11. Вперше на історичній арені слов’янське плем’я антів з’явилося в період наступу тюрсько — монгольських племен на Європу.

Розгромивши готів (375), анти заволоділи стародавніми українськими землями і в основному проживали у лісостеповій зоні між Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. У V—VІ століттях вони разом з іншими східнослов’янськими племенами заселили вже майже всю територію сучасної України — від Полісся до Чорного моря та від Карпат до Дону. Анти займалися хліборобством, осілим скотарством, яке вже відокремилося від землеробства, ремеслом, видобуванням і обробленням заліза, гончарством, ювелірним ремеслом, обробленням коштовних каменів та кістки, ткацтвом тощо. На думку деяких дослідників, у антів існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, та зовнішня (зокрема, з Римом); виник грошовий обіг, для якого могли використовуватися срібні римські монети. Поступово розширювалися їх культурні й економічні зв’язки з іншими народами, в тому числі й з Візантією.

Анти жили окремими родами, які утворювали сільські общини для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, були територіальні об’єднання, подібні до хуторів чи гірських карпатських сіл ХІХ ст. Згодом навколо них виростали «остроги» як торгові центри, де поселялися купці та багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень. Отже, відбувається майнове розшарування в суспільстві антів, що простежується і завдяки виявленню численних скарбів монет та коштовностей, які належали їм.

Великого розвитку в антів набуло рабовласництво. Анти були хоробрими та войовничими племенами, вели довгі війни з Візантійським царством, в процесі яких запозичували величезні матеріальні і духовні цінності інших народів та завойовували рабів. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч полонених, захоплених антами з метою перетворення їх на рабів, але форма рабської залежності у антів була значно м’якшою, ніж у Візантії.

У ІІІ—ІV століттях в антів починає складатися держава. Їх громадсько-політичний устрій нагадував демократію грецького типу. Племена антів часто жили не в добрих стосунках між собою та з сусідами, але в часи небезпеки обирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Такими авторитетами історики називають антських царів — Божа (Буса) , Ардагаста, Пірагаста; полководців — Хільбудія, Доброгаста; дипломата Мезамира та ін. Вони припускають, що ім’я Божа було відомо автору «Слова о полку Ігоревім», який згадував «часи Бусові».

Знахідки поблизу с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилося, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов’ян, а в інших — небіжчиків закопували в могили. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений антами у візантійських християн.

Урозкопаних могильниках була знайдена також кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох городищах виявлено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших — знайдено великі склади озброєнь, значна частина яких свідчить про кмітливість та високий (звичайно, на той час) технологічний і військовий професіоналізм їх створювачів.

Ужитті антів важливе місце посідало й мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишиванками: дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувалися особисті і побутові речі жінок та зброя воїнів. Знахідки скарбів на околицях поселень уздовж середнього Дніпра підтвердили припущення фахівців, що золоті, срібні та бронзові прикраси антів інкрустувалися самоцвітами. Археологічні розкопки сотень городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була ними густо заселена, а їх культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, які жили в полі дії грецької культури Причорномор’я. Культура антів мала самобутній характер і стала основою культури Київської Русі.