Тема 6 Основні свободи внутрішнього ринку Європейського Союзу. План

1. Поняття внутрішнього ринку у праві Євросоюзу.

2. Вільний рух товарів.

3. Вільне пересування осіб у Європейському Союзі :

   1. Засади вільного пересування осіб.

   2. Вільне пересування працівників.

   3. Свобода ділового заснування у Європейському Союзі.

4. Свобода надання та отримання послуг.

5. Вільний рух капіталу і платежів.

6. Винятки з правил про вільний рух.

1. Поняття внутрішнього ринку у праві Євросоюзу.

Створення внутрішнього ринку було передбачено ЄЄ А 1987 р. Захо­ди зі створення внутрішнього ринку включали ліквідацію фіскальних, фізичних та технічних бар'єрів на шляху вільного пересування товарів, осіб, послуг і капіталів. Важливим інструментом запровадження внут­рішнього ринку є гармонізація законодавства держав-членів з правом Євросоюзу.

Лісабонські договори дають визначення поняття внутрішнього рин­ку. Згідно зі ст. 26.2 ДФЄС внутрішній ринок — це територія без внут­рішніх кордонів, на якій гарантується вільне пересування осіб, капіталів, товарів і послуг.

Окрім поняття внутрішнього ринку (ст. 14.2 ДФЄС), яке перейшло без змін до Лісабонського договору, Амстердамський договір про засну­вання Європейського співтовариства використовував поняття спільно­го ринку (ст. 2 ДФЄС), однак він не містив визначення цього поняття. Воно з'явилось у результаті практики Суду ЄС. У рішенні у справі 207/83 Commissionv. UK [1985] Суд ЄС зазначив, що «Договір, створюючи спільний ринок та поступово зближуючи економічну політику держав-членів, прагне об'єднати національні ринки в єдиний ринок, який мав би всі характеристики внутрішнього ринку». Таким чином, спільний ринок передбачав створення внутрішнього ринку та координацію економічної та інших видів політики держав-членів. Тим самим поняття спільного ринку було тісно пов'язано з поняттям внутрішнього ринку.

Лісабонський договір про функціонування Євросоюзу скасував тер­мін «спільний ринок» і змінив його поняттям «внутрішній ринок».

Відмова від терміна «спільний ринок» пов'язана із завершенням фор­мування внутрішнього ринку ЄС шляхом ліквідації перешкод для його нормального функціонування. Завдяки поступовій лібералізації кожної із свобод внутрішнього ринку відбулося їх зближення. В практиці Євро-союзу склалися певні принципи функціонування внутрішнього ринку, які застосовуються до всіх чотирьох свобод. Це, зокрема, примат права ЄС, пряма дія певних норм права ЄС, забезпечення основних свобод внут­рішнього ринку, заборона дискримінації на внутрішньому ринку, забо­рона обмежень для діяльності суб'єктів на внутрішньому ринку, транс­кордонний характер трансакцій на внутрішньому ринку, зворотня дис­кримінація, гармонізація законодавства держав-членів ЄС.

2. Вільний рух товарів.

У межах Внутрішнього ринку ЄС заборонено запровадження будь-яких перешкод торгівлі, зокрема: фізичних, фіскальних або технічних. Фізичні перешкоди — це будь-які процедури фізич­ної перевірки або заборони, що встановлюються на кордонах держав-членів ЄС та перешкоджають вільному руху товарів або пересуванню осіб. Щодо фіскальних перешкод, вони існу­ють у 2 формах: у формі мита та непрямих податків. Технічні перешкоди торгівлі — це всі види національних заходів, що стосуються технічних специфікацій, яких можна використати для сегрегації ринків та блокування інтеграційних процесів у межах ЄС.

Для подолання таких перешкод законодавство держав-членів ЄС має бути приведено у відповідність із законодавством ЄС. Це можливо лише через прийняття спільних програм з гар­монізації законодавства держав-членів ЄС, як це передбачено ст.ст. 114, 115, 352 Договору про діяльність ЄС.

Гармонізація законодавства держав-членів ЄС може бути повною або частковою. За браком повної гармонізації повинно бути принаймні взаємне визнання (англ. mutualrecognition) стандартів державами-членами. Принцип взаємного визнання означає, що товари, законно випущені на ринок однією держа­вою-членом, можуть і повинні вільно продаватися в інших державах-членах, оскільки вони вже пройшли через контроль держави-члена ЄС, де їх уперше було випущено на ринок.

