17. Із підстав, передбачених п.2, 4, 5 ч.1 ст. 164 ск

( 2947-14 ), особи можуть бути позбавлені батьківських прав тільки

в разі досягнення ними повноліття.

Позбавлення батьківських прав неповнолітніх батька, матері

можливе лише у випадках, визначених п.1, 3 ч.1 ст. 164 СК

( 2947-14 ), а саме якщо вони не забрали дитину з пологового

будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважних причин

і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського

піклування або якщо вони жорстоко поводяться з дитиною.

Не можна позбавити батьківських прав особу, яка не виконує

своїх батьківських обов'язків унаслідок душевної хвороби,

недоумства чи іншого тяжкого захворювання (крім хронічного

алкоголізму чи наркоманії) або з інших не залежних від неї причин.

18. Відповідно до ст. 165 ск ( 2947-14 ) з позовом про

позбавлення батьківських прав можуть звернутися: один із батьків,

опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина; заклад

охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому

вона перебуває; орган опіки та піклування; прокурор; сама дитина,

яка досягла чотирнадцяти років.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім

заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної

поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її

характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних

обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих

прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення

до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та

піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.

Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про

відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та

піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен

визначати при цьому конкретний заклад.(5)

3.Правовий режим спільного майна подружжя.

Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об’єднання майна чоловіка і жінки (повністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; по­дружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. В літературі правильно зазначалося, що право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому на подружжя поширюються загальні правила щодо об’єктів права приватної власності1. Сімейне законодавство містить норми, що визначають різновиди майна, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Розглянемо їх детальніше.

1. Згідно з ч. 1 ст. 60 СК подружжю на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте за час шлюбу. Сімейне законодавство встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подужжя (ч. 2 ст. 60 СК). Подружжя може проживати, працювати і отримувати майно у різних містах і навіть у різних країнах, управляти майном будь-

якої вартості та місце знаходження. Головним є відповідність дій кожного з подружжя принципу добросовісності й пріоритету сімейних інтересів. Отримане кожним із подружжя майно (незалежно від того, хто саме його отримав) буде визначатися як майно, набуте подружжям під час шлюбу.

Сімейне законодавство не розкриває детально зміст поняття «майно, набуте за час шлюбу». Відсутній у ньому і перелік такого майна. В ч. 1 ст. 61 СК вказано, що об’єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Важливо зазначити, що закріплення певного нерухомого, а також окремих видів рухомого майна лише за одним із подружжя не означає, що другий не має на нього права. Процедура реєстрації має формальний характер і не визначає права власності подружжя. Незалежно від реєстрації майна на ім’я одного із них, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважатиметься спільним на загальних підставах.

2. Серед доходів подружжя важливе значення мають заробітна плата, пенсія, стипендія та інші грошові надходження такого типу. Сімейний кодекс визначає правовий режим вказаного майна таким чином. Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи належать до спільного майна подружжя лише у випадку, якщо вони були внесені: а) до сімейного бюджету, б) на особистий рахунок кожного з подружжя до банківської (кредитної) установи. Таким чином, надходження тільки тоді будуть вважатися спільним майном подружжя, якщо кожен з них виявив свою волю щодо передачі грошей до сімейного бюджету. Якщо цього зроблено не було, то майно вважається роздільним і належить тому з подружжя, який його отримав.

