1.3 Когнітивний підхід до вивчення гендерних стереотипів.

Виявлення механізмів мислення, зокрема процесів створення і функціонування гендерних стереотипів у свідомості, є одним із завдань когнітології. Предметом її вивчення є свідомість у специфічному ракурсі – як інструмент для роботи з інформацією. Загальні проблеми когнітології розробляються в надрах філософії, логіки, семіотики, антропології, комп’ютерології та інших наук, що вивчають процеси отримання, обробки, впорядкування, збереження і використання різних видів інформації. Проблему концептуалізації мовної дійсності, з одного боку, та вербалізації концептуальних даних, з іншого, розробляє когнітивна лінгвістика, яка виникла у сфері когнітології. У контексті когнітивної лінгвістики йдеться про зв’язок мови та мислення, зокрема про пояснення й інтерпретацію механізмів передачі концептів мовними засобами, тобто процесу вербалізації, категоризації і репрезентацію концептів через певні значення, граматичні форми, синтаксичні структури.

Наукові праці, монографії, колективні роботи, статті, присвячені когнітології, подають концепт як один із центральних, ключових термінів в апараті когнітивної лінгвістики. У лінгвістичних працях кінця ХХ – початку ХХІ ст. чимало робіт українських дослідників, серед яких О.Селіванова [161], Л.Синельникова [168] та ін., присвячено розробці перспективних аспектів цієї проблеми в українському та російському мовознавстві. Концептуальний аналіз мислення і мовлення посів чільне місце в лінгвістичних дослідженнях, звернених до проблеми створення цілісної концепції співвідношення мови і мислення, способів вираження в мові позамовної дійсності, знань про світ, законів організації мовної картини світу. Пріоритет у розробці питань концептуальної структури та теорії концептів належить зарубіжним вченим Р.Джекендоффу [232], [233], М.Бірвішу [211] та ін.

Термін “концепт” походить із латинського conceptus і означає “думка”, “поняття”. “Словник іншомовних слів” за редакцією О.Мельничука подає такі значення: “1) В логіці – смисл знака (імені); 2) Загальна думка, формулювання” [283, с. 360]. Очевидним є той факт, що словникова стаття відбиває лише загальнофілософське (логічне) трактування.

Питання про сутність поняття “концепт” розглядалося в праці С.Аскольдова-Алексєєва “Концепт і слово”, виданій у 1928 році. У цій роботі концепт кваліфікується як “мисленнєве утворення, яке заміщає нам у процесі мислення невизначену множинність предметів одного і того ж роду” [12, с. 30]. У поданому трактуванні концепт ототожнюється з поняттям.

Серед лінгвістичних словників лише “Короткий словник когнітивних термінів” містить дефініцію концепту. Автор словникової статті О.С.Кубрякова подає таке визначення: “концепт (concept, konzept) – термін, який служить для пояснення одиниць ментальних або психічних ресурсів нашої свідомості і тієї інформаційної структури, яка відображає знання і досвід людини; оперативна змістова одиниця пам’яті, ментального лексикону, концептуальної системи і мови мозку (lingua mentalis), всієї картини світу, відображеної в людській психіці. Поняття концепту всієї картини світу відповідає уявленню про ті смисли, якими оперує людина в процесах мислення і які відображають зміст досвіду й знання, зміст результатів усієї людської діяльності і процесів пізнання світу у вигляді деяких “квантів” знання” [98, с. 90]. Для виділення концептів, вважає О.С.Кубрякова, необхідна і перцептуальна відокремленість деяких ознак, і предметні дії з об’єктами, і їх кінцеві цілі, й оцінка таких дій та ін. Концепти можуть бути представлені одним словом (прості) і словосполученнями та реченнями (складні).

Концепти – це ідеальні сутності, які формуються у свідомості людини: безпосередньо з її чуттєвого досвіду - сприйняття дійсності органами чуттів; із безпосередніх операцій людини з предметами, із її предметної діяльності; із мислительних операцій людини з іншими, вже існуючими у її свідомості концептами - такі операції можуть призвести до створення нових концептів; із мовного спілкування (концепт може бути повідомленим, його можна пояснити людині у мовній формі); із самостійного пізнання значень мовних одиниць, які засвоюються людиною. Об’єктивація когнітивної структури, якою є концепт чи сукупність концептів, відбувається у слові, яке, у свою чергу, виконує певну функцію у дискурсі та тексті [98, с. 13].

„Концепт народжується як образ, але, з’явившись у свідомості людини, цей образ здатен просуватись по ступенях абстракції, перетворюючись таким чином у власне мисленнєвий образ” [151, с. 4-5], де людина є „присутньою” як його організуюче начало. На основі таких образів у свідомості людини формується сукупність життєвих уявлень, що називаються концептуальною картиною світу (ККС). Термін „картина світу” вперше був запропонований Л.Вітгенштейном в аспекті філософії і логіки [39]. У лінгвістику цей термін був уведений Л.Вайсгербером (див. [44, с. 336-338]).

Концепту може відповідати інформація про предметно-логічні зв’язки конкретної реалії з іншими, про асоціативні культурологічні зв’язки, які відновлюють мовні об’єднання між цією реалією та іншими; про істотні та неістотні ідентифікуючі ознаки. Типовою є кваліфікація концептів як наборів смислів, якими оперує людина в процесі своєї ментальної діяльності і пізнання світу, і уявлення, відповідно до яких концепти-структури стоять між словами та екстралінгвістичною дійсністю (тобто є даністю „буття семантичного”, за О.Ф.Лосєвим) [112], [113].

