1. Сфера вживання поняття культура надзвичайно різноманітна, наприклад, культура поведінки, культура побуту, фізична культура, політична культура, культура мови, художня культура тощо.

Слово «культура» в буквальному перекладі з латинського означає : обробка, опрацювання, обробіток, догляд, удосконалення. У Давньому Римі воно спочатку вживалося у значенні уміння обробляти землю. Уперше це слово вжив у поетичному трактаті «Землероство» римський письменник Марк Порцій Катон (234–149 до н.е.), позначивши ним процес впливу людини на природу з метою її зміни. Автор помітив, що своєю працею хлібороб вносить у світ природи людський початок. Вирощуючи рослини, в які вкладені не тільки праця, а й знання, він змінює, «культивує» їх.

Прийнято вважати, що перше визначення поняття «культура» належить Е.Б.Тейлору (англійський історик культури, 1832–1917), яке він подав у своїй фундаментальній праці «Первісна культура». Визначення Б.Тейлора на сьогодні вважається класичним.

«Культура – комплекс, що включає знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї, а також інші здібності та навики, засвоєні людиною як членом суспільства».

У сучасних європейських мовах слово «культура» вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом «культура» користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. У цьому значенні поняття «культура» збігається з поняттям «цивілізація». По-третє, під «культурою» розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово «культура» вживається як абстрактна, узагальнювальна назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо. Культуру можна визначити як світ свідомого буття людини, створеного людьми в процесі взаємодії з природою та між собою. Вона проявляється в матеріальних, духовних, соціальних продуктах, що покладені в основу суспільного, колективного й індивідуального життя.

Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною «другу природу». По-друге, культура як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. По-третє, культура – це міра людського в людині та суспільстві, що є чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.

На основі різновидів людської діяльності вчені виділяють в культурі матеріальну, духовну і соціальну (політичну) сфери.

Матеріальна культура включає фізичні об’єкти, створені руками людини (артефакти). Матеріальна культура – це також культура праці і матеріального виробництва, культура і охорона навколишнього середовища, культура топосу (місце проживання), культура ставлення до власного тіла, фізична культура.

Духовна культура – це результат пізнавальної та інтелектуальної, духовної діяльності людини. Духовну культуру утворюють норми, правила, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, звичаї, мова. До духовної культури теж належать відповідні установи, організації і заклади, як от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, концертні зали тощо, які забезпечують функціонування духовної культури.

Водночас необхідно вказати на умовність поділу культури на матеріальну й духовну, бо всі без винятку її прояви містять у собі матеріальне і духовне начало.

Соціальна культура фокусує світ людських стосунків. Це культура спілкування, сімейних стосунків, правова культура та ін. Різновидами соціальної культури є також етнічна, національна, елітарна, масова культури, тощо.

2. Крім типів, виділяють також культурні форми – це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст життя суспільства. Вони є засобами та умовами необхідними для задоволення і розвитку людських потреб. У них вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. До найбільших культурних форм у світовому масштабі відносять:

1. Національні культури – є синтезом цінностей створених різними соціальними групами людей і класами певного суспільства. Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління.

2. Регіональні культури – характерні для цілих регіонів, наприклад, форми релігії, філософії, мистецтва.

3. Цивілізації (від лат. сivilis – громадянський, державний) – ступінь розвитку матеріальної і духовної культури.

У межах цих великих культурних форм існують менші форми:

а) субкультура – це культура певної соціальної групи, яка включає стійкі норми, ритуали, особливості мови, зовнішнього вигляду тощо; може бути молодіжна, професійна, кримінальна, релігійна (наприклад, рокери, байкери, армійська, бандитська).

У сучасному світі розрізняють такі субкультури:

– регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі):

релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

вікові (пов’язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

б) контркультура – субкультура, що містить у собі соціокультурні цінності та настанови, які суперечать фундаментальним принципам домінуючого культури. Наприклад, нацистські угрупування, тоталітарні секти та ін.;

в) масова культура – це сукупність явищ культури ХХ–ХХІ ст., характерних для економіки (виробництво масових товарів), дозвілля, спілкування і сфери художньої культури, орієнтованих на посередній рівень розвитку масового споживача;

г) елітарна культура – створюється і використовується елітарною частиною суспільства (наприклад, світське мистецтво, салонна музика тощо); вона більш складна за змістом і важка для сприйняття непідготовленими людьми (кінофільми Фелліні, Тарковського, музика Шнітке);

д) народна культура – містить два види – популярну (поп-культура) і фольклорну;

є) сільська культура – культура сільського населення, що ґрунтується на традиціях, сталості відносин, певній замкненості;

ж)міська культура – культура великих адміністративних та індустріальних центрів.

