Висновки

Іконописання, іконне писання – вид живопису, релігійного за темами, сюжетами, і призначенням. У широкому сенсі іконопис – створення священних зображень, що сприяють молитві і поклонінню невидимого Бога і святим, перед їх видимими образами. Іконописне мистецтво мало значний вплив та знайшло відображення в багатьох видах образотворчого мистецтва. В рамках розгляду історії іконописного мистецтва до його творів ми відносимо не тільки безпосередньо ікони, а й фрески, мозаїки, живопис, тобто всі твори образотворчого мистецтва, що були створені із застосуванням іконографічного канону та мають релігійний зміст.

Іконописне мистецтво зародилось та досягло найбільшого розмаху в часи Візантійської імперії, де все життя держави було проникнуто релігією. Але не дивлячись на це, у Візантії світська влада завжди була сильніше церковної, тому часто від влади цілком залежало життя церкви. Так сталося у сумнозвісний період “іконоборства”, коли ікони вважалися ідолами, а культ шанування ікон – ідолопоклонством, у результаті чого ікони були заборонені. Загалом, історія іконопису цілком залежала від стану візантійської церкви та держави.

Іконопіс став найбільшім досягненням візантійської культури. Саме у Візантії зародилася християнська іконописна традиція. Найдавніші ікони, що дійшли до нашого часу, датуються VI ст., найвідомішою з яких є ікона “Христос Пантократор”. Розвиток християнського мистецтва було перервано іконоборством, коли замість ікон в храмах використовувалися тільки зображення хреста, замість старих розписів робилися декоративні зображення рослин і тварин, зображувалися світські сцени. Розквіт іконопису та інших мистецтв був перерваний розгромом Константинополя 1204 р. Незважаючи на це іконопис продовжував розвиватися. Для всіх візантійських ікон характерні бездоганні пропорції, гнучкі рухи, імпозантна постановка фігур, стійкі пози, вивірені композиції. Присутній момент видовищності, конкретності ситуації та перебування персонажів у просторі, їх спілкування.

У Візантії у ході розвитку іконописного мистецтва склався так званий християнський іконографічний канон – суворо визначений, особливий тип зображення для передачі божественності земних образів, духовності у християнському мистецтві. Іконографічного канону, який сформувався у Візантіській імперії, притримуються навіть і сучасні іконописці. Відповідно до нього загальноприйнятими рисами ікон стали символіка кольору (фон класичної візантійської ікони – золотий, що позначає сяйво Божественної слави); відсутність світотіні (ікона пишеться світлом, тому зображує світ абсолютного світла); зворотна перспектива (точка сходу всіх ліній знаходиться в тому місці, де знаходиться споглядач, а не на площині ікони) тощо. Візантійська іконописна традиція знайшла відображення у багатьох видах західноєвропейського мистецтва.

У період середніх віків у Західній Європі з утвердженням християнства як пануючої релігії у мистецтві спостерігається тісний зв’язок з релігією, з її догматами. Крім того, церква виступала головним замовником мистецтва. У цих умовах поступово на перший план виходять релігійні мотиви, які знайшли відображення у різноманітних видах образотворчого мистецтва, перш за все, мозаїках та фресках. У дороманський період простежується ще деякий зв’язок з античністю, але вже починають простежуватися впливи візантійської іконографічної традиції, вираженої у техніці, сюжетах тощо.

Суперечки XI–XII ст. в галузі теології в романський період, вплив антицерковного і антифеодального руху призвели до того, що мистецтво, як вимагала того церква, прагнули зробити засобом залякування, а не тільки наставником у вірі та “євангелієм для неписьменних”. Звідси у іконописному мистецтві нові релігійні сюжети: апокаліптичні видіння, історія страждань Христа, його смерті, обов’язковий “Страшний суд”. У іконописі все яскравіше починають простежуватися риси єдиного стилю: відсутність перспективи та об’єму, панування лінії і площинної локальної колірної плями, спотворені пропорції.

Найбільший вплив візантійського мистецтва та міцні ранньохристиянські традиції простежується у мистецтві Італії романського періоду. Візантійський вплив був сильним не тільки в південній або венеціанській, але і в мальовничій школі Тоскани. Наскільки була сильна східна культура в Італії можна зрозуміти хоча б того факту, що її творцями виступають ще візантійські майстри. Але вже з другої половини XIII в. спостерігається відмова від візантійських традицій, затверджується речова переконливість і життєва правдоподібність образів, повною мірою притаманна живопису проторенесансу.

У готичний період західноєвропейського мистецтва ще потроху простежується візантійська іконографічна традиція. ХІІІ–XV ст. характеризуються поступовим звільненням від засилля візантійської культури, чому сприяло виснаження можливостей її подальшого розвитку та зниження поступу Візантійської імперії. Проте, протягом усього ХІІІ ст. візантійська культура зберігає своє панування, нав’язуючи італійському живопису своє уявлення світу. Але прагнення пробудити певні почуття у глядача за рахунок відмови від візантійської іконографічної та стилістичної умовності помітно в мозаїках ХІІ – початку ХІІІ ст. На перше місце виходить церковний станковий живопис на відміну від попередніх періодів, коли поширення отримав переважно монументальний живопис. Вітражі, окремі ікони та вівтарі замінили в готичних соборах настінний живопис. Поступово в релігійний живопис починають проникати світські елементи, які передвіщають епоху Відродження.

Загалом для середньовічного західноєвропейського іконопису характерна система умовних прийомів відтворення дійсності: відсутня передача реальних обсягів і тривимірного простору, площинне зображення містилося на відверненому, нерідко “золотому” фоні, вибір елементів пейзажу і аксесуарів підкорювався завданням виявлення символічного або розповідного змісту композиції. Головну роль у формуванні образного ладу творів іконопису грають композиційно-ритмічне начало, виразність лінії і кольору, найчастіше локального.

На відміну від епохи середньовіччя, у ранній новий час із розвитком культури Відродження на західноєвропейських землях, іконописне мистецтво відходить на другий план. Візантійська іконописна традиція у період раннього нового часу знаходила відображення лише у тих видах образотворчого мистецтва, де використовувались релігійні мотиви та сюжети.

Мистецтво раннього нового часу характеризується поверненням до античності. Однак не можна забувати, що вплив античності нашаровується на християнське мистецтво, на міцні й багатовікові традиції середньовіччя. Християнські та язичницькі сюжети трансформуються, переплітаються, повідомляючи складний та специфічний характер культури Відродження. У мистецтві цього періоду відображене поєднання античного ідеалу краси з християнським ідеалом духовності, такий характерний для світогляду високого Відродження. Примітно, що в країнах північного відродження, на відміну від Італії, простежується більше поєднання з релігійністю.

У період раннього нового часу художниками розроблялися проблеми руху, перспективи та анатомії людського тіла. Математика, геометрія, знання про пропорції людського тіла, анатомія мають для художників неабияке значення. У цей час починають детально вивчати будову людини. Італійські художники в XV ст. вирішили і проблему прямолінійної перспективи, відійшовши від зворотної перспективи, що використовувалась у візантійському іконописному мистецтві.

Ікони раннього нового часу на відміну від середньовіччя виконували роль вже не тільки вівтарного образу, але були скоріш декоративним панно культових споруджень. Художники Відродження, створюючи картини традиційної релігійної тематики, почали вже використовувати нові художні прийоми: використання пейзажу як елементу сюжету на задньому плані, побудова об’ємної композиції. Це їм дозволило робити зображення більш жвавими, реалістичними, що свідчило про різку відмінність їх творчості від попередньої іконографічної традиції, що характеризувалась умовностями в зображенні.