Експозиції музею

Архітектура всіх регіонів України представлена у слідуючих експозиціях музею: «Середня Наддніпрянщина», «Полтавщина і Слобожанщина», «Полісся», «Поділля», «Південь України», «Карпати», «Вітряки», «Ярмаркове поле» та «Сучасне село».

Середня Наддніпрянщина

До середньої Наддніпрянщини територіально входять землі південної Київщини та Черкащини. У цьому районі переважали каркасні та зрубні хати. Будівельним матеріалом були солома, очерет, лоза, почасти камінь. На Уманщині до початку нашого століття широко користувалися настінним розписом. Дахи на хатах мали чотирисхилу форму з «дармовисом» — довгим виступом стріхи на причілку, під яким зберігали господарське начиння, у тому числі й мажі.

Серед інших будівель в цій експозиції представлено дві церкви : Церква Святої Великомучениці Параскеви, Храм Святого Архистратига Михаїла та залишки ритуального дуба.

Храм Святого Архистратига Михаїла

Храм представляє собою тризубий «вітрильник», в якому середня «щогла» ширша ти вища за бічні. Зруби із соснових брусів поставлені вряд із заходу на схід. Східний зруб (вівтар) — шестикутний, центральний (нава) та західний (бабинець) — прямокутні. Над кожною частиною храму височить шатровий дах. Бані, як і дах, покриті гонтом, а стіни обшиті вертикальною шалівкою. Кожну баню завершує ажурний кований хрест.

Храм перевезено до музею з села Дорогинка Фастівського району Київської області у 1971 році. В його зовнішньому вигляді збереглися надзвичайно древні, архаїчні особливості. Щодо віку церкви існує декілька припущень. 1600, 1700, 1751 роки — такі дати її побудови зустрічаються в різних джерелах (українських, російських, польських). Проте фахівці з Інституту геохімії навколишнього середовища НАН України, за даними аналізів, стверджують, що рік побудови 1528-й.

Церква діюча з 10 березня 1990 року і належить до Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Церква Святої Великомучениці Параскеви

П'ятницька церква

Церква Святої Великомучениці Параскеви або П'ятницька церква — витвір народних майстрів доби бароко. Висота церкви майже 25 метрів і створена вона з важкого «залізного» дуба, в який неможливо забити й цвяха.

Церкву перевезено до музею з села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області на початку 70-х років ХХ століття. В архівних документах значиться, що її фундаторкою була остання представниця роду Вишневецьких — Урсула Францішка Радзивіл (1705 — 1753), дружина Михайла Казиміра Радзивіла, Великого гетьмана Литовського. Радіовуглецевий аналіз деревини храму дав середню дату його будівництва — 1751 рік. Хоча її будівництво було розпочате у 1742 році, через неякісну роботу будівельників вона невдовзі похилилася і була вдало поновлена у 1757 році.

9 листопада 1993 року церкву було освячено і вона стала діючою. Трохи згодом парафіянами та професійними реставраторами було зібрано докупи розпорошені по різних фондах та майстернях Києва залишки іконостасу.

Полтавщина-Слобожанщина

Селянська хата з Полтавщини

На Полтавщині, як і в цілому на Слобожанщині, хати будували «в шули» та зрубні. Широкого розповсюдження набули мазанки й глинобитні з переважанням трикамерного житла. Помешкання відзначалося особливою ошатністю, із значною кількістю декоративних оздоб.

Полісся

Поліське традиційне житло найдовше зберегло слов'янський тип — однокамерне помешкання зі стебкою і кліттю, які виконували функції допоміжних господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних кругляків або колотих плах переважно із сосни, іноді з осики чи вільхи. Дах крили дошками (драницями) та соломою. На початок минулого століття переважаючими були двосхилі, а пізніше чотирисхилі дахи. З огляду на економію матеріалу до житла нав'язували численні господарські приміщення і, таким чином, утворювалися довгі хати як релікти замкнутих дворів.

Поділля

Для подільського регіону властиве каркасно-глиносолом'яне житло. Здавна стіни в хатах будували з ліски або грабового хворосту, які обмащували глиною, перемішаною з половою. Пізніше (XVIII-XIX ст.) найужиткованішою була валькована техніка — суміш глини та суглинка з житньою соломою. Часто будували житло з цегли-сирцю або ж каменю. Типологічно воно мало усталену форму — хата з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми.