Розділ 2 іконопис середньовічної західної європи

Середньовічне мистецтво є особливим щаблем у художньому розвитку цілого світу. Однією з його особливостей є тісний зв’язок з релігією, а також з її догматами. Звідси спіритуалізм та аскетичність мистецтва середні віків. Релігія та її суспільний інститут у вигляді церкви була могутньою ідеологічною силою, одним з найважливіших факторів формування цілої феодальної культури. Сам світогляд середніх віків вважається теологічним. Крім того, церква виступала головним замовником мистецтва. Не слід забувати, що духовенство було єдиним тоді освіченим класом. Релігійне мислення змогло сформувати все середньовічне мистецтво. Але це не означає, однак, що в середньовічному мистецтві не знайшли відображення реальні суперечності життя, що художники не намагалися шукати гармонію, не висловлювали в мистецтві мрії про устрій світу. Але середньовічне мистецтво висловлювало це зашифрованішою мовою, іншою, ніж у попередню епоху. На мистецтво середньовічної Західної Європи безперечно впливала візантійська іконописна традиція, яка знайшла відображення у вікорістанні релігійніх мотівів у архітектурі, настінному жівопісі, кніжковій мініатюрі тощо.

Зрозуміло, що з-поміж творів середньовічного мистецтва більше за все збереглися твори саме культового призначення. Треба зазначти, що церква завжди розуміла величезний вплив мистецтва на маси, його силу, тож ставилася до мистецтва як до Священного Писання для неграмотних, головне завдання якого – наставляти у вірі. Земне існування, яке відповідно до християнської релігії мізерне в порівнянні із загробним життям, не могло з’являтся на зображеннях, які вважалися гідним уваги в мистецтві. Тіло вважалося лише в’язницею для душі та нікчемною посудиною гріха і спокуси. Саме так з доктрин християнства народжується ідеал, протилежний ідеалу античності. Тепер мистецтво не намагається наслідувати природі, реальним формам, а воно перетворюється поступово на символи позамежного. Окрім того, виробляється інша система пластичної мови та виразних прийомів [82, 52].

Мистецтво західноєвропейського середньовіччя поділяється на три етапи: дороманський – VI–Х ст., романський – XI–XII ст. і готичний – XIII–XV ст.

2.1. Дороманське мистецтво та його зв’язок із візантійською іконописною традицією

Як зазначає О.А. Добіаш-Рождєствєнская, ранньохристиянський період, який передував дороманському, став містком між середньовічним і античним мистецтвом, у часи, коли християнство нелегально існувало в язичницькій Римській імперії. Мистецтво середньовіччя почали вивчати ще у період високого Відродження в XVI ст. після випадкового виявлення підземних християнських кладовищ (II–IV ст.), які були місцем збору і притулком християнської громади. Вони стали називатися катакомбами, оскільки одне з віднайдених кладовищ розташовувалося в місцевості Катакумб. Катакомби були у вигляді галерей та прямокутного приміщення. Такі приміщення зберегли мармурові саркофаги та фрагменти фресок. Для розписів катакомб використовувалися мотиви античності, але відтепер згідно з духом нової християнської релігії. Це була система символів та іносказань, пов’язана лише з поминальним культом. За християнськими поняттями птахи і тварини населяли райські поля Елізіум. З біблійним царем Давидом-псалмоспівцем ототожнювався Орфей, зі св. Георгієм – Персей, з християнином – Одісей, що означало стійкість перед мирськими спокусами. Бог порівнювався з виноградарем, а Христос – з пастирем, його ж учні – з паствою. Тому на стінах катакомб є зображення сцен збору врожаю винограду, також фігура юнака-пастуха разом з ягням на плечі. Добрий пастир є найбільш поширеним уособленням Христа в ранньохристиянському мистецтві. Особливо розповсюдженими були мотиви порятунків та зцілень згідно з біблійними сюжетами. Саме в них вбачали символ спасіння душі [38, 62].

З визнанням християнства у 313 р. за едиктом Костянтина та перетворенням християнства в державну релігію виникають перші християнські храми, які називались базиліками. Окрім базилік існував і інший тип храмів – центричного типу – ротонди: круглі, багатокутні або хрестоподібні, наприклад, церква Сан Стефано Ротондо, що знаходиться в Римі (кінець V ст.). По типу ротонди споруджувалися і мавзолеї, наприклад, хрещатий мавзолей Галли Плацидії (Равенна, V ст.), а також Мавзолей св. Констанції (Рим, перша половина IV ст.) (див. Додаток Д).