Свобода вільного руху товарів у ЄС передбачає:

1) заснування митного союзу (ст. 28 (1) Договору про діяль­ність ЄС) та включає заборону запровадження між державами-членамиЄС мита (як на імпорт, так і на експорт) та інших зборів, що мають подібний (еквівалентний) ефект (ст. ЗО Дого­вору про діяльність ЄС), і прийняття спільного митного тарифу щодо інших країн;

2) усунення дискримінаційного оподаткування товарів, що були випущені в інших державах-членахЄС (ст. 110 Договору про діяльність ЄС);

3) скасування кількісних обмежень у торгівлі між держава­ми-членами та всіх інших заходів, що мають еквівалентний ефект (ст. 34 Договору про діяльність ЄС).

Таким чином, ст.ст. 30, 110 Договору про діяльність ЄС стосуються заборони фіскальних, а ст. 34 Договору про діяль­ність ЄС — нефіскальних перешкод в торгівлі між державами.

Вільний рух товарів як й інших економічних чинників за­безпечується правовою системою ЄС через "негативне" регулювання, тобто через заборону встановлювати обмеження на шляху руху цих чинників. Стосовно вільного руху товарів роз­різняються 2 види обмежень: тарифно-податкові та кількісні.

Тарифно-податкові обмеження. Основою для вільного руху товарів в межах європейського інтеграційного простору стали єдиний митний тариф та митний союз. Єдиним митним тарифом, який діє з 1968 g„ запроваджено єдині ставки мита при ввезенні товарів ззовні меж ЄС до будь-якої країни ЄС. Митний союз передбачає створення єдиної митної території. Для товарів, що переміщуються цією територією, скасовано мита, а також збори, що мають еквівалентну митам дію (ст. 30 (25) ДФЄС¹)- Це стосується й товарів, що надходять з третіх країн, якщо щодо них було виконано усі імпортні формальності та сплачено усі мита та рівнозначні їм збори.

Товарами вважається продукція, незалежно від країни її походження, що має або може мати грошовий еквівалент та бути об'єктом торговельних операцій, а збором — будь-який платіж. Щоправда, практикою Суду ЄС встановлено деякі ви­нятки щодо зборів, які справляються тільки через зручність такого справляння саме при перетині державного кордону, але по суті не є платою за власне перетин кордону (наприклад, за надання обов'язкової послуги, якщо це передбачено законо­давством ЄС або міжнародним договором, укладеним за участі усіх країн ЄС, щодо усіх подібних товарів усіх країн ЄС). За умови їх справляння на недискримінаційній основі у розмірі фактичної вартості обсягу наданих послуг (наприклад, з прове­дення санітарної інспекції), вони не розглядаються як збори, що мають еквівалентну митам дію².

Скасування мит та еквівалентних митам зборів, тобто "при­кордонних" платежів, не перешкоджає застосуванню до товарів, що переміщуються митною територією ЄС, внутрішніх подат­ків і зборів, встановлених національними законодавствами тих країн-членів ЄС, до яких ввозяться ці товари.

Варто зіставити поняття "збори, що мають еквівалентну митам дію" (ст. 30 (25) ДФЄС), та "внутрішні податки" (ст. ПО (90) ДФЄС), оскільки перші не допускаються як такі взагалі, а другі — допускаються, хоча й на недискримінаційній основі. Стосовно другого випадку поняття сформульовано Судом ЄС як частина загальної системи внутрішніх податків, які систематично застосовуються до певних категорій товарів відповідно до об'єктивних критеріїв незалежно від країни походження товарів. Справляння такого платежу на кордоні не змінює ситуації, бо може бути обумовленим відсутністю реєстрації про­давця у країні імпорту, а отже, зручністю справляння податку на кордоні. Якщо платіж не підпадає під таке поняття, то він презюмується як такий, що належить до першого випадку, тобто до зборів митного, "прикордонного" характеру, які є еквівалент­ними митам, тобто забороняються.. Фіскальний характер остан­ніх, тобто пов'язаність їх з функцією наповнення бюджету, а не з функцією фінансового бар'єру для захисту національного товаровиробника, такої заборони не знімає.

Разом з тим держава-член ЄС не має права прямо чи опосе­редковано оподатковувати товари інших держав-членів будь-якими внутрішніми податками в розмірах, що перевищують оподаткування подібних вітчизняних товарів (ст. 110 (90) ДФЄС). Йдеться про будь-які внутрішні податки, як прямі, так й непрямі, та про недопущення прямої чи опосередкованої дискримінації. Так, Суд ЄС визнав дискримінацією оподатку­вання автомобілів у Франції. Ставка податку зростала залежно від потужності двигуна, але зростання різко збільшувалося на певному порозі потужності. Як з'ясувалося, автомобілі потуж­ністю більшою, ніж цей поріг, у Франції не випускалися, а отже, різке зростання ставки податку фактично стосувалося лише імпортних автомобілів.