Треба зазначити, що вказана норма є новою для сімейного законодавства України. Правила, що діяли раніше, не пов’язували виникнення права спільної власності подружжя з фактом внесення заробітної плати, пенсії та стипендії до сімейного бюджету. Таким чином, це майно вважалося спільним з моменту, коли виникало право власності на нього, тобто з моменту отримання заробітної платні одним із подружжя. Утім, законодавче рішення, закріплене в новому Сімейному кодексі України, в теоретичному плані не є новим. Свого часу питання щодо правового режиму заробітної плати, пенсії та стипендії досить жваво обговорювалося в юридичній літературі. Деякі вчені дійсно пов’язували виникнення права спільної власності подружжя щодо заробітної плати й інших надходжень з фактом передачі їх до бюджету сім’ї2. Надалі така позиція зазнала значної критики3, бо відповідно до неї між отриманням вказаних сум та їх переходом у спільну сумісну власність подружжя виникає певний розрив. Унаслідок цього з моменту отримання до моменту безпосередньої передачі грошей до спільного бюджету той з подружжя, хто отримав гроші, будучи їх власником, вправі самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися ними. Це суперечить основній ідеї режиму спільності майна, встановленого сімейним законодавством України. Заробітна плата та інші різновиди грошових надходжень одного із подружжя мають вважатися спільним майном подружжя з моменту їх фактичного отримання, тому що намір одного з подружжя внести їх до бюджету сім’ї передбачається.

3. Відповідно до ч. 3 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше цінне майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Ця норма є не зовсім чіткою. Не зрозуміло, про які саме договори в ній ідеться. Можна припустити, що — про участь одного з подружжя у різноманітних вигравальних конкурсах, лото тощо. Якщо за участь у такому конкурсі один з подружжя отримає винагороду, вона відповідно до ч. 3 ст. 61 СК є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Треба однак зазначити, що винагорода, про яку йде мова в ч. 3 ст. 61 СК, не може бути відзнакою особистих знань, вмінь або досягнень одного з подружжя в певній сфері. Премії і нагороди, які один із подружжя одержав за особисті заслуги, складають роздільне майно подружжя відповідно до ч. 3 ст. 57 СК.

4. Серед об’єктів права спільної власності подружжя сімейне законодавство особливо виділяє речі професійних занять кожного з подружжя, спеціально встановлюючи їх правовий режим. Відповідно до ч. 4 ст. 61 СК речі професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, якщо за час шлюбу були придбані речі, професійно необхідні одному з подружжя, відповідно до закону вони не визнаються об’єктом його права власності. Законодавство виходить з того, що такі речі були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, тому вони мають належа­ти обом з подружжя. Чоловік або жінка, професійні заняття котрого обслуговують такі речі, може лише претендувати на їх отримання у разі поділу майна подружжя. При цьому він зобов’язаний виплатити другій стороні вартість належної йому частки майна. В ст. 61 СК використовується термін «професійні заняття». Однак його не можна трактувати занадто вузко — тільки в плані безпосередьої професії одного або обох з подружжя. Мова може йти про речі, які обслуговують не тільки професійну діяльність подружжя, а й їх хоббі, різні захоплення, не пов’язані безпосередньо з їх основною професією. Головне, щоб це були особливі, специфічні предмети, що дають можливість здійснювати певний вид діяльності (займатися фотографуванням, музикою, живописом тощо).

5. Подружнє життя є, як правило, тривалим за характером, тому речами, що належать на правi власностi одному з подружжя, протягом спiльного життя нерiдко користуються обидва з них. Здiйснюючи догляд за таким майном, подружжя вкладає в нього спiльнi кошти та працю. У випадку поділу майна, один із подружжя, який не є власником, нерідко просить врахувати цю обставину i визнати вказане майно спiльним. Законодавство вирiшує це питання таким чином. Згiдно зi ст. 62 СК України, якщо майно, яке було власнiстю одного з подружжя, за час шлюбу iстотно збiльшилося у своїй вартості внаслiдок спільних трудових чи грошових витрат або витрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спiльної сумiсної власності подружжя. Для визнання роздiльного майна спiльним згiдно зi ст. 62 СК необхiдно, щоб вартість роздiльного майна в перiод шлюбу збiльшилася iстотно. Тільки у цьому разі майно може бути визнане спільним.

