Іі.2. Врегулювання територіальних питань з Румунією. Зміни західного кордону України в контексті радянсько-польських домовленостей

В.М.Литвин: Для України особливе значення мав договір з Румунією, оскільки в її складі знаходилися землі, відібрані у королівського уряду в 1940 р., тобто під час реалізації пакту Ріббентропа-Молотова. За договором 1947 р. Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії, які утворювали Чернівецьку область, а також два південні повіти Бессарабії, на осевої яких була створена Ізмаїльська область, залишалися в межах УРСР. Ця обставина відіграла вирішальне значення для припинення кампанії, що розгорнулася в Румунії після 1991 р. Тоді десятки різноманітних громадських організацій почали вимагати від України повернення анексованих у 1940 р. територій, посилаючись на юридичну нікчемність наслідків пакту Ріббентропа-Молотова. Румунський уряд офіційно не висував таких претензій, але тривалий час утримувався від підписання міждержавного договору про дружбу, співробітництво та добросусідство. Оскільки в договорі мала бути зафіксована відсутність територіальних претензій, не підписання його посередньо свідчило про наявність таких претензій.

Проте українська сторона не визнала пов’язаності набутих у 1940 р. УРСР територій з пактом Ріббентропа-Молотова. Ці території були втрачені Румунією як країною, що програла війну. Їх перебування в УРСР було легітимізоване Паризьким мирним договором, укладеним з державами-союзниками гітлерівської Німеччини на основі рішень Берлінської конференції керівників трьох союзних держав. Паризький мирний договір був невід’ємною ланкою в цілісній системі післявоєнного європейського устрою, непорушність якого закріплена Гельсинськими угодами. Визнаючи цю реальність, Румунія врешті решт уклала в червні 1997 р. договір з Україною, в якому зафіксована взаємна відсутність територіальних претензій.

Нариси з історії дипломатії України: Угода про перемир’я з Румунією передбачала відновлення кордону, визначеного радянсько-румунською угодою від 28 червня 1940 р. Це означало, що Румунія погоджується з поверненням Радянському Союзові Бессарабії та Північної Буковини. Ці зміни знайшли фіксацію 1947 р. в мирному договорі з Румунією.

Курс лекцій з історії України: набагато легше проходили переговори з Румунією щодо входження Північної Буковини та Бессарабії до УРСР. Цьому сприяло два фактори: послаблення в результаті поразки у війні на боці Німеччини міжнародних позицій та посилення позицій румунських комуністів. 10 лютого 1947 р. підписаний радянсько-румунський договір, Румунія визнавала входження Північної Буковини, території колишніх Хотинського та Ізмаїльського повітів до складу УРСР.

В.М.Литвин: На звільненій від німецької окупації частині польської території в Любліні 22 липня 1944 р. утворився Польський комітет національного визволення (ПКНВ) – альтернативний лондонському польський уряд. У травні-липні 1944 р., під час формування програми дій майбутнього люблінського уряду, відбулися консультації радянських керівників із Союзом польських патріотів в СРСР. Посилаючись на клопотання мешканців так званого ,,Закерзоння’’, М.Хрущов висунув пропозицію утворити у складі УРСР Холмську область.

Судячи з усього, пропозиція Хрущова була висунута як засіб тиску на люблінських поляків, які так само як лондонські, не бажали коритися диктату і питанні паро східний кордон Польщі. Врешті решт, делегація ПКНВ 26 липня підписала з урядом СРСР таємний договір, що зафіксував лінію Керзона як основу радянсько-польського кордону. Таємний характер договору пояснювався тим, що визначення кордону було прерогативою трьох держав антигітлерівської коаліції. Радянський Союз мав лише попередню згоду союзників на кордон по лінії Керзона. Крім того, орган, з яким укладався договір, був позбавлений легітимних владних повноважень.

