3. Вплив опромінення на регенерацію у тварин.

Це явище досліджено на амфібіях (тритонах, саламандрах, аксолотлях). У разі ампутації хвоста в цих тварин за порівняно короткий період часу рана загоюється, й починається формування нового органа. Якщо ж перед ампутацією орган опромінювали у великій дозі, то регенерація не відбувалась. Якщо опромінювали дистальну (віддалену від тіла) частину хвоста, а ампутацію робили в проксимальній (близькій до тіла) частині, то орган повністю регенерувався завдяки активності клітин неопроміненої проксимальної частини. Разом із тим, у випадку опромінення проксимальної частини хвоста й ампутації екранованої дистальної частини остання знову відростала, хоча й межувала з опроміненою проксимальною частиною.

В разі опромінення органа, що регенерує після ампутації, процес не завершується формуванням морфологічно нормальної структури. Якщо ж орган відновився морфологічно цілком нормальним, то після ампутації вдруге він не регенеруватиме. Часом спостерігають процес дедиференціації клітин, що супроводжується руйнуванням новоутворених тканин, унаслідок чого орган скорочується до стану «бруньки»,

У найпростіших (Protozoa) після відрізування передньої половини клітини спостерігається її відновлення. В багатьох найпростіших у цій передній частині розташована ротова частина, й поява трофічної вакуолі є свідченням регенерації втраченої частини клітини. Якщо опромінювати задню частину розрізаної клітини, то розвиток тро­фічної вакуолі вповільнюється. Для чіткого ефекту треба застосову­вати дози 200...800 Гр, які досить близькі до летальної - 1000 Гр.

У ссавців зручним для дослідження регенерації органом є печінка, яка відновлюється після гепатектомії. Опромінення організму затримує й синтез ДНК, і мітози. Якщо здійснити гепатектомію навіть через кілька днів або тижнів після опромінення регенерація печінки вповільнюється.

4. Радіаційний канцерогенез у людини.

Протягом ста років, що. минули після відкриття рентгенівських променів, нагромаджено багато різноманітних даних, які однозначно свідчать: опромінення людини спричиняє зростання частоти захворювань на злоякісні пухлини різної локалізації. Так, у радіологів початку XX сторіччя часто розвивався рак шкіри. Випромінювання радону та його дочірніх радіоактивних елементів є причиною підвищеної частоти розвитку раку легенів у працівників уранових копалень. Серед радіологів частіше, ніж у середньому для людської популяції, трапляється й захворювання на лейкемію.

Злоякісні пухлини поділяють на два типи: карциноми — пухлини, що виникають унаслідок злоякісного переродження (малігнізації) епітеліальних тканин, і саркоми, які утворюються внаслідок малігнізації мезенхімних тканин (м'язи, хрящі, кістки, сполучні тканини). В межах цих типів розрізняють пухлини відповідно до їх гістологічного походження.

Більшість злоякісних пухлин виникає з однієї ініціальної клітини, яка зазнала злоякісної трансформації. Вважають, що початковим етапом у радіаційному канцерогенезі є поява мутації критичного онкогена або гена-супресора пухлини. Частота таких прямих мутацій доволі низька - 10^-5...10^-7. Виникають вони під час реплікації або репарації ушкодженої внаслідок опромінення ДНК. Крім того, в ініціальній клітині мають нагромадитися додаткові мутації шести— восьми генів, аби клітина стала цілком злоякісною. Оскільки такі мутації виникають незалежно одна від одної, і ймовірність їх появи також невелика, постає запитання: як одинична клітина може нагромадити всі ці мутації протягом життя організму? Висловлено при­пущення, що ініціальним критичним кроком у радіаційному кан­церогенезі є індукція генетичної нестабільності в досить значній частині клітинної популяції. За генетичної нестабільності зростає ймовірність появи в клітинній популяції повністю трансформованих клітин.

Індукована опроміненням трансформація клітин відбувається під впливом деяких хімічних реагентів – коканцерогенів (наприклад, пірену).

Збільшення абсолютної частоти пухлиноутворення пов'язують із дійсною їх індукцією.

В радіаційному канцерогенезі проявляється кумулятивний ефект дози, коли відбувається сумація ефектів від послідовно здійснюваних опромінень. Так, чіткий прояв кумулятивності має індукована опро­міненням лімфома в мишей: одноразове опромінення в дозі 4,75 Гр виявилося значно менш ефективним, ніж фракціоноване чотириразове опромінення в однаковій дозі з чотириденними інтервалами часу між фракціями. Можливо, індукція пухлини цієї форми має пороговий характер, оскільки внаслідок опромінення мишей у дозі 2,83 Гр істотної відмінності частоти появи лімфоми від контролю не реєстрували, а за дози 4,75 Гр виявили 41 % лімфом. Фракціонування дози спричинило подвоєння частоти розвитку лімфом.

Щодо радіаційної індукції раку молочної залози в щурів пороговості не виявлено, й залежність частоти розвитку пухлин від дози має лінійний характер.

Кількісно радіаційний канцерогенез характеризують частотою прояву на одиницю дози. Цю величину називають ризиком канцерогенезу.

В більшості пухлин людини є терапевтично резистентні гіпоксивні клітини, які не виявляються в анормальних тканинах. Ідентифіковано різні типи стресових гіпоксивних білків. У гіпоксивних клітинах виявлено різні фактори транскрипції, які сприяють експресії протоонкотенів та генів-супресорів пухлини.

49