Відповідно до ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. У зв’язку з тим, що в праві власності на майно частки подружжя не визначені, вони мають координувати свої дії щодо цього майна і не можуть розпоряджатися своєю часткою в праві, як це має місце у відносинах спільної часткової власності. Невизначеність часток у праві власності подружжя на майно спричинює два важливих наслідки. По-перше, за загальним правилом, дії одного з подружжя щодо володіння та розпорядження спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода іншого з подружжя передбачається до того часу, коли не буде доведено протилежне. По-друге, у випадках, передбачених законом, для здійснення певних юридичних дій потрібна воля подружжя. Це пояснюється тим, що річ належить подружжю на праві власності без визначення часток, тому розпорядження здійснюється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки.

Новий Сімейний кодекс встановлює кілька правил щодо розпорядження спільним майном подружжя залежно від особливостей об’єктів права власності (ст. 65 СК).

1. Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають державній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєстрації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми потребують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадковий договір та заповіт подружжя (статті 1304, 1243, 1247 ЦК); шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого рода правочинами, згода другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально посвідчена (ч. 3 ст. 65 СК).

2. Новий СК уперше виділяє ще один різновид правочинів подружжя. Це правочини, предмет яких складає цінне майно. Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію «цінне майно», хоча і не дає її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна.

3. Із змісту ст. 65 СК випливає, що подружжя може укладати правочини щодо майна, яке не є цінним. Згода іншого з подружжя на укладення таких правочинів може вислювлюватися в усній формі. Разом із тим, дружина та чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо його було укладено без її (його) згоди (ч. 2 ст. 65 СК).

5. Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК подружжя можуть укладати щодо спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини мають усну форму і не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди іншого з подружжя. Вперше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутового правочину і, на жаль, також не дає його визначення. З урахуванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим пра-вочином, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, який, по-перше, задовольняє побу­тові потреби членів сім’ї та, по-друге, стосується предмета, який має невисоку вартість. Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування спільним майном (ч. 1 ст. 66 СК). Так, сторони можуть вирішити проживати в квартирі, яка належить на праві власності одному з подружжя, а житловий будинок передати в користування їхній дитині або іншим родичам. Подружжя на свій розсуд визначає порядок користування автомобілем, іншим рухомим та нерухомим майном. Якщо ж подружжя уклало нотаріально посвідчений договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою або земельною ділянкою, то зобов’язання з цього договору переходять і до правонаступника дружини та чоловіка. Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільності майна подружжя. Тому кожна річ, яка буде набута після розірвання шлюбу, належатиме до роздільного майна колишнього подружжя. В той же час режим спільності майна, набутого за час шлюбу, зберігається і після його розірвання (ч. 1 ст. 68 СК). Так, якщо сторони за час шлюбу набули, наприклад, автомобіль, житловий будинок, квартиру тощо, то ці речі зберігатимуть режим спільного майна і після розірвання сторонами шлюбу. Порядок розпорядження таким майном колишій чоловік та дружина здійснюють відповідно до Цивільного, а не Сімейного кодексу України (ч. 2 ст. 68 СК).(6)

Стаття 355 Цивільного кодексу України визначає два види спільної власності фізичних осіб: спільну сумісну і спільну часткову власність. Різниця між ними полягає в такому.

По-перше, якщо майно перебуває у спільній частковій власності, то визначається частка кожного із співвласників, у разі ж спільної сумісної власності частки не визначаються (ст.ст. 356, 369 ЦК України).

Однак при поділі або виділенні в натурі частки із майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, вважається, ідо частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (ст.ст. 371, 372 ЦК України).

По-друге, будь-яка спільна власність на майно презюмується частковою. Спільна сумісна власність виникає тільки у випадках, прямо визначених законом або договором (ч. 4 ст. 355 ЦК України).

По-третє, розпорядження спільним майном, яке знаходиться у частковій власності, здійснюється за згодою всіх її співвласників (ст. 358 ЦК України), і навпаки, розпорядження майном, яке знаходиться у спільній сумісній власності, вправі здійснювати кожний із учасників сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 369 ЦК України).