Неодмінним є акцентування етнічного компонента концепту, він є одиницею колективного знання / свідомості, яка має мовне вираження й позначена етнокультурною специфікою [43], він являє собою „продукт” колективної свідомості носіїв мови - складову частину загальної ККС [72, с. 48]. Тобто концепти відбивають етнічне світобачення, маркують етнічну мовну картину світу, є цеглинками того „дому буття” (метафора М.Гайдеґґера), який вибудовує кожен етнос в неозорих просторах світу-космосу. Причому мовні парадигми вбирають культурологічні, виступають єдністю наукових, релігійних і міфопоетичних смислів, що дає підстави іменувати концепт не лише феноменом мовно-культурного, але й культурно-семіотичного плану. Підтримуючи позицію А.Вежбицької [36] та обстоюючи мовознавче розуміння концептів, О.Кубрякова наголошує, що вони „по-різному групуються і по-різному вербалізуються в різних мовах у тісній залежності від власне лінгвістичних, прагматичних і культурологічних факторів, а, відповідно, фіксуються в різних значеннях” [98, с. 93].

Отже, відповідно до когнітивного підходу мовні засоби є відображенням когнітивних структур. Матеріальною базою концепту, його виразником є слово, а структура семантичних ознак значення слова відбиває основу структури концепту. Слід погодитися з неодноразово висловлюваною Ю.М.Карауловим думкою про те, що головним змістовим елементом мовної моделі світу повинно бути визнане семантичне поле, а константи свідомості окреслять межі концептуальної картини світу [82], [83]. Дослідження семантичних складників слова виявляє ієрархічну будову концепту. Однак при зіставленні семантичної розробки слова і концепту виявляється їхня неповна відповідність. Концепт у лексичній структурі слова є складною структурою, яка являє собою синтез індивідуально-авторського розуміння з традицією національного вживання цього концепту, а також і загальнолюдською, первісно міфологічною моделлю світу.

Питання про відображення первинного (незалежного, об'єктивного) світу вторинним (залежним, суб'єктивним) належить до центральних проблем філософії (гносеології) і лінгвістики (лінгвістичної теорії відображення). Для сучасного етапу розвитку теорії пізнання це питання належить до рівнянь з двома невідомими: одне з них - світ, реальність, універсум, космос, інше - картина світу (мовна, концептуальна), відображення реальності, мислення і мова. Дефініції світу як змісту концептуальної системи визначають одне невідоме через інше [144, с. 11-13]. Гранично широко розглядають це поняття у лінгвосеміотичних та міфопоетичних дослідженнях, де світ трактується як людина і середовище у взаємодії [178, с. 161].

В інтерпретаціях відображення також спостерігаються суттєві розбіжності. Одні вчені (Г.В.Колшанський, О.М.Коршунов) вважають, що в свідомості людини світ повторюється в ідеальній формі, тоді картина світу є ідеальною презентацією всієї сукупності взаємопов’язаних об’єктивних предметів і процесів, які відповідно існують у такій самій складній сітці взаємозв’язків у світі понять [91, с. 15]; [95, с. 34]. Інші (О.Ф.Лосєв, С.Д.Смірнов) стверджують, що у триєдності „світ (космос) - модель світу - мовна система” і модель світу, і мова не просто відображують буття: мислення звертається до „глобальної”, „завжди плинної”, „сліпо повзучої” дійсності, яка в деталях не розрізняється і стає „осмислено впорядкованою” в процесі наших мислених операцій, і в результаті мислення породжує начебто власну дійсність, дану безпосередньо [113, с. 147]; [112, с. 89]; [165, с. 101]. Картина світу, яка виникає в свідомості людини, є вторинним існуванням об'єктивного світу, закріпленим і реалізованим в своєрідній матеріальній формі. Цією матеріальною формою є мова [91, с. 15].

Існує традиція відображення світу (мислене, словесне) також іменувати „світом” (світ є результатом переробки інформації про середовище і про саму людину, і „людські” структури і схеми часто екстраполюються на середовище, яке описується мовою антропоцентричних понять) [178, с. 161], і навіть буттям (буття словесне як „середнє” між об'єктивно-дійсним і мисленим О.Ф.Лосєв називав „буттям семантичним”) [112, с. 89]. Але відображення світу - це, звісно, не сам світ; організоване в систему, воно є феноменом, який розглядається в ряді понять психологічного походження: модель універсуму, картина світу, когнітивна карта, образ світу, детально описаних у мовознавчих роботах [165, с. 142], [147, с. 12-18]. Якщо розглядати „картину світу” як форму існування свідомості людини, можна погодитися з визначенням цього поняття як вихідного глобального образу світу, який лежить в основі світобачення людини і є результатом всієї його духовної активності [147, с. 21], як смислового замісника змодельованого об’єкту [147, с. 16]. „Модель світу”, „картина світу”, „світобачення” можна розглядати як рівнозначні вирази, хоча різниця між ними є очевидною, якщо розуміти під моделлю світу скорочене і спрощене відображення всієї суми уявлень про світ всередині даної традиції, взятих у їх системному і операційному аспектах [178, с. 161].

Семантичні дослідження, присвячені аналізу системовідтворювальних знаків моделі світу, представлені у працях Ю.Апресяна [6-8], Н.Арутюнової [10], [11], Т