Джерела дослідження проблем з історії української культури.

1. Писемні джерела: згадки античних авторів перших сторіч нової ери (І і ІІ ст. н.е.) Плінія Старшого, Корнелія Тацита, Клавдія Птолемея (в перших писемних згадках слов’яни виступають під ім’ям венедів), повідомлення візантійських істориків VI –VII ст. – Йордана, Прокопія Кесарійського та ін., повідомлення про слов’ян у давньоруських літописах.

2. Лінгвістичні джерела: порівняльне мовознавство як метод дослідження історії мов, вивчення території поширення архаїчних слов’янських географічних назв, вивчення етнічних назв.

3. Археологічні джерела: дослідження археологічних культур і визначення серед них тих, які пов’язані з етногенезом слов’ян, реконструкція матеріальної і духовної культури слов’ян, їх господарства й суспільного устрою. На сучасному етапі досить повно досліджена картина етногенезу слов’ян упродовж І тис. н.е.

4. Антропологічні.

5. Етнографічні.

За такого становища необхідним виявляється реконструкція культури слов’янських племен на основі вивчення письмових та речових джерел.

3.Функції культури

На всіх етапах історичного розвитку культура в Україні виконувала певні функції4, знання яких дає можливість більш глибоко вивчати її вплив на життєдіяльність українського народу в різні епохи. Серед цих функцій найбільш розповсюдженими є наступні.

Перетворююча функція культури виявляється у її впливі на всі аспекти матеріального і духовного життя суспільства та окремої людини. Позитивну динаміку зміни соціальні суб’єкти намагаються закріпити, а негативну — виключити. Це стосується і безкультур’я, яке є однією з основних причин руйнування суспільства, способу життя людей, економічного занепаду, усіх форм насильства і збройних конфліктів. Звідси випливає значущість цієї функції культури.

Світоглядна функція. Історичний рух культури — це одночасно — рух світогляду людей від стихійного і наївного, міфологічного, релігійного до сучасного — філософського. Філософія — ядро духовної культури особистості і суспільства. Філософський світогляд завжди є результатом досягнень культури, а його рівень — одна з визначальних причин подальшого її розвитку.

Методологічна функція. Історія української культури є творчим полем формування методів і методик наукового пізнання і наукової діяльності у галузі українознавства. Вона забезпечує представників інших гуманітарних та спеціальних наук знаннями фактів з історії культуротворчої діяльності українського народу для осягнення їх програмного матеріалу. В цьому полягає її методологічне призначення.

Інформаційна функція. Досягнення культури є найбільш наочним свідченням характеру і рівня життєдіяльності людей в різні історичні часи, а засоби комунікації об’єднують людей через розповсюдження матеріальних і духовних цінностей, залучають їх до надбань людства.

Гуманістична функція. Культура стверджує гідність особистості, її право на життя, свободу і щастя, сприяє вияву всіх здібностей людини, що гарантують її всебічний і гармонійний розвиток.

Виховна функція. Культура сприяє формуванню в індивідів якостей цивілізованої особистості, становленню у них діалектичного стилю мислення, усуненню комунікативних бар’єрів між людьми.

Адаптаційна функція. Культура забезпечує пристосування людських спільнот до динамічних природних і суспільних умов їхнього існування. Вона є одним з основних факторів інноваційних процесів у суспільстві, підтримки балансу між людиною та її довкіллям.

Інтеграційна функція. Культура здійснює консолідацію людей, підтримує комфортні умови їхнього колективного життя на основі формування у них спільної мети й ідеалів. Все це надає існуванню людини певної захищеності та виступає засобом вияву її лояльності до соціальної групи.

Нормативна функція. Культура передбачає існування системи конвенцій, що впорядковують життєдіяльність людей у суспільстві. Ця система звичаїв, стандартів поведінки, способів життя базується на досвіді соціокультурної регуляції і підтримується за допомогою ціннісної детермінації, соціальної взаємодії людей та їх консолідації.

Пізнавальна функція. Культура сприяє здійсненню процесу накопичення соціально значущих раціональних або ірраціональних знань і досвіду, сприяє впорядкуванню і систематизації уявлень про навколишній світ з метою перетворення і реформування довкілля. Основним результатом реалізації цієї функції стає створення універсальної картини світу.

