Реферат на тему:

Біловезька угода 1991- надії та реальність

Автор:

учениця 11-А класу

Костюченко Аліна

Педагогічний керівник:

вчитель історії

Гаращук Світлана Володимирівна

2014

Вступ

7-8 грудня 1991 року у Вікулях (Бловезька пуща, Білорусія) вищі посадові особи трьох союзних республік РРФСР, БРСР, УРСР підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), що означало припинення існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Після невдалої спроби усунення М.С.Горбачова з поста президента СРСР у серпні 1991 року більшість глав республік заявили про намір підписати нову Союзну угоду. І хоча після поразки серпневого путчу ГКЧП відверто імперські сили перебували в обороні, не виключеною була можливість військового заколоту з метою збереження єдиної радянської держави. Виходом із складної політичної ситуації могла бути лише багатостороння домовленість лідерів суверенних республік про швидкий, але керований демонтаж владних і силових імперських структур. Для цього існувала відповідна правова база у вигляді декларацій про суверенітет, схвалених вищими законодавчими органами союзних республік, а що стосується України - ще й результатами загальнонародного референдуму 1 грудня, на якому більше 90% громадян України висловились за незалежність від СРСР.

За таких обставин лідери трьох республік, які свого часу були співзасновниками СРСР (четверта - Закавказська федерація - вже давно не існувала), прийняли легітимне і політично виважене рішення - розпустити СРСР, створивши натомість Співдружність Незалежних Держав - СНД. Угоду та інші пов'язані з нею документи підписали вищі посадові особи трьох союзних республік - Борис Єльцин і Генадій Бурбуліс (РРФСР), Станіслав Шушкевич і В'ячеслав Кебич (БРСР), Леонід Кравчук і Вітольд Фокін (Україна).

Біловезькі угоди були ратифіковані 10 грудня Білорусією і Україною, а 12 грудня і Росією. Організаційні основи СНД оформлено кількома документами, які називають установчими: Біловезькою угодою про створення СНД, Протоколом до неї, який учасники вирішили рахувати складовою частиною Угоди, і Алма-Атинською декларацією, а також Статутом, який прийнятий 22 січня 1993 р.

Проте «застереження» не припинили різне тлумачення Біловезької угоди і не гарантували від можливої небезпеки перетворити Співдружність на державне утворення. Ці тривожні настрої спонукали Верховну Раду України прийняти 20 грудня 1991р. документ під назвою Заява Верховної Ради України з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність незалежних держав", у якій було наголошено, що мають місце неоднозначні тлумачення як окремих положень Угоди, так і загального її спрямування офіційними колами сторін, що її уклали. Заява акцентувала увагу на статусі України як незалежної держави, суб'єкта міжнародного права. Важливими є пункти 2 і 3 Заяви, у яких говориться: п.2 «Україна заперечує перетворення Співдружності незалежних держав на державне утворення із своїми органами влади і управління» і п.З «Україна заперечує надання Співдружності незалежних держав статусу суб'єкта міжнародного права».

Не менш важливим є п.6, який має безпосереднє відношення до сучасних територіальних претензій Росії щодо Криму: кордон між Україною, з одного боку, та Росією і Білорусією — з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження, визначена договором між Україною і Росією 1990 р., лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди чи ні.

У світлі сьогоднішньої військово-політичної ситуації, що склалась на території Кримського півострову, питання щодо розмежування сфер впливу та територій України та Російчької Федерації є дуже актуальним. А тому дослідження процесу підписання Біловезької угоди та відповідні наслідки до неї покликане пролити світло на проблемні та невирішені новітні геополітичні проблеми.

Розділ 1 Передумови підписання угоди

У протистоянні із першим й останнім президентом СРСР Горбачовим троє керівників слов’янських республік – Білорусі, Росії й України – спонтанно дійшли думки демонтувати Союзну державу, тим самим скасувавши і посаду Михайла Сергійовича з її досить-таки серйозними владними повноваженнями, включаючи «ядерну кнопку».

Отож так чи інакше, згідно з цією версією виглядає, що Союз у першій декаді грудня 1991 року свавільно розвалили троє «біловезьких зубрів» – Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич.

Насправді ані спонтанності, ані сваволі, ані п’яного загулу не було. Були свідомі, раціональні дії, заздалегідь підготовлені командами всіх зазначених лідерів. Свій шлях до Біловезької Пущі пройшли всі три країни, але головні партії тут зіграли – кожна по-своєму – Україна та Росія.

Досить згадати тільки деякі етапи українського шляху, щоби побачити логіку розвитку подій, що мали наслідком «угоду трьох» про розпуск СРСР.

Уже Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року у преамбулі перекреслила будь-які формули «оновленого Союзу», крім хіба що конфедерації держав, ведучи мову про «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Україна проголошувала своє право мати самостійну владну, законодавчу, фінансово-економічну системи, своє військо і зовнішню політику. У розвиток положень Декларації влітку і восени 1990 року були ухвалені Закон про економічну самостійність України та низка інших актів. Вже на осінь 1990 року республіканське законодавство суттєво суперечило союзному.

