4. Проблема «інформаційної безпеки».

Ключовою проблемою інформаційної безпеки є оцінка відповідності існуючого в державі інформаційного простору потребам її громадян, попиту та пропозиції інформаційних послуг у наближених до користувачів місцях та в зручний для них час.

Історичний досвід свідчить, що країни, які не спромоглися своєчасно поповнити національний інформаційний простір більш ефективними технологіями, сповільнювали свій економічний розвиток. І навпаки, країни, що мали потужний інформаційний потенціал швидко відновлювали свою роль у світовому розподілі сфер впливу навіть після воєнних поразок. Тому наповнення національного інформаційного простору новітніми технологіями, що здатні істотно підвищити як адекватність віддзеркалення реальності, так і продуктивність інформаційної діяльності в суспільстві, є нагальною потребою, що у свою чергу визначає можливості захисту національних інтересів.

Перспективи розвитку України як суверенної держави в першу чергу пов'язані із створенням на її території більш досконалого інформаційного простору порівняно з успадкованим та наданням цьому простору властивостей, які притаманні постіндустріальним країнам.

На жаль, Україна успадкувала від колишнього СРСР переважно транзитні складові загальносоюзної технологічно застарілої інформаційної системи планової економіки і військово-промислового комплексу. Центральні аналітичні компоненти та новітні технологічні елементи, які почали запроваджуватися в СРСР на рубежі 90-х років, залишилися переважно в Російській Федерації.

Аналіз причин недосконалості існуючого в Україні інформаційного простору дає можливість визначити основні з них.

1. Нагальні потреби управління національним виробництвом економічними методами перевищують можливості структурного і змістовного наповнення інформаційного простору.

2. При подоланні інформаційної кризи акценти зроблено не на розвиткові інформаційної периферії, яка повинна реєструвати та зберігати поточні записи у формі, придатній для оперативного використання, а на побудові аналітичних, ситуаційних та інших центрів, призначених споживати, а не створювати інформацію.

3. Національний інформаційний простір не налаштований на реєстрацію фактографічних записів у безпаперовій формі, які віддзеркалюють поточний кількісний вимір властивостей об'єктів.

З'явилася значна кількість нової інформації, наприклад, житлові субсидії, персоніфіковані майнові сертифікати, декларації про доходи громадян, акції підприємств, митне обслуговування кордонів тощо, яка все більше завантажує існуючий інформаційний простір і відволікає значну кількість людей від виробничої сфери. Вона потребує відповідного перерозподілу фінансових та інших ресурсів. Поряд з цим продовжують відтворюватися умови, за яких подальше споживання детальної інформації - продукту їхньої діяльності - може бути організоване лише ієрархічною вертикаллю відповідними посадовими посередниками шляхом виконання великих обсягів рутинних робіт за регламентованими механізмами узагальнення та звітування. На кожному щаблі узагальнення інформація, як правило, зазнає випадкових (або не випадкових) спотворень у приватних чи відомчих інтересах навіть при бездоганній відповідності записів базового рівня подіям реальності. Існуючий в Україні інформаційний простір штучно розділяється на сукупність неузгоджених за семантичними ознаками і технологіями відомчих інформаційних анклавів, які безсистемно нашаровуються. Все це розпорошує ресурси, не забезпечує верифікацію записів базового рівня на засадах інтересів усіх суб'єктів суспільства. Такий стан інформаційного простору фактично робить органи управління вищих рівнів заручниками інформаційної діяльності підлеглих.

Саме з цієї причини аналітичні матеріали, які використовуються при прийнятті рішень, тяжіють до макроекономічних показників або результатів соціологічних опитувань, що свідчить про ускладнене отримання або повну відсутність детальних записів у деяких сегментах економіки держави.

Проблематичним також є те, що Україна успадкувала адміністративно-командні методи створення інформаційних систем, які спиралися на розгалужену систему наукових, конструкторських і виробничих установ, що працювали практично поза конкуренцією, переважно на військово-промисловий комплекс, при відносно сталому задовільному бюджетному фінансуванні. З іншого боку, схема фінансування наукоємних виробництв, до яких належить інформаційна сфера, практично залишилася без змін, за винятком істотного скорочення обсягів фінансування до рівня, який сьогодні не забезпечує навіть функції соціальної допомоги.