Комунікативна функція. Культура забезпечує процес взаємодії між суб’єктами соціокультурної діяльності завдяки прийнятим у суспільстві знаковим системам. Символізація об’єктів і явищ дійсності виступає способом досягнення порозуміння між людьми.

Наведені функції є лише деякими з повної їх системи, а тому не всебічно характеризують взаємодію соціальних суб’єктів, проте дають достатнє уявлення про їх життєдіяльність, а також про зміст та завдання, які покликана виконувати культура.

Отже, культура є найбільш глибокою і об’єктивною мірою та показником рівня людяності суспільства, людини та умов життя, створених ними для свого існування і розвитку. Історія культури кожного народу — це його шлях до усталення соціального прогресу, укріплення загальнолюдських і національних цінностей. Вона надихає нащадків на її постійне осмислення та недопущення виявів контркультури в повсякденному житті.

4. Цінності (життєвий сенс) — це підстава для вибору людиною мети, засобів, результатів та умов діяльності, яка відповідає на запитання: заради чого здійснюється ця діяльність? Процедура вибору чогось на підставі цінностей називається оцінкою. Результат вибору є благом для даного суб’єкта. Спрямованість суб’єкта в його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

цінностями називаються об’єктивні явища та предмети, або їхні властивості, ознаки, значущі для людей. При цьому значущість розуміється не взагалі, а, по-перше, як соціальна значущість, коли об’єктивно зачіпаються потреби та інтереси великих груп людей і навіть всього людства, і, по-друге, як позитивна значущість: предмет, явище, процес, що є для суб’єкта цінністю, розглядається таким тільки з позитивного боку. Не можуть належати до цінностей, наприклад, шкода або зло, але благо і добро — безумовно є цінностями.

Основна форма, що вбирає в себе цінності, — ідеал. Він є ціннісною характеристикою певного явища як належного і виконує роль стратегічного орієнтира на шляху до мети.

цінності є системоутворюючим ядром програми, задуму, внутрішнього духовного життя людей та їх практичної діяльності. Для того, щоб зрозуміти суть конкретної людини, її культури необхідно вжитися у систему цінностей цієї людини.

Цінності мають місце в будь-якій сфері людської діяльності. Вони різноманітні. Розрізняють предметні цінності і цінності свідомості, цінності індивіда і суспільства, економічні, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні, філософські цінності тощо.

Переважні — загальнолюдські цінності. Вони є базовими, ключовими, виражають сутність людини і визначають ядро її світогляду, характеризують її ставлення до світу. Цінності — це атрибути1 людини. Наприклад, істина по-різному трактується матеріалістами і суб’єктивними ідеалістами, проте немає людського буття без пізнання, і не існує пізнання без орієнтації на істину. Такий же різний зміст вміщується різними людьми і в уявлення про красу, однак не існують спільноти і особистості, для яких естетичне уявлення взагалі не мало б місця у їхньому житті.

Кожна із загальнолюдських цінностей виражає сутнісне ставлення до світу, їх же система дає цілісне уявлення про відношення в системі «Людина — Світ». Якщо гармонійна взаємодія характеризує ідеальне (досконале) ставлення людини до світу, то дисгармонія, абсолютизація одного або декількох аксіологічних відношень, збіднювання їх змісту, викривляє цю досконалість на шкоду тому й іншому.

Практика свідчить, що людина в усіх аспектах своєї взаємодії зі світом орієнтується на підсумкову цінність — благо.

Благо — вершина цінностей, те, що задовольняє певну потребу, інтерес, мету людини. Досягається воно через єдність суб’єктивно — об’єктивного перетворення, орієнтованого на цінність користі (міри зовнішнього середовища) і міжособистісних ставлень, подолання перешкод, на цінність добра.

Крім блага, користі і добра, до основних загальнолюдських цінностей відносяться істина, розуміння, краса, творчість, мудрість, правда, святе, а також свобода і причетність. Їх природа об’єктивна. Вони історично обумовлені: те, що було цінністю вчора, може перестати бути нею сьогодні.

Цінності завжди є результатом практичного освоєння людиною дійсності, ступенем удосконалення всіх напрямів і видів її діяльності, мірою розвитку її інтелекту. Наприклад, знаряддя праці були, є і будуть цінностями як елементи засобів праці. 