Тобто цілком очевидно, що майновим подружнім відносинам власності найбільше відповідає право спільної сумісної власності. Вдало зауважила з цього приводу Н. Єршова: «Спільність подружнього майна виникає в силу закону, і сумісна власність подружжя має безчастковий характер. Звідси випливає принцип рівності прав подружжя відносно нажитого ними під час шлюбу майна. У законі підкреслюється, що подружжя мають рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном».

Отже, спільна сумісна власність подружжя є різновидом права спільної сумісної власності фізичних осіб у цілому. Такої ж думки дотримуються і автори підручника «Сімейне право України», які виводять свою теорію різновиду права спільної власності подружжя (сумісної чи часткової) через загальні положення законодавства про власність, відповідно до яких в Україні існують приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комунальна форми власності. При цьому майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам, державі, територіальній громаді. Це означає, що право спільної власності подружжя не є самостійною формою власності, а різновидом приватної, оскільки її суб'єктами є фізичні особи. Таким чином, спільна власність подружжя підпорядковується нормам, що регулюють приватну власність, і спеціальним нормам сімейного законодавства.

Особливістю спільної сумісної власності подружжя є суб'єктний склад і підстави виникнення спільності майна. Це можна зобразити так:

Аналогічні особливості спільної сумісної власності подружжя визначив В. Маслов:

1) особисто-правовий, заснований на шлюбі зв'язок її суб'єктів, тобто суб'єктами цієї власності може бути тільки подружжя;

2) спільність подружнього майна є законним наслідком шлюбу, тобто виникає в силу закону незалежно від бажання сторін;

3) безчастковий характер права власності, тобто власники не мають визначених часток у праві власності.

Якщо розмір часток у такій власності не був визначений і учасники спільної власності при придбанні майна не зважали на рівність їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі, працею й коштами у створенні спільної власності.

Отже, можна зробити висновок: право спільної власності фізичних осіб охоплює як право часткової, так і спільної сумісної власності. У подружжя з огляду на специфіку їхніх відносин, які базуються на шлюбі, спільності прав та інтересів, а також майна, формується, як правило, спільна сумісна власність, яка є різновидом спільної сумісної власності фізичних осіб і складовою спільної власності фізичних осіб.

Це можна зобразити графічно:

Якщо з питанням співвідношення спільної сумісної власності фізичних осіб і спільної сумісної власності подружжя на сьогодні теоретики визначилися, то в обговоренні питання співвідношення цивільного і сімейного права в регулюванні спільної сумісної власності подружжя дискусії тривають.

На думку Н. Єршової, сімейне право регулює тільки внутрішньосімейні відносини між подружжям з приводу їхньої сумісної або роздільної власності. Зовні такі відносини виступають як цивільно-правові, і подружжя в них є вже суб'єктами цивільного права.

На сьогодні Сімейний і Цивільний кодекси України створюють достатньо стійку систему норм, які присвячені спільній сумісній власності подружжя. Будь-яких колізійних норм між ними не існує.

Так, ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України визначено, що майно, набуте подружжям в шлюбі, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. А в ст. 8 Сімейного кодексу України визначено: якщо майнові відносини між подружжям не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Тому якщо розглядати спільну сумісну власність подружжя в цілому, то регулюється цей інститут невеликою кількістю сімейно-правових норм.

Це можна спостерігати на такому прикладі: подружжя спільно збудувало житловий будинок. До якої власності (спільної сумісної чи спільної часткової) належатиме цей будинок слід визначити, виходячи з норм сімейного права. Однак питання виникнення права власності на новостворене нерухоме майно - це питання вже цивільного законодавства.

Що ж стосується володіння, користування і розпорядження спільним майном подружжя, то специфіка сімейних відносин не може не проявлятися і у зовнішньому аспекті права спільної сумісної власності подружжя. Звідси і виникли особливості, які дістали свій вияв у ст. 65 СК України. Аналогічно поняття «майнові відносини подружжя» значно ширше за своїм змістом, ніж поняття «відносини власності подружжя». Тобто коло майнових відносин подружжя не обмежується відносинами власності.

