Характерні особливості трипільської культури:

– поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд;

– житло будувалося по колу, одна оселя біля іншої, а середина залишалася порожньою;

– хати зводилися каркасні; проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувалися ззовні й зсередини товстим шаром глини;

– стіни і піч розписувалися яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом;

– у релігійно-ідеологічних уявленнях трипільців пріоритетним був культ Великої Богині-Матері. Їй присвячувалися високомистецькі жіночі статуетки («палеолітичні венери»), які були символом родючості й шанування предків;

– високий технічний і художній рівень виготовлення кераміки, яка й сьогодні вражає своїм розмаїттям і досконалістю форм, незбагненною вишуканістю та декоративністю орнаменту, його космогонічністю.

Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом із осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.

9.

Вже в епоху бронзи (кінець ІV — поч. І тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією, тому що вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція і місцевого населення, і прибульців. У результаті певною мірою порушується стабільність культурного процесу, розширюються межі культури корінного населення, з’являються нові її елементи і в той же час утрачаються сталі риси і властивості.

Прибульці за походженням були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти, саме вони принесли на українські землі такі елементи культури, як: патріархат, культ Сонця.

Друга частина прибульців належала до племен так званих «шнуровиків», які прийшли з країн Прибалтики і Центральної Європи. Вони принесли з собою свої вміння, традиції й звички, що теж вплинуло на культуру корінного населення. Це стає помітним уже в культурі «пізнього Трипілля»: поряд з хліборобом появився вершник, поруч з мирним жителем — воїн, вола став замінювати кінь. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Зміни відбуваються і в системі господарювання, різко збільшується поголів’я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність населення.

Основною фігурою племені поступово стає воїн на коні, головною зброєю — лук і стріла. Відбувається мілітаризація суспільства. Знижується рівень мистецтва, зокрема керамічного виробництва, падає його технічна і художня досконалість, розписна кераміка втрачає свою оригінальність, орнамент спрощується. Все це негативно вплинуло на естетичну культуру східних слов’ян.

Значний слід в історії культури східних слов’ян залишили кіммерійці. Вони займалися тільки скотарством. Конярство забезпечувало їх транспортом і продуктами харчування.

Володіючи сильною кіннотою, залізними мечами і стрілами із залізними наконечниками, цей народ спричиняв сильний тиск на осіле землеробське населення українського лісостепу. Щоб захистити себе від кіммерійців, наприклад носії Чорноліської культури, які мешкали між Дніпром і Доном, змушені були будувати добре укріпні городища і в такий спосіб удосконалювати своє фортифікаційне мистецтво. У VІІ ст. до н. е. кіммерійці покинули українські землі (достовірних свідчень про те, що сталось з цим народом не збереглося). На зміну їм зі сходу прийшли племена скіфів.

Скіфи. Історично слово «скіфи» охоплює багато місцевих племен південних районів Східної Європи, більшість з яких мали іранське походження. Іранці жили у близькому сусідстві з предками українців, а тому мали глибокий вплив на їхню культуру, що виявилося у знаряддях праці, способах господарювання, релігійних віруваннях, лексиці української мови, у деяких особливостях народної обрядовості, в усній народній творчості, у побуті.

Основою економіки скіфів було скотарство та хліборобство. Але важлива роль належала і господарству, що існувало на засадах привласнення: мисливству, рибальству, прирученню диких коней, збиранню меду та воску, розведенню свійської птиці: качок, курей, гусей. Розводили вони кіз і овець (м’ясо-молочної породи), свиней, велику рогату худобу (для отримання м’яса і молока та для використання як тяглової сили), верблюдів і, звичайно, коней.

Ймовірно, скіфи — орачі - племена, які займались хліборобством, вирощували ті ж культури, що й племена, котрі проживали на українських землях у попередні століття. Особливих досягнень у хліборобській справі скіфи не мали, однак під час їх панування на українських землях з’явились озимі культури.

В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, які мали досить могутню варварську державу і велику армію. Їх стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіп — батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.

Суттєвий вплив на культуру стародавнього населення, що проживало на території України, спричинили сармати (савромати). Це давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, які жили в середині VІ—V століттях до н. е. у степах Поволжя, Уралу і Казахстану, а з ІІІ ст. до н. е. до ІV cт. н. е.– на території степової зони України та, частково, на території Румунії.

Традиційна сарматська культура відома головним чином завдяки похованням. Поруч з небіжчиками в могилах сарматів археологи знаходять кістки овець, мечі з серпастими або кільцеподібними наконечниками, дзеркала, ліпний гончарний посуд.

Основою господарської діяльності сарматів були різні види скотарства. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля з сусідами. У соціальному житті сарматів панівна роль належала вій- ськово-племінним вождям. Ці племена часто вели війни. Сарматська кіннота довго не мала рівних в європейських степах. Закована у залізні обладунки, озброєна довгими списами і мечами, вона наступала замкненим клином, проти якого не могло встояти жодне військо.

У сарматському суспільстві були помітні пережитки матріархату. Очевидці повідомляють, що сарматські жінки нагадували легендарних амазонок: вони полювали верхом, воювали нарівні з чоловіками, одягались як чоловіки, і не одружувалися, доки не вбивали хоча б одного ворога.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов’ян стала Черняхівська культура. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів.