Аналіз ряду концепцій інформатизації, проектів, оргштатних структур міністерств та відомств свідчить, що навіть у свідомості фахівців переважає аміністративно-командне мислення, яке втілюється в численних пропозиціях щодо запровадження в Україні різноманітних ситуаційних, аналітичних, інформаційних, оперативних та інших "центрів". Водночас необхідність побудови периферійної системи створення і зберігання інформаційних ресурсів як середовища для об'єктивного і структурованого віддзеркалення подій і явищ на місцях, що призначене для модернізації існуючого переважно паперового інформаційного простору, або не розглядається взагалі, або вважається передчасною.

Делікатною проблемою є використання закордонних кредитів для розвитку інформаційних технологій. Як свідчить аналіз тендерних документів, зазначені кредити використовуються переважно для імпорту комп'ютерів та іншого обладнання обчислювальної та офісної техніки. Водночас відомо, що строк морального старіння такого обладнання досить стислий і не перевищує нині трьох-п'яти років. Науково-технічний прогрес унеможливлює використання сучасних інформаційних технологій вже через п'ять років. Тому від інвестицій на час їхнього повернення з відповідними відсотками Україна матиме борги, а не закуплену техніку. Існуюча практика укладання контрактів із зарубіжними фірмами - постачальниками технологій - призводить до використання кредитів на найпростіші цілі - закупівлю та монтаж обладнання, меблів, переобладнання приміщень тощо. Як результат - підтримка закордонних виробників за рахунок отриманих кредитів. Поряд з цим довгострокові і набагато складніші процеси створення інформаційних ресурсів, розв'язання прикладних задач, впровадження інформаційних технологій, тобто ті справи, заради яких закуповується обладнання, залишаються фактично без фінансування, хоча відомо, що саме вони потребують коштів на порядок більших, ніж вартість обладнання та програм загальносистемного призначення.

Визначення загальних засад створення сучасної державної інформаційної системи, яка б функціонально відповідала ринковим потребам, залишається складною проблемою.

Тяжкою спадщиною тоталітарного минулого для України є закритість об'єктивної інформації для широкого загалу. З одного боку, ця закритість є природним наслідком нерозвиненості національного інформаційного простору, а з іншого - її причиною є відомча "приватизація" даних, яка робиться під гаслом захисту державної або комерційної таємниці, звужуючи проблему інформаційної безпеки держави до окремих її аспектів.

Концептуальні засади захисту інформації потребують перегляду передусім з точки зору економічної доцільності. Головним методом захисту важливої інформації має бути не запровадження загальних переліків відомостей, які становлять державну таємницю, а конкретна інформаційна контргра щодо намірів, а не результатів їхнього втілення. Ця контргра має вестися на зразок різних суперечливих інформаційних повідомлень (тобто дезінформація), оскільки важливу для національної безпеки інформацію неможливо захистити загальними засобами.

Необхідною умовою ведення сучасної інформаційної боротьби є наявність сучасного потужного інформаційного простору в державі. Інформаційний захист національних інтересів повинен концептуально розглядатись як динамічний процес.

Головним носієм інформації завжди була і є людина, свобода пересування якої є природним правом у демократичних державах. Тому методи захисту інформації повинні виходити з цієї парадигми, а не копіюватись механічно з тоталітарного минулого.

Потребують істотного вдосконалення механізми реєстрації інформації, що отримується Україною в результаті її міжнародної діяльності. Аналіз інформаційних аспектів міжнародних договорів, які ратифіковані або парафовані Україною, зокрема Договору про безпеку і співробітництво в Європі, Договору "Відкрите небо", Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством і Україною, Додаткового протоколу до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства та інших міжнародних угод, які зобов'язують країни-учасниці здійснювати багатосторонній обмін інформацією, потребують створення загальнодержавних механізмів зберігання та споживання отриманої інформації в національних інтересах. Необхідно поступово відходити від стану інформаційного донорства і переходити до інформаційного партнерства. Складовою такого механізму повинна бути система сучасних національних архівів-депозитаріїв для зберігання та споживання інформації, що отримується Україною від інших країн на виконання зазначених угод, та поширення в державі механізмів доступу до інформаційних баз даних за кордоном.

Потребують істотного доопрацювання механізми профільного накопичення та зберігання інформації в структурах державного управління. Треба створити такі інформаційні умови, щоб при підготовці важливих нарад, засідань Уряду, Верховної Ради, Ради національної безпеки і оборони України тощо добір необхідної інформації здійснювався не "пожежними" заходами з використанням одноканальних джерел інформації, яку неможливо перевірити.