Для визначення поняття законного режиму майна подружжя необхідно чітко встановити, що означає термін «правовий режим майна» взагалі і термін «законний режим майна подружжя».

Вагомий внесок у дослідження цих понять здійснила І. Жилінкова, яка правовий режим майна подружжя визначила як встановлений порядок володіння, користування і розпорядження подружжям своїм майном або у більш загальному вигляді як порядок регулювання відносин, що складаються з приводу майна подружжя, який визначає характер і обсяг їхніх прав і обов'язків щодо цього майна.

Отже, проблема термінології має поряд з теоретичним ще й практичне значення.

Наприклад, у новому Сімейному кодексі Російської Федерації виділено дві окремі глави, а саме: «Законний режим майна подружжя» (Глава 7) і «Договірний режим подружжя» (Глава 8).

У Сімейному кодексі України використали традиційну юридичну термінологію, а саме «Право спільної сумісної власності подружжя» (Глава 8), «Право особистої приватної власності дружини та чоловіка» (Глава 7), «Шлюбний договір» (Глава 10). I лише у ст. 97 СК України законодавець застосував термін «правовий режим майна подружжя». Відповідно до цієї статті діє законний режим майна подружжя, якщо шлюбним договором не встановлено інше. Таким чином, норми, які визначають законний режим майна подружжя, є диспозитивними, оскільки можуть корегуватися шлюбним договором.

Отже, законний режим майна подружжя - це правовий інститут, який визначений та комплексно врегульований нормами цивільного і сімейного права. Законний режим майна подружжя можна, в свою чергу, поділити на дві групи: майно, яке знаходиться у спільній сумісній власності (режим спільності), та майно, яке є особистою приватною власністю дружини та чоловіка (режим роздільності). Саме застосування законодавцем двох термінів - «особиста» і «приватна» власність дає підставу вважати, що саме визначення роздільності такого майна, яке належить чоловікові і дружині на праві приватної власності, і спонукало застосувати додатковий термін «особиста власність», щоб підкреслити роздільний характер такого майна.

Крім законного режиму майна подружжя, існує ще й договірний, який визначається не законом, а домовленістю між подружжям.

Дискусійним у науці сімейного права залишається питання про визначення моменту, з якого майно вважається спільним. Одні автори вважають, що майно стає спільною сумісною власністю з моменту нарахування доходу тому або іншому з подружжя (М. Масевич). До недоліків такої теорії належить та обставина, що один із подружжя не має права отримувати дохід за іншого, тому що, згідно із законодавством, право на отримання зарплати, пенсії, іншого доходу має тільки та особа, яка безпосередньо ним володіє. Інші вважають, що майно стає спільним з моменту внесення доходу в сім'ю (А. Пергамент, В. Рясенцев, З. Ромовська). І найбільш слушною, на нашу думку, є точка зору, яку висловила М. Антокольська: спільним стає майно з моменту його отримання правомочним подружжям.

Справедливість такого твердження підтверджується змінами, які вніс законодавець до ч. 2 ст. 61 СК України, відповідно до якої об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям у шлюбі, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку.

Це зроблено в першу чергу для того, щоб забезпечити майнову рівність подружжя, а саме дружини, яка в більшості випадків займається домашнім господарством та вихованням дітей, а чоловік - підприємницькою діяльністю. Законодавець таким чином усуває всі можливі випадки дискримінації прав жінки. У цій статті він застосовує презумпцію об'єктів спільної сумісної власності подружжя щодо всіх речей, які набуті в шлюбі, крім речей індивідуального користування. До складу спільного майна подружжя можуть входити не тільки речі, щодо яких можна говорити про право власності, а й права.

Також необхідно розглянути питання про віднесення до спільного майна подружжя зобов'язань (боргів), адже відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Однак слід зазначити, що у ст. 60 СК України поняття спільної сумісної власності подружжя передбачає перш за все те, що право на майно виникає у обох із подружжя одночасно, в момент набуття його хоча б одним із них, і оформлення його на ім'я одного з подружжя юридичного значення не має, бо майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток. Це означає, що такі частки визначаються при його поділі.