Цінності — суперечливі. Так, вічними цінностями для селянина є земля, природа, рослинний і тваринний світ, спосіб сільського життя, звичаї тощо. У той же час незадоволеність працею є для суб’єкта стимулом зміни тих суспільних відносин, в яких вона здійснюється.

Не можна відносити до цінностей, наприклад, командно-адміністративні економічні системи, диктаторські політичні режими, рух до демократії антидемократичними способами, насильство, війни і збройні конфлікти, расизм і шовінізм, заняття будь-якої посади за відсутності необхідних здібностей, знань, умінь і навичок, алкоголізм і наркоманію, безграмотність і бездуховність, інші негативні явища у людському житті.

Суттєвими у духовності передусім є природничо-наукові, політичні, правові, моральні, естетичні, наукові, філософські погляди, уявлення, переконання та ідеали людей, які складають основу їхнього світовідчуття і світорозуміння, світогляду в цілому. Від них залежать, урешті-решт, спрямованість життєдіяльності особистості і суспільства, їх культура.

Сукупність цінностей, процес їх виробництва та використання і є культура. Вона виявляється у специфічному способі організації і розвитку людської життєдіяльності, продуктах матеріальної і духовної праці, системі соціальних норм і установ, у відношенні людей до природи, їх ставленні до самих себе і в стосунках між собою. Цінності визначають, пронизують і цементують зміст культури. Тому

світ культури — це світ цінностей.

5. Матеріальна, духовна та соціальна сфери культури становлять її базову структуру. На її основі розгортається культура дій і поведінки конкретних людей відповідно до їх причетності до культурних надбань. Розвиток і функціонування культури підпорядковані певним закономірностям.Першою з них є взаємозв’язок і взаємовплив усіх сфер культури. Без матеріальної основи не може розвиватися духовна сфера суспільства і навпаки. Зрозуміло, матеріальні та духовні блага не є самоціллю, а виробляються заради людей, проте без відповідної культури соціальних стосунків вони не можуть бути доступними всьому населенню. Тому найкращою умовою розвитку системи культури є гармонійний розвиток усіх її елементів. Другою закономірністю розвитку та функціонування культури є відносна самостійність усіх її сфер. Кожна з них має власну внутрішню логіку розвитку та специфіку взаємодії своїх елементів. Через те, наприклад, у країнах із невисоким рівнем матеріальної культури може досягти злету література, мистецтво, філософія тощо. Або, навпаки, може панувати матеріальний достаток і непогані здобутки в галузі освіти, науки, техніки, а свободи та права людини в той час значно обмежені чи існує расова або національна дискримінація.

Суттєвою ознакою самостійності кожної з основних сфер культури є їх різна інтенсивність сприйняття нового. Так, матеріальна культура, особливо її економічний аспект, приречена на безперервне відкидання застарілих технологій і засобів виробництва та постійне засвоєння найновіших досягнень. Без цього наступить застій і занепад. У той час у духовній сфері за загального розвитку всієї культури дуже повільно змінюються мова, фольклор, традиції, менталітет народу. Нове приживається повільніше, воно завжди сприймається гостро, як щось недоречне, чуже.

Є суттєві особливості й у сприйнятті та засвоєнні культурним середовищем тих чи інших соціальних свобод і навіть деяких загальнолюдських цінностей. Наприклад, у соціокультурному просторі посткомуністичних країн нерідко відбувається те, що Е. Фромм назвав «втечею від свободи». З’являється ностальгія за «сильною рукою» в державному правлінні чи несприйняття заміни смертної кари довічним ув’язненням або відміни інституту прописки тощо.

Третьою закономірністю розвитку культури є її відкритість. Культурні здобутки різних народів та їх кращі надбання мають бути загальнолюдськими. Континентальна, регіональна чи національна культура повинна завжди сприймати все краще ззовні та ділитися своїм. Замкненість прирікає культуру на загибель.

Але й надмірне споживання чужого, особливо в духовній сфері, веде до того самого. Завжди повинен домінувати власний осередок, оскільки локальна культура може розчинитися серед інших і зникнути. Тому більшість народів намагається підтримувати та розвивати власне суспільне виробництво, свою науку й освіту, зберігати мистецтво, звичаї тощо. Так, у Франції, Чехії та інших країнах створені державні структури для захисту мови, охороняються культурні цінності, відроджуються забуті народні традиції.