Розгромивши готів (375), анти заволоділи стародавніми українськими землями і в основному проживали у лісостеповій зоні між Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. У V—VІ століттях вони разом з іншими східнослов’янськими племенами заселили вже майже всю територію сучасної України — від Полісся до Чорного моря та від Карпат до Дону. Анти займалися хліборобством, осілим скотарством, яке вже відокремилося від землеробства, ремеслом, видобуванням і обробленням заліза, гончарством, ювелірним ремеслом, обробленням коштовних каменів та кістки, ткацтвом тощо. На думку деяких дослідників, у антів існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, та зовнішня (зокрема, з Римом); виник грошовий обіг, для якого могли використовуватися срібні римські монети. Поступово розширювалися їх культурні й економічні зв’язки з іншими народами, в тому числі й з Візантією.

У ІІІ—ІV століттях в антів починає складатися держава. Їх громадсько-політичний устрій нагадував демократію грецького типу.

Ужитті антів важливе місце посідало й мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишиванками: дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувалися особисті і побутові речі жінок та зброя воїнів.

Отже, інтеграція слов’ян з іншими етнічними угрупуваннями, поступове поглинання ними чужих культур спричинили зародження нових, східнослов’янських етносів та їх культур. Так сталося й з антами. Великого впливу сусідів зазнали релігійні вірування, культи та міфологія слов’янських племен.

10. У Причорномор’ї, Приазов’ї і Середньому Подніпров’ї жили кіммерійці,які також були носіями культури бронзи. За одними версіями, викладеними в писемних джерелах, кіммерійці – справедливі добрі скотарі, за іншими – мужні воїни-вершники, які завдавали нищівних ударів державам Урарту, Ассирії. Образи їх кіннотників з луками, мечами, писами відтворили давні митці на вазах, рельєфах як звитяжних воїнів.

Для їх релігійного світогляду характерними були вірування в життя після смерті. Релігійна ідея кіммерійського поховального обряду дуже древня. Основний її зміст зводиться до заупокійного культу предків. Побутував у кіммерійців також культ Богині-Матері, про що свідчать стели з зображенням жінок. Цей культ є відлуння неолітичної доби.

Кіммерійці раніше від інших народів Східної Європи оволоділи технікою виготовлення заліза. Застосування заліза покращило культуру виробництва, прискорило суспільний розвиток. У цей період розпочалися процеси державотворення основи яких були закладені в попередні епохи. Поширилася залізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл. Мистецтво кіммерійців презентовано в основному різноманітним

орнаментом та дрібною пластикою, що найчастіше прикрашали посуд, ювелірні вироби, жіночі прикраси, зброю, збрую тощо. Поширеним у кіммерійців був геометричний і рослинний орнамент у вигляді прямих та косих ліній, зигзагів, кутів, хрестиків,

трикутників, ромбів, прямокутників, кілець та їх комбінацій. Є думка, що орнамент із кола і хреста, який часто зображувався на посуді і знаряддях праці, є солярною символікою.

Важливою рисою культури кіммерійців є стели подібні до стел бронзового віку. Вони також не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу, зброї.

На рубежі VIII –VII ст. до н.е. кіммерійська культура частково розчинилася у куль-

турі скіфів. З усіх культур доби заліза скіфська – є однією з найдивовижніших. Скіфська культура – це поєднана творчість (акультурація) багатьох кочових і землеробських племен, які жили на території України приблизно протягом VII ст. до н. е – ІІІ ст. н. е., залишивши після себе велику кількість могильників і городищ.

Кочові племена тривалих поселень не мали, бо постійно змінювали кочовища. Основним їхнім заняттям було скотарство, а з ремесел – лише те, якого вимагав щоденний кочовий побут. Кочовий етап розвитку пройшли впродовж історії всі народи світу.

Кожному з племен скіфів був притаманний певний внутрішній уклад і найпоширенішим з них був табірний. У багатьох кочових суспільствах утворювались традиційні ритуали вяткування народжень дітей, ініціацій юнаків, одружень, поховань. У скіфській релігії культ зброї посідав особливе місце. Вища шана віддавалась залізному мечеві божества Арея, якому приносили в жертву різних тварин, полонених тощо.

Осілі землеробські племена, яких також долучають до скіфів, з метою усунення загрози нападів кочівників зміцнюють поселення оборонними валами, ровами і частоколами тощо. Крім невеликих поселень виникають городища величезних розмірів. Ці городища набувають прикмет, притаманних для античних міст. Характерним городищем було Камянське, що склалося на Нижньому Дніпрі в IV ст. до н. е. у вигідних природних умовах на лівому березі Дніпра.

Специфічним видом монументального мистецтва скіфського періоду є рукотворні кургани для скіфської знаті. Деякі кургани завершувалися кам’яними скульптурами. Скульптура скіфів розмаїта і має декілька різновидів із характерними яскраво-стилістичними ознаками. Поширеним видом скульптур є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей озброєних луками, бойовими сокирами, акинаками тощо.

Крім кам’яної пластики, феноменом мистецтва є вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, розкоші, прикрас, зброї, збруї тощо. Вони свідчать про художній смак скіфів.

Окремі образи звіриного стилю попередніх епох були пристосовані до умов скіфського суспільства. Вироби робили з кістки, рогу, бронзи, срібла, золота, заліза. Технологія їх виготовлення була різноманітною: литво, штампування, гравірування, кування, різьблення. Загалом скіфські майстри володіли всіма тонкощами ювелірної справи.

Скіфська епоха закінчилася появою в тогочасній Україні сарматів. Їх племена становили значну частину населення. Дослідники намагаються довести їх генетичну спорідненість зі скіфами. Вони зазначають, що ця спорідненість не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини – від племен зрубної культури. Пам’ятки сарматів мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. До культових предметів також відносять

бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам’яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою як і скіфам. Зброя істотно не відрізнялася: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі тощо.

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість

дерев’яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Отже, скіфи й сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Очевидно, найважливіше значення культури

скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.