Виникла правова колізія, відома під назвою «війни законів» та «параду суверенітетів» союзних республік,бо ж Україна не була самотньою у своїх діях. «Союзний центр» у відповідь провів референдум 17 березня 1991 року, який не відповідав цілій низці правових норм – починаючи із винесеного на голосування запитання, в якому приховано містилося аж чотири різних проблеми (скажімо, «збереження Союзу як оновленої федерації» - це як розуміти?), і закінчуючи відсутністю на виборчих дільницях міжнародних спостерігачів. При цьому Україна провела поряд з союзним референдумом ще й республіканське опитування, запитання якого було сформульоване значно чіткіше: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?», тобто на умовах «м’якої» конфедерації. Це одержало підтримку 80% учасників голосування, а за союзну формулу в УРСР проголосувало близько 70%, отже, і Київ, і Москва могли посилатися на «свої» результати народного волевиявлення.

З квітня 1991 року розпочався так званий Ново-Огарьовський процес, коли почала вимальовуватися фінішна пряма Союзного договору. За проектом цього договору суверенітет республік зводився нанівець, йшлося про єдину державу, де республіки мали грати роль чи то штатів, чи то земель, а «центр» ставав єдиним суб’єктом міжнародного права. Україна не взяла участь у цьому процесі, ба більше: у квітні 1991 президія Верховної Ради УРСР ухвалила постанову, за якою на території України призупинялася дія одного з економічних указів президента СРСР Горбачова. Отже, і де-юре, і де-факто почався про перехід до конфедеративних відносин з «Союзним центром». І не тільки Україна посіла таку позицію – її підтримали у тій чи іншій формі Латвія, Естонія, Молдова, Вірменія, а Литва та Грузія на той час уже проголосили відновлення своєї повної незалежності.

Відповіддю на таке «самочинство» союзних республік став ҐКЧП, тобто спроба перевороту і повороту назад, здійснена консервативним крилом КПРС та армії 19 серпня 1991 року. Всі обставини цієї акції донині невідомі, але так чи інакше не незалежність України стала наслідком провалу ҐКЧП, як багато хто стверджує до сьогодні, а навпаки – путч був викликаний немалою мірою тим, що без України «оновлений Союз» ніхто у Москві не мислив.

У цей момент визначну роль зіграла команда російського президента Бориса Єльцина, яка зуміла перемкнути на себе чималу кількість управлінських, фінансових та силових структур, які перед цим перебували у союзному віданні. Тим самим, тільки більш обережно, займалася після проголошення незалежності України на її теренах і команда Леоніда Кравчука.

А паралельно, в обхід Кремля, ще з кінця 1990 року йдуть консультації між Білоруссю, Казахстаном, Росією та Україною про створення міждержавного об’єднання на місці СРСР. В політичному лексиконі виникає поняття «Співдружність». Важко сказати, хто його вжив першим, але воно прижилося одразу – я сам опублікував восени 1990 року у популярній тоді газеті «Молодь України» концептуальну статтю «Імперія чи Співдружність?». Те, що переговори велися, пізніше засвідчили і Борис Єльцин («Основні позиції і підходи були узгоджені ще рік тому, коли чотири республіки – Білорусь, Казахстан, Росія і Україна – у грудні минулого року вели підготовку до чотиристоронньої угоди»), і Леонід Кравчук («Ще рік тому Білорусь запропонувала розробити проект нового договору. Білоруська сторона підготувала дуже цікавий документ – документ чотирьох – України, Білорусі, Росії, Казахстану»). З гнівом згадує про цей документ і Михаіл Горбачов. Але тоді його підписати не наважилися, хоча консультації тривали й далі.

А 5 грудня 1991 року, після всеукраїнського референдуму і президентських виборів, коли Леонід Кравчук прийняв президентську присягу, Верховна Рада України, у свою чергу, ухвалила «Послання до парламентів і народів усіх країн», яке містило твердження: «Договір 1922 р. про утворення Союзу РСР Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим».

Іншими словами, Україна на момент підписання Біловезької угоди юридично вже не була складовою частиною СРСР: уже розпочався бурхливий процес міжнародного визнання її незалежності. Проте залишалися питання як про подальшу долю Союзної держави (хай надзвичайно ослабленої, але ядерної), так і про збереження певного рівня господарських зв’язків із республіками СРСР, оскільки різний їх розрив мав би наслідком масове безробіття та крах неструктурованої української економіки. Отож потрібні були домовленості про «м’який» перехід до нових форм державного життя, про демонтаж радянських силових структур (приклад Югославії був у всіх перед очима), про узгодження економічних реформ тощо. Звичайно, кожна сторона грала свою гру, але на певному етапі їхні основні інтереси збіглися.