1.2. Історичні умови розвитку іконопису

Середньовічне мистецтво Західної Європи неможливо зрозуміти та сприйняти у відриві від мистецтва Візантії. У 330 р., імператор Костянтин заснував місто Константинополь в Малій Азії на місці стародавнього міста Візантії, який дав ім’я східній частині Римської імперії після її поділу у 395 р. Християнство у Візантії як державна релігія поклала початок формуванню греко-східного типу культури.

Західна Римська імперія під натиском варварів пала у 476 р. Східна імперія – Візантійська, проіснувала до середини XV ст. З часів заснування і до середини ХІІ ст. це була наймогутніша, найбагатша і найкультурніша європейська держава. Візантійська імперія, що розташувалася на трьох континентах (Європа, Азія та Африка) включала Балканський півострів, Сирію, Малу Азію, Єгипет, Палестину, володіння на Кавказі і в Криму, острови Східного Середземномор’я, частин Вірменії та Месопотамії. Загальна кількість населення становила 30–35 млн. жителів, її ж площа складала 1 млн. кв. км. [88, 45].

Візантія одразу стала “країною міст” з більшістю грамотного населення і великою морською та торговою державою. Візантійські купці досягали найвіддаленіших куточків світу: в Китай, Індію, на Цейлон, в Британію, Ефіопію, Скандинавію. Саме золотий солід Візантійсьької імперії вважався міжнародною валютою.

Національний склад імперії був досить строкатим, але вже від VII ст. більшість населення становили греки. Від цього часу візантійський імператор почав називатися грецькою – “василевсом”. У ІХ–Х ст.х у результаті завоювання Болгарії та відповідно підпорядкування сербів та хорватів, Візантійська імперія стає греко-слов’янською державою. Зважаючи на релігійну спільність навколо Візантії гуртується велика “зона ортодоксії”, до якої увійшла Русь, більша частина Сербії, Грузія, Болгарія.

Навіть не зважаючи на той факт, що все життя держави було проникнуто релігією, світська влада Візантійської імперії була значно сильнішою церковної влади. Візантію завжди відрізняли централізоване управління та стійка державність.

Як зазначає А.А. Васильєв, у Візантії історично склалася особлива система взаємин церковної і світської влади – цезарепапізм (імператори ставали папами та управляли церквою [20, 52]. Церкві залишилось стати лише придатком та інструментом світської влади). Влада імператорів значно зміцніла в сумнозвісний період так званого “іконоборства”, коли імператорській владі було повністю підпорядковане духовенство, коли воно було позбавлене багатьох привілеїв. У цей час також конфісковувалось майно церкви, монастирів.

Розвиток іконопісного містецтва цілком залежав від стану християнства у Візантії. Поширення іконопочитання в Візантії засвідчено багатьма пам’ятниками літератури VII ст. Однак у повсякденній практиці іконошанування прирівнювалось до примітивного ідолопоклонства, забобони і магізму. Протест проти іконопочитання призвів до того, що частина чернецтва і навіть ієрархів прийшли до заперечення навіть самої ідеї ікони. До всього цього, у богословські суперечки ще й втрутився візантійський імператор (Лев III Ісавр), що в 730 р. (або в 726) видав указ проти ікон.

717 р., коли іслам швидко розповсюджувався Азією і погрожував Європі, у Візантії на престол зійшов імператор Лев III Ісавр (675–741). Він був блискучим відважним полководцем, який зіг захистити державу від арабів і укріпити зовнішньополітичне становище Візантійської держави. Лев одразу взявся за реформи внутрішньої політики і акцентував увагу на Церкві. Імператор вирішив, що шанування реліквій: священних предметів і останків святих, та ікон перетворилось у забобон, бо досягло небувалих розмірів. Священним зображенням та іконам, що були покликані допомогти наблизитися до Бога, віддавалися такі почесті, що сенс християнського мистецтва почав замінюватися поганським ідолопоклонством. Духовні особи швидко використали забобони та поганські звички прихожан з метою посилення впливу та власного збагачення. Стає зрозумілим, чому культ ікон у новому збоченому вигляді став мішенню для насмішок представників мусульманської релігії, які суворо дотримувалися монотеїзму. Як результат, для Льва, напевно, було досить важливо спростувати закиди у ідолопоклонстві, у чому звинувачували християни [35, 83].

Ідейним обгрунтуванням іконоборства стала заповідь Біблії “Не роби собі кумира”. З-поміж ідейних іконоборців були переважно жителі Сходу, традиції яких взагалі дозволяли зображувати людину.

Погляди імператора, втім, були цілком православними. Лев міг би багато досягти у справі відстоювання християнських істин, за умови, якщо б до його війни з ідолопоклонством не долучались інші, найчастіше політичні мотиви. Дослідження істориків свідчать, що боротьба проти вшанування ікон була лише частиною великих задумів імператора з приводу всієї візантійської державно-церковної системи. Основними цілями цієї боротьби були, перш за все, обмеження впливу і прав вищого духовенства, яке обіймало найвищі керівні посади.

У 726 р. було оприлюднено указ, де йшлося про заборону поклоніння іконам як зображенням божественним, а також давалася вказівка вішати ікони на значній висоті в храмах. Звісно, духовенство зустріло цей наказ несхвально і як результат імператора звинуватили в образі святинь християнства [36, 99].

У результаті населення Візантійської імперії розділилося на іконоборців та іконошанувальників. Одразу почалися криваві події. Іконоборці намагались публічно знищити у Константинополі ікону Христа, втім, були розірвані натовпом іконошанувальників. У відповідь, іконошанувальників ловили і страчували. Окрім того, був усунутий патріарх Герман, який відмовився виконувати указ. Візантійський флот перейшов до табору іконошанувальників і навіть рушив на столицю з метою скинути імператора. Проте він був знищений “грецьким вогнем” [20, 98]. Після цього Візантія залишилася без діючого флоту.