Ранньохристиянські церкви були дуже скромні за зовнішнім оформленням, проте славилися розкішшю стосовно внутрішнього оздоблення. Розписи в християнських храмах відрізнялися від живопису попередніх катакомб не лише технікою, але здебільшого вмістом. Символіку сховищ християн поступово витіснили сцени з житій святих і християнського Писання, зображення Христа на троні як володаря світу, Христа-вчителя серед учнів, апостолів і євангелістів. На тлі архітектурного пейзажу зображено Христоса на троні, який проповідує апостолам в мозаїці апсиди церкви Санта Пуденціана в Римі (кінець IV – початок V в.). Фігури мозаїки ще досі об’ємні і матеріальні, а пози природні. Такі сцени мали прославляти Христа, як колись в рельєфах тріумфальних арок і колон прославлялися римські імператори. Проте з часом об’ємні фігури починають змінюватися більш невагомими і легкими, як, наприклад, у мозаїках тріумфальної арки в церкві Санта Марія Маджоре. Тут пози стають статичніше, живописна пляма поступається головною роллю лінії, фігури стають витягнутими. Врешті-решт, з часом з’являється також різномасштабність фігур. При цьому композиція втрачає глибину, але зберігалися лише два плани, приміром, як у мозаїці “Вознесіння Христа” в апсиді церкви Косми і Даміана в Римі (526–530) (див. Додаток Ж). У цій сцені присутні кущі і дві пальми, що, по суті, є не стільки пейзажем, скільки символом місця дії. Окрім того, погляди персонажів поступово стають суворішими, вони вже звернені прямо на споглядача. Вони розраховані на те, щоб християнин відчув нікчемність земного буття.

За висловом Д.В. Айналова, дороманське мистецтво значно менше пов’язано з античністю, ніж ранньохристиянське [13, 240]. Риси візантійської іконографії зустрічаються на книжкових мініатюрах. На полях часто зустрічаються малюнки символів християнства: хрест, голуб і т.д. Рукописи заповнює плетінка, мотиви якої сягають ще до дохристиянського часу, коли вони мали ще магічне значення. Також зустрічаються фігури Христа і святих, втім, вони завжди були геометризированних форм, в обрамленні плетінки.

Зовнішнє обрамлення монастирських церков було досить скромним: плитки різних відтінків в облицюванні, іноді різьблені капітелі колон. Всередині стіни церков покривалися мозаїкою або розписувалися фресками. Монументальний живопис в IX в. був на вищому щаблі розвитку, проте ступінь збереженості їх дуже незадовільний. Ті, що дійшли до нашого часу, представлені, приміром, фресками церкви св. Іоанна в Мюнстері, що дають уявлення про розташування сюжетів: “Вознесіння” і “Христос у славі” поміщалися в апсиді; а на стінах нефів – сцени зі Священного Писання, на західній же стіні зображений “Страшний суд”.

Інша фреска VIII ст. – розп’ятий на хресті Христос, зображений в монашеській власниці, з відкритии очима. Таке зображення, безперечно, пов’язано з сірійськи прототипом, пов’язаним з науковими спорами щодо божественної або божественно-людської природи Христа.

До офіційно-парадної візантійської течії відноситься і апсидальна мозаїка з церкви Сант-Аньєзе фуорі ле Мура з фігурою святої на золотому фоні. На думку Ж. Баше, її пишний королівський одяг говорять про ототожнення духовної обраності та царською величчю [17, 155].

Наприкінці VIII – на початку ІХ ст. настінні розписи в церкві Сан-Вінченцо аль Вольтурно, в яких знайшло відображення позитивне розуміння глибини простору, почуття єдності оточучого середовища, історичне усвідомлення людської трагедії. Іконографічні витоки залишаються східними. В Римі, де відчувались найрізноманітніші впливи східного мистецтва, в кінці VIII – початку ІХ ст. утворюється власна школа мозаїчістів. Сліди своєї діяльності вона залишає в апсиді церкви Санта-Марія ін Домініка, в церквах Санта-Правсседе і Сан-Мако. Техніка тут ще не відточена. Смальта – об’ємний матеріал, тому в мозаїках світло відрізняється більшою насиченістю, які заважають відрізняти, як у офіційно-парадних образцах візантійського мистецтва, тончайшу нюансіровку тональності. В апсиді церкви Санта-Марія ін. Домініка ангели на мозаїкі розташовуються не в ряд, а створюють навколо Бгоатері, що сидить на троні, суцільний натовп. В мозаїках церкви Санта-Пресседе фігури, що уходять в глибину, наводять художника на думку перспективно побудувати небосвод з хмарами [38, 153].

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що для мистецтва дороманського періоду, в тому числі й іконописного, характерні наступні риси. Фігури відрізняються площинністю, кольори – локальністю та корпусністю. У цих умовах колір не може породжувати сяяння (що йде до глядача) або відрізнятися прозорістю (що відводить глядача). Світлотінь, динаміка форми зводиться до темних, глибоких ліній або яскравих плям, що доходять до білого кольору.