Крім того, спільне майно подружжя можна лише розділити, але не виділити з нього частку, що відрізняє спільну сумісну власність подружжя не тільки від спільної часткової власності, а й від інших видів спільної сумісної власності, оскільки у спільного сумісного майна подружжя всього два власники, і вимога одного з них про виділення його частки була б рівноцінною вимозі про поділ майна. Про виділення у спільному майні подружжя можна говорити лише щодо частки того з них, хто пережив другого, з метою виділення цієї частки зі спадкової маси.

Отже, режим спільної сумісної власності охоплює не все майно подружжя. Відповідно до ст. 57 СК України власністю кожного із подружжя є майно, набуте чоловіком чи дружиною до шлюбу, а також, набуте ними в шлюбі, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, або набуте за кошти, які належали особисто кожному з них.

Як зазначалося вище, термін «майно» - дуже багатогранний, оскільки охоплює не тільки речі, а й майнові права, а також обов'язки подружжя, які виникають у результаті розпорядження спільною власністю.

У науковій літературі є різні точки зору з приводу включення до складу спільного майна подружжя зобов'язань майнового характеру (боргів). У складі майна подружжя можуть бути як права вимоги, а саме право вимоги повернути борг, право на отримання дивідендів, страхових виплат, так і обов'язки щодо виконання боргу. Наприклад, якщо одним із подружжя позичені кошти за умови, що він діяв в інтересах сім'ї, то вони стають спільним сумісним майном подружжя, у зв'язку з чим виникає і обов'язок у обох із подружжя повернути ці кошти. Звичайно, в такому випадку важко погодитися з позицією В. Рясенцева, М. Антокольської, які передбачають, що до спільної сумісної власності подружжя включаються тільки майнові правовідносини, але жодним чином не зобов'язання (борг).

Сьогодні у зв'язку зі зміною економічних відносин у суспільстві, появою ринкової економіки змінилися і підстави для набуття спільної сумісної власності. Вони є набагато ширшими і різноманітними. Якщо раніше джерелом матеріальних благ у сім'ї була переважно праця її членів і винагорода у вигляді зарплати, а майно складалося з предметів домашньої обстановки та вжитку, то тепер важливу роль у накопиченні майна став відігравати капітал або великі грошові кошти. До майна або об'єктів спільної сумісної власності подружжя Сімейний та Цивільний кодекси відносять зарплату, пенсії, стипендії та інші доходи, в тому числі від трудової та підприємницької діяльності, результатів інтелектуальної діяльності. Спільним майном подружжя є також рухомі і нерухомі речі, включаючи земельні ділянки і майнові комплекси, цінні папери, паї, вклади, частки у статутному капіталі товариств та інше набуте подружжям у шлюбі майно, незалежно від того, на чиє ім'я це майно набуте чи зареєстроване.:

Якщо в шлюбно-сімейному законодавстві радянського періоду не було переліку майна, то сьогодні Сімейний кодекс України у ст. 61 дав перелік об'єктів права спільної сумісної власності, який не є вичерпним. У власності подружжя можуть бути будь-які речі, не виключені із цивільного обороту. Законодавство визначає об'єкти, вилучені із цивільного обороту. Наприклад, згідно зі ст. 9 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 08.02.1995 p. № 39/95-ВР, ядерні матеріали та об'єкти ядерної енергетики перебувають у державній власності і вилучені з цивільного обороту. Вилучені з цивільного обороту також об'єкти культурно-історичної спадщини, природно-заповідного фонду, визначені Законами України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 р. № 1805-ІІІ та «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р. № 1264-ХІІ.

В Україні також діє Постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17.06.1992 р. № 2471 - XII, якою затверджено Перелік видів майна, яке не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, які були передбачені у Додатках № 1 і № 2. Однак ця постанова суперечить Конституції України, якою було закріплено положення про те, що правовий режим власності встановлюється виключно законами України.

