,

тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дзінь-дзелень

цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

дивний місяцю мідянорогий!

Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! о юність! о мріє!).

Наша молодість, наче природа,

колосистим ще літом доспіє

.

Б.-І. Антонич

* * *

18. Коляда

Тешуть теслі з срібла сани,

стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану

Дитя Боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,

сняться веснянії сни.

На тих санях Ясна Пані,

очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,

спить слов'янськеє Дитя.

Їдуть сани, плаче Пані,

снігом стелиться життя.

Б.-І. Антонич

* * *

19. Світанкова замальовка

Понад обрій ув образі хлопця

(Що за диво, собі уявіть)

З паляницею свіжого сонця

Зовсім юний ще ранок стоїть.

А за лісом, в сій хвилі урочій

(Під промінням інтимно-ясним),

Опустивши, як дівчинка, очі,

Геть розвиднилась ніч перед ним.

Ну, якого ще треба вам дива?! –

Що та ніч перед ранком була,

По-дівочому, просто щаслива,

Віддаючись йому до біла.

І. Сльота

* * *

20. Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

Л. Костенко

* * *

21. Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! — та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав — нема мелодій...

Л. Костенко

* * *

22. У присмеркові доброї дібровості

пшеничний присмак скошеного дня.

На крутосхилах срібної дніпровості

сідлає вічність чорного коня.

Киреї хмар на плечах має вічність.

Вони пливуть кудись на Чигирин.

Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.

По саму душу в спокій і полин.

Отак брести. А тиша — як в соборі

з давно-давно загубленим ключем.

Холоне степ, і невкипілі зорі

рогатий жук виймає рогачем.

А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,

аж за пороги й далі за лиман.

Об цілий світ спіткнулася розлука

і йде на нас, страшна, як Тамерлан.

А ти десь там, за даллю вечоровою,

а ти десь там, за морем тишини,—

так владно, так повільно вичаровуєш

мене із ночі, з тиші, з далини…

Л. Костенко

* * *

23. Довго щось ходив я по городу. Після моркви висмоктував мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, пробував зелені калачики і білий, ще в молоці, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я – бігом. А вона – зирк та за мною. А я тоді – куди його тікать? – повалив соняшника одного, другого:

— Куди ти, бодай тобі ноги повсихали!

Я в тютюн. «Побіжу, – думаю, – в малину, та рачки попід тютюном». Пірат за мною.

— Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до хторого пришествія! Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх каторжних рук! <…>

— Мати божа, царице небесна, – гукала баба в саме небо, – голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з'їли, та бодай його шашіль поточила...

О. Довженко

* * *

24. Думав, будую храм,

Думав, складаю хорал,

Думав, сягну вище хмар,

А вийшла купа химер.

Думав, що з інших сфер

Зуздріну прекрасних фей –

Й обійми уже простер,

А вийшла хура химер.

Думав, проб’ю часу мур,

Думав, збагну Шумер

І чом розваливсь Есересер,

А вийшла купа химер.

Сиджу я на хурі химер

Й вигадую

Новий Шумер…

П. Білоус

* * *