29.Зовнішня критика – вивчення зовнішніх особливостей конкретного джерела .

Зовнішня критика передбачає уважне вивчення джерела для вилучення якнайбільшої кількості історично важливої інформації. Спочатку необхідно встановити, що перед нами – оригінал чи копія. Звичайно, більш цінним є першоджерело. Копії можуть бути завірені чи незавірені. Зовнішня критика встановлює редакції, копії, списки початкового тексту. За допомогою спеціальних методів можна відновити втрачені місця чи змінений, редагований текст, визначити інтерполяції (вставки), відтворені чи додані до тексту. На підставі ретельного вивчення лише мовних особливостей документу часто можна зробити висновок про його оригінальність чи, навпаки, фальсифікацію. Важливим етапом у роботі з джерелом є таке просте на перший погляд завдання, як прочитання тексту. Складність цієї роботи залежить від багатьох чинників: віку документа, його збереженості та фізичного стану, теоретичної підготовки науковця, особливостей почерку автора чи переписувача тощо (так, відомо, що у М.Грушевського був дуже нерозбірливий почерк). Чим старший документ, тим складніше його прочитати; читання писемних джерел з історії України, написаних давніше ХVІІІ ст., вимагає спеціальної мовної та палеографічної підготовки (знання давньоукраїнської та церковнослов’янської мов, уставу, напівуставу, скоропису, відсутності пробілів, наявності скорочень, виносних букв тощо). Деякі автори вживали власні нестандартні скорочення, позначки тощо, які утруднюють читання тексту. Одне із важливих завдань зовнішньої критики – тлумачення, пояснення незрозумілих місць і слів. Часто, будучи не в змозі дати адекватний переклад, дослідники вимушені вдаватися до пропусків або довільного пояснення темних місць джерела (як, наприклад, при вивчення багатьох єгипетських папірусів). Після прочитання тексту можна переходити до встановлення часу та місця створення документа, а також авторства. Адже точне датування побутує на теренах України тільки з 60-х рр. ХІ, а обов’язкове з’явилося значно пізніше. Для визначення часу створення використовуються різні прийоми: аналіз зовнішніх ознак документу, його змісту, зіставлення з іншими точно датованими документами, вивчення подій і кола осіб, які згадуються в тексті, пошук згадок про дане джерело в інших тощо. Для датування та з’ясування походження документа провідну роль відіграють методики спеціальних історичних дисциплін. Для синхронізування давніх дат із сучасними використовують історичну хронологію (так, у різні часи літочислення велося від створення світу і від Різдва Христового, за юліанським і григоріанським календарем, за старим і новим стилем). Ціні дані для уточнення хронології дає палеографія – дисципліна, яка вивчає зовнішні ознаки давніх писемних пам’яток, еволюцію та особливості письма у різні періоди в різних місцевостях. За допомогою палеографічних знань датування проводиться після вивчення самого паперу, водяних знаків, засобів і пристосувань для письма, алфавітів, специфіки оформлення видань, ілюстрацій, печаток, стилів написання тощо. Якщо встановити точну дату появи джерела неможливо, визначають верхню та нижню межу його появи. Інколи для цього застосовують навіть методи природничих наук – фізики та хімії. Так само важливо встановити авторство джерела. внутрішня критика – найскладніша, встановлює адекватність відображення конкретним джерелом історичних подій.