Четвертою закономірністю розвитку культури є її внутрішня відкритість. Відкритість культури означає доступність її здобутків для кожного з членів суспільства. Тоді досягається тотожний культурі рівень усього соціуму і розгортається перспектива його подальшого розвитку.

6. Українська культура – органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, необхідно звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

Визначимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику.

Перший період розвитку культури України охоплює період від початків людської цивілізації на території України до культури східнослов'янських племен дохристиянської доби. Племена і народи, що проживали на цій території впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток. Найдавніші свідчення перебування на території України датуються ще добою пізнього палеоліту. Відчутний слід залишили в історії культури України племена трипільців, кімерійців, скіфів, сарматів. Культура античних міст Північного При­чорномор’я сприяла розвитку економічного життя, суспільних відносин і культури місцевих племен, що прискорювало процес розкладу первіснооб­щинного ладу і сприяло їх подальшому прогресу.

Племена черняхівської культури – анти – мали усталені торговельні та культурні зв’язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.

Культура доби Київської Русі – це другий період формування культу­ри України. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Християнство сприяло розширенню еко­номічних і культурних відносин Київської Русі з європейськими країнами і по суті володіло монополією на культурне творення у державі. Склалася і розвивалася давньоруська мова, почався інтенсивний розвиток освіти, літератури, мистецтва.

Наступний період – третій – це час, позначений формуванням української народності з середини XIII ст. Розвиток української культури в XIV – першій половині XVII ст. органічно пов’язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об’єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті права володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що,у свою чергу, спричинило відкритий протест українського населення.

У той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси.У цей період з’яв­ляється в Україні нова соціальна верства – козацтво, якому судилося відіграти епохальну роль в історії і культурі України.

Зазначимо, що в українській культурі наприкінці XIV– початку XVII ст. перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури.

Четвертий період розвитку української культури проходив під впли­вом визвольної війни народу під проводом Богдана Хмельницького. Усна народна творчість другої половини XVII ст. відобразила найголовніші по­дії тієї доби. У процесі визвольної боротьби значно поширився світогляд українців, зросла їх етнічна самосвідомість. Розвиваються освіта, книго­друкування сприяє зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Події визвольної війни опиняються у центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків.

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, який став стилем епохи, цілісною художньою системою. У XVIII ст. українсь­ка культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія України залишалася у складі різних держав, обмежувалися культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована. Українська православна церква втратила свою автономію, стала частиною Російської церкви. Однак навіть у цих умовах творчий геній українського народу створив ряд неперевершених шедеврів, які стали набутком не тільки вітчизняної, а й світової культури.

Наступний період розвитку української культури пов’язаний із гли­бокими перетвореннями у всьому слов’янському світі. Уже наприкінці XVIII ст. почалися процеси формування слов’янських націй, які супроводжувалися бурхливим розвитком національних культур, формуванням етнічної самосвідомості. Джерелом, з якого постають процеси українсь­кого національно-культурного відродження XIX ст., був фольклор. Укра­їнська інтелігенція, яка народжується цього часу, сприяє розвитку демо­кратичних напрямів у культурі. Розвиток нації знаходить вияв у непо­вторних національних формах культурної творчості. Розквітає українсь­ка література, відбувається становлення професійного театру, започатковується музична класика, реалістичного вияву набуває живопис. У XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і захо­ду України, але й виник особливий тип митця, діяча української культу­ри, який характеризувався тісним зв’язком із народним життям.

Отже, у XIX на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Історія української культури XX ст. – складний і суперечливий час, це шостий період розвитку етнокультури українців. Культура України XX ст. – це свідчення незламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам’яті, мистецьких надбань минулих часів.

Культурне життя в радянській Україні було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті – проти власного народу. Однак і тоді народжувалися діячі, які своїм талантом змушували захоплюватися цілий світ – це і О.Довженко, і М.Багряний і багато інших імен, які сьогодні повертаються до нас із забуття.

90-ті роки XX ст. започаткували сьомий етап історії української куль­тури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити.

У XXI ст. Україна увійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце у світовій системі економічних, політичних і культу­рних зв’язків.

Отже, українська культура – це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів

7.Слов’яни — це один із величезних стародавніх європейських етносів, який, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився у сферу історичних подій того часу. В історіографії існує чимало припущень стосовно прабатьківщини слов’ян та місця зародження їх культури. Умовно ці припущення часто об’єднують в чотири основні концепції2.