Взаємне протиборство обох сторін загострювалося. Все це призвело до іконоборчої єресі. Ісавр взагалі заборонив церковні зображення. Населення під страхом смерті намагалось рятувати ікони. Така громадянська війна продовжувалась до смерті Льва III. Тривала вона і за його наступника – Костянтина Копроніма. Прихильники імператорів продовжували перемагати. Дозволявся лише світський живопис (здебільшого, портрети імператора), іконописне мистецтво зберігалося тільки у віддалених монастирях у різних провінціях.

Християнські мислителі ясно розуміли небезпеку єресі іконоборства. І справа була явно не в іконах. Борці за ікони, заперечуючи божественні зображення, заперечували й саму можливість одухотворення матерії, а це суперечило християнському вченню. Найзначніші церковні діячі вирішили вести більш рішучу боротьбу з іконоборством. Папа Римський Григорій II, а потім і Григорій III засуджували цю єресь. Папа Григорій III видав наказ про припинення зборів податків на користь Візантійської імперії, тим самим дав зрозуміти, що тепер він не вважається підданим візантійського імператора. Імператорський виступ Григорія III отримала підтримку всєї Італії.

До кінця VIII ст. іконоборський рух пішов на спад. Новий імператор, а точніше його регентша Ірина, жінка владна та підступна, була шанувальницею ікон. Після того, як вона стала імператрицею, Ірина зібрала VII Вселенський Собор, що відкрився в Константинополі 786 р. На Соборі присутні були легати Римського Папи Адріана I. Але між противниками і прихильниками іконоборства відбулися зіткнення. Собор було зірвано, знову відкрився тільки через рік [88, 112].

Загалом іконопочитання перемогло. Ікони визнали “напоминательными начертаниями”, почесті ж їм дозволялося віддавати лише як образам. Так Собор подолав крайності іконошанування. Єпископи, що були на боці іконоборців, отримали прощення на Соборі.

Ідеї іконопочитання отримали теоретичне обгрунтування в працях Іоанна Дамаскіна, які заклали основи канонізації іконопису. Іоанн Дамаскін – запеклий противник “іконоборства”, він же є творцем теорії Священного образу [4]. Згідно з його теорією святих зображати можна, але лише в алегоричному та символічному вигляді. Дозволялось зображати реальні сцени з Житія Святих, Священного писання тощо. Дозволялось також писати Христа в земному вигляді, але Бога-Отця зображати не можна. Зображення святих визнавались необхідними, вони мали прикрашати храми. Саме вони мали постійно нагадувати про подвиги в ім’я віри. Але чітко вказувалось, що ікона – не є картиною, а визнається священним образом. Поклоняючись іконі, вважалось, що ми поклоняємося “першообразу”, тобто тому, що на ній зображено, а не майстерності художника. Тому ікони мали бути анонімні. Визнавалось також, що ікона чудотворна, тому що має частину сили зображеного на іконі.

Останнє положення автор підкріплював власним прикладом. Один з високих чиновників підозрював Іоанна в шпигунстві на користь Візантійської імперії, тому віддав наказ відрубати кисть правої руки. Іоанн доклав відрубану кисть на своє місце і цілу ніч молився про зцілення іконі Богоматері (написаної євангелістом Лукою, за переказами). Вранці кисть приросла. Щоб відзначити таке диво Іоанн прикріпив до чудотворної ікони срібну руку в знак подяки [4, 54]. Саме так виник канонічний образ Богоматері – Богоматір-Троєручиця.

Проте, іконоборство повністю не було викорінено, що було пов’язано з швидкою зіною політичної ситуації. У цей час Захід укріплювався, набирав сили, араби процвітали, а Візантійська імперія продовжувала слабшати. Ірина у 802 р. була повалена, а потім відправлена на заслання. Патріарх Феодот 815 р. знову проголосив курс на іконоборство. Почалася жорстока реакція. Почали закривалися монастирі, їх землі конфісковувалися, ченців чекало заслання або страта.

Все закінчилося лише 843 р., коли патріарх Мефодій скликав новий Собор, що підтвердив результати VII Вселенського собору з приводу іконопочитання. Церква вперше за багато років святкувала Торжество Православ’я. Ця подія відзначається і досі протягом “тижня Торжества Православ’я” – першого тижня Великого Посту.

Це була перемога, але сумна. Православ’я тріумфувало. Але саме імператори вирішували все в житті церкви, саме від них залежала доля православ’я. Це говорить про перемогу у Візантії цезаропапізму. З IX ст. візантійські християни все більше віддаляються від цивілізації – в пустелі, на гору Афон, у монастирі тощо. З цим зникає і релігійна активність християн, що колись значно вирізняла Візантійську імперію від варварів, що зосереджувались на теренах сучасної Європи. Знижується рівень богослов’я, погіршуються справи з грамотністю населення. Духовне життя потроху завмирати. Культура Візантійської імперії часів іконоборства занепадає. Але “торжество православ’я”, що тривало кілька століть, у результаті призвело до культурного піднесення. Втім, у результаті четвертого хрестового походу хрестоносці розграбували Візантійську імперію та захопили Константинополь у 1204 р. А у 1453 р. Константинополь узятий штурмом турецькою армією, після чого місто стало називатися Стамбулом. Необхідно зазначити, що кінець Візантійської імперії стало величезним ударом по християнському світу. “Золотий вік” візантійської культури, в тому числі й іконопису, завершився.