На Кримській конференції радянська делегація внесла пропозицію вважати східним кордоном лінію Керзона з відхиленнями від неї в деяких районах не більше 5-8 км на користь Польщі. Західний кордон мав простягатися від Штеттіна по річці Одер і далі по річці Нейсе. Пропозиції Й.Сталіна опиралися на рішення Тегеранської конференції, сформульовані В.Черчілем. Проте в Криму Черчіль став вважати, що Велика Британія і США не зобов’язані давати згоди на велику територіальну компенсацію новому польському урядові, який сформулювався всупереч їх волі. Союзники готові були надати таку компенсацію тільки еміграційному уряду.

Друга світова війна в історичній пам’яті України: Й.Сталін зовсім не прагнув забезпечити ,,українську соборність’’, у питанні формуванні кордонів УРСР він виходив зі стратегічних міркувань радянської політики. Сталін з легкістю залишив за межами Радянської України одвічні українські землі, заселені суцільним масивом етнічних українців – Холмщину, Підляшшя, Грубешівщину, Ярославщину, Перемишльщину, Лемківщину, Пряшівщину, Берестейщину, Пінщину, Мармарощину, частину Буковини. Майже мільйон українців були покинуті в прикордонних регіонах сусідніх з Україною держав. Близько півмільйона з них впродовж 1944-1951 рр. було виселено (здебільшого насильно) в Україну, а інші – приречені на поступову, але невпинну культурну асиміляцію та зникнення. За межами Радянської України Сталіним без вагання було залишено важливі міські центри, які ще за доби середньовіччя належали Галицько-Волинській державі – Холм, Берестя, Дорогочин, Турків, Пінськ, Перемишль, Ярослав, Сянок тощо. Цинізм Сталіна у питанні визначення нового українського кордону дуже чітко видно на прикладі передачі Білоруській РСР великого масиву земель українського Полісся (на південь від річки Прип’ять), який ніщо не заважало приєднати до УРСР, а також під час ,,торгівлі’’ українськими етнічними землями з Польщею.

Упродовж повоєнного десятиліття в західноукраїнському регіоні продовжувався активний і пасивний опір радянізації краю, хоча люди були втомлені збройним протистоянням і в більшості своїй бажали миру. Для того, щоб зняти напругу українсько-польського конфлікту, Сталіну довелося вдатися до унікального за масштабами трансферу польського та українського населення на історичну батьківщину. Паралельно ,,досвідчений фахівець з національного питання’’ вирішував проблему легітимізації територіальних надбань і зводив нанівець претензії праворадикального польського політикуму на західноукраїнські землі.

30 липня 1941 р. СРСР і емігрантський уряд Польщі в Лондоні підписали угоду, згідно з якою Радянський Союз визнавав радянсько-німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін Польщі ,,такими, що втратили силу’’. Таким чином, вони зреклися на користь повоєнної Польщі західноукраїнських земель. ,,Польське питання’’ було одним із ключових під час переговорів на Тегеранській та Кримській конференціях. Сталін без особливої дискусії погодився на встановлення так званої ,,лінії Керзона’’, про яку на Тегеранській конференції згадав У.Черчіль. Тобто, радянський диктатор не зробив спроби переконати своїх візаві в необхідності забезпечити кордон за етнічним принципом і пожертвував деякими українськими землями на користь майбутньої польської держави. І хоча в майбутніх переговорах з поляками в 1944-1945 рр. Сталін неодноразово прикривався риторикою про ,,єдність’’ українських і білоруських земель, він так і не зробив жодного кроку для повернення Україні всіх її етнічних територій, і це в той час, коли РРФСР ,,розжилася’’ навіть територією Східної Прусії (із Кенігсбергом включно) та окремими районами, відірваними від Фінляндії, Естонії й Латвії.

Здійснивши польсько-український трансфер, радянський уряд 16 серпня 1945 р. закріпив свої досягнення договором з польським урядом про дружбу і кордон, який в основному повторював обриси ,,лінії Керзона’’.