Перша, найдавніша і тому, можливо, найбільш розповсюджена концепція, пов’язана з ім’ям знаменитого літописця Нестора. У «Повісті временних літ» він зазначав, що «по довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська, від тих слов’ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми в залежності від того, де сиділи, на котрому місці». Ця концепція дістала назву Дунайської. В літературі її іноді ще називають КарпатоДунайською концепцією.

Авторами другої концепції є польські вчені Ю. Костишевський і М. Рудницький, які доводять походження культури слов’ян відПоморсько — підкльошової1 і Пшеворської 2 культур, що існували на території Польщі. Цю концепцію називають Вісло-Одерською.

Прибічники третьої концепції стоять на позиціях розширення меж ареалу3 можливого проживання стародавніх слов’ян територією між Дніпром і Віслою. Ця концепція отримала назву Вісло-Дніпровської. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність деяких культур цього регіону до слов’янського типу. Але ця подібність обмежується лише рамками першого тисячоліття нашої ери.

Згідно з четвертою концепцією, на рубежі ІІІ—ІІ тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто- слов’янська група народів, яка мешкала на території в межиріччі Одри і Дніпра. Ця концепція дістала назву Дніпро-Одерської. Культурні здобутки названої спільноти, на думку багатьох вчених, представлені тщинецько-комарівською4 культурою.

Відомий російський археолог та історик Борис Рибаков1 (1908— 2001) пов’язує подальшу диференціацію стародавніх слов’ян у першому тисячолітті до н. е. з Лужицькою2 і Поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськими землеробськими культурами лісостепового регіону України.

Результати археологічних експедицій підтверджують гіпотезу вчених стосовно того, що стародавні слов’яни , починаючи з часу їх відокремлення від індоєвропейської етнічної спільноти і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місце свого проживання. Тому відносно конкретного періоду розселення слов’ян наведені концепції є більш-менш вірогідними, оскільки вони відповідають певним історичним фактам. Проте стародавні слов’яни, на думку етнографів, до раннього середньовіччя ніколи не займали одночасно усієї території в межиріччі Одри і Дніпра.

Важко окреслити й межі конкретного регіону, в якому проживали давні слов’яни на певному етапі свого існування. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з культурами, етнічна приналежність яких вже достовірно доведена, практично неможливо. Для цього необхідно достеменно знати характерні особливості культури племен неслов’янського походження, з якими стародавні слов’яни мали відносини, регіони їхнього розселення та часові межі проживання на цих територіях, що також є для науки проблемою.

8. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт – стародавній кам’яний вік (1 млн.– 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт – середній кам’яний вік (10 тис. – 7 тис. pp. до н.е.), неоліт – новий кам’яний вік (6 тис. – 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт – мідно-кам’яний вік (3300–2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800–1200 pp. до н.е.).

Дослідники вважають, що близько 1 млн. років тому на наші терени прийшли перші люди. На сьогодні доведено, що найраніше освоєною територією України було Закарпаття (с. Королево ).

Стоянки найдавніших в Україні людей знайдені також на Дністрі, Житомирщині, у Донбасі, Гірському Криму. Археологи знаходять тут кам’яні знаряддя праці, залишки поховань. Залишки штучної будівлі з фундаментом із кісток мамонта досліджено на стоянці Молодове Чернівецької області на річці Дністер.

У первісному суспільстві виникає релігія як необхідність пояснення навколишнього світу. Початкові форми релігійних уявлень – тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.

Анімізм – одна з форм релігії, пов’язана з вірою в одушевлення усіх предметів і явищ.

Магія – сукупність обрядових дій, пов’язаних із вірою в можливість впливу на навколишній світ.

Тотемізм – комплекс вірувань, пов’язаних із уявленнями про спорідненість людини і тотема (тварини-предка, покровителя).

Фетишизм – віра в надприродні властивості матеріальних предметів, як природних, так і зроблених людиною.

У VI – ІІІ тис. до н.е. коли на території України наступила епоха неоліту, у житті людини відбувся перший якісний поворот – перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворювальних видів діяльності – землеробства і скотарства – неолітична революція.

Найбільш відомою культурою України часів пізнього неоліту та енеоліту є Трипільська культура – IV – III тис. до н.е. на Середньому Подніпров’ї, яку в 1896 р. відкрив український археолог Вікентій Хвойка.

Трипільська культура існувала майже 1500 років і досягла надзвичайного розвитку, зробивши непересічний внесок у світову й українську духовну скарбницю. Вона слугувала взірцем для наступних поколінь.