Отже, якщо майно набувається і реєструється на ім'я одного із подружжя, то це аж ніяк не означає, що таке майно, а це може бути, наприклад, нерухомість, є винятково його власністю. Навпаки, якщо така нерухомість придбана на спільні кошти подружжя під час шлюбу, то вона вважається спільною сумісною його власністю. Якщо ж вона придбана хоча й під час шлюбу, але за кошти одного з подружжя, то вона набуде статусу особистої приватної власності дружини чи чоловіка.

Сьогодні практичний інтерес викликає також питання про врегулювання фактичних «подружніх» відносин, про можливість укладення шлюбного договору та інших договорів, які вправі укладати подружжя, особи, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.

Сімейним кодексом України здійснена спроба врегулювати правовий режим майна чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, а саме: у ст. 74 СК України зазначено, що майно, набуте ними за період спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Ця повела у сімейному законодавстві також має як прихильників, так і тих, хто не підтримує таку позицію законодавця. Так, О. Мірошниченко вважає, що слід замислитися не тільки про право на існування, доцільність цієї норми і можливі наслідки її застосування (якщо найближчим часом ця норма не буде вилучена із Сімейного кодексу України), а й замислитися про якість прийнятого законодавства в цілому.

Сімейним кодексом України законодавчо закріплене визначення шлюбу, яким є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст. 21 СК України).

Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Як бачимо, ст. 74 Сімейного кодексу України законодавець регулює лише майнові відносини між особами, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, і жодним чином на них не поширюються правові відносини, які виникають у шлюбі.

Як зазначає А. Лалетіна, під фактичним «подружжям» слід розуміти двох осіб (різностатевих - у Російській Федерації і різностатевих або одностатевих - у Франції), які проживають однією сім'єю і ведуть спільне господарство, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Цікавою є позиція щодо «фактичного шлюбу», висловлена Н. Тарусіною, яка визначає його як союз чоловіка і жінки, який характеризується стійким, тривалим спільним проживанням, веденням спільного господарства, організацією відпочинку, а за наявності дітей - батьківською турботою про них, тобто підтриманням сімейних відносин. Вона виходить з того, що «фактичний шлюб» - це вид сімейного союзу і відрізняється від «законного шлюбу» лише актом державної реєстрації. Виходячи з відповідності суті фактичного шлюбу суті законного шлюбу, вона пропонує взяти під захист фактичний шлюб і передбачити в нормах цивільного процесуального права встановлення факту такого шлюбу в порядку особливого судочинства - це дозволить поширити на нього регулятивні сімейно-правові норми про законний і договірний режим майна, набутого в період перебування у фактичних шлюбних відносинах, а також норми про аліменти. Фактичне подружжя у такому разі отримає охоронно-правові можливості захисту своїх інтересів, які випливають із фактичного подружнього життя, а також у відноси­нах спадкування набуде статусу «пережившого подружжя».

У цьому контексті вважаємо, що норма ст. 74 СК України також потребує удосконалення, а саме: було б непогано запозичити досвід країн Європи і визначити мінімальний термін такого проживання для осіб, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, наприклад, не менше ніж три роки, оскільки часто нетривалі відносини між чоловіком і жінкою можуть призвести до зловживань стосовно їхнього майна. Наприклад, судова практика вже сьогодні розглядає справи, коли після смерті одного із фактичного подружжя поряд з дітьми, які є законними спадкоємцями після першого шлюбу, залишається так звана «фактична дружина», з якою померлий проживав після розірвання законного шлюбу, наприклад, один рік до своєї смерті. У період їхнього спільного проживання померлим був придбаний житловий будинок. У зв'язку з тим, що на майнові відносини між «фактичною дружиною» і померлим поширюється норма ст. 74 СК України, то вона претендує на 1/2 частку цього будинку. Така ситуація призводить до тривалих і затяжних спорів між «фактичною дружиною» і законними спадкоємцями - дітьми померлого.