При вирішенні на практиці питань дискримінації подібність товарів визначається не тільки через близькість статистичної характеристики товарів у Комбінованій номенклатурі товарів ЄС або за іншими офіційними товарними класифікаціями, але й через їх взаємозамінність з точки зору споживачів.

Крім дискримінації подібних товарів не допускається також опосередкований захист через внутрішні податки інших товарів (ст. 110 (90) ДФЄС). Йдеться про захист товарів, які є або частково, або опосередковано, або потенційно конкуруючими щодо товарів, що ввозяться з інших країн-членів ЄС. Мається на увазі, що захист здійснюється через певні внутрішні податки або через систему внутрішнього оподаткування, що є протек­ціоністською як така. При експорті товарів до іншої держави — члена ЄС звільнен­ню від сплати експортером та відшкодуванню експортерові підлягають податки з обороту, акцизні збори та інші види непрямих податків. Інші обов'язкові платежі при експорті можуть відшкодовуватися, а також компенсаційні платежі (компенсаційні мита) при імпорті можуть справлятися лише як тимчасовий захід за рішенням Ради. При цьому відшкодування будь-яких внутрішніх податків при експорті товарів не може перевищувати розмір внутрішнього оподаткування, яке прямо чи опосередковано справлялося щодо цих товарів (ст.ст. 111— 112 (91-92) ДФЄС).

Кількісні обмеження. Статтями 34, 35 (28, 29) ДФЄС забо­ронено кількісні обмеження на імпорт та експорт у торгівлі між державами-членами та інші заходи еквівалентної дії. Під кількісними обмеженнями розуміється безпосереднє чи опосе­редковане встановлення граничної кількості чи вартості імпорту чи експорту товарів за певний період стосовно певних чи всіх країн, стосовно певних чи будь-яких товарів, у вигляді квот, "меж", лімітів, контингентів тощо.

Заходами еквівалентної дії вважаються будь-які нормативні правила, адміністративні дії (бездіяльність) або дії приватних осіб. Так, Суд ЄС визнав обмеженням імпорту товарів з інших країн-членів ЄС створення урядом Ірландії органу, що вико­нував провайдерські функції, забезпечував поширення позитив­ної інформації та маркетинг щодо ірландських товаровиробників, але не був наділений компетенцією на прийняття обов'язкових рішень'.

У іншій справі Суд ЄС зазначив, що вимоги, які висува­ються на національному рівні країнами-членами ЄС щодо торгівлі, мають бути "розумними", тобто в іншому випадку вони можуть розглядатися як обмеження у торгівлі і як пору­шення ст.ст. 34, 35 (28, 29) ДФЄС. "Розумність" у цій судовій справі полягала в тому, щоб не вимагати при перетині товаром кордону між двома країнами ЄС сертифікату походження товару, який вимагається за законодавством країни ввезення при пере­тині кордону товаром у разі імпорту до цієї країни безпосередньо з країни походження товару, — в іншому випадку такий недиференційований адміністративний захід може розглядатися як такий, що створює перешкоди для вільного руху товарів все­редині ринку ЄС і порушує ст. 34 (28) ДФЄС."Правило розумності" з точки зору внутрішнього ринку €С було застосовано Судом ЄС у справі, що її умовно йменують Кассіс де Діжон¹. Тут "розумність" полягала в тому, щоб вста­новлюючи вимоги щодо споживчих властивостей алкогольного напою (лікеру), разом з тим визнавати відмінності у вимогах до такого самого товару, що виробляється у іншій країні ЄС, заради інтересів внутрішнього ринку ЄС та не перешкоджати рухові такого товару на своїй території (принцип взаємного визнання).

Через це передбачені у ст. 34 (28) ДФЄС кількісні обмеження та заходи з еквівалентною дією тлумачаться тільки у контексті диференційованого (тобто або негативного, або більш негативного) впливу на імпортні товари, на відміну від вітчизняних. Цей контекст зберігається при запро­вадженні обмежень і заходів, які можуть стосуватися як правил щодо самих товарів (наприклад, вміст алкоголю), так й правил торгівлі товарами (наприклад, заборона торгівлі за цінами, що є нижчими за сплачені; заборона торгівлі у вихідні дні³).

Щодо ст. 35 (29) ДФЄС, де йдеться вже про експорт, підходи є практично такими самими, як і при імпорті. Так, кількісніабо еквівалентні ним заходи, які за своїми наслідками не є диференційованими щодо експорту товарів порівняно з правила­ми торгівлі товарами для внутрішніх потреб, не підпадають під ст. 35 (29) ДФЄС, а отже, не є кількісними обмеженнями на експорт.

Насамкінець, варто підкреслити, що еквівалентна дія усіх вищевказаних заходів визначається за результатами, причому не має значення масштаб та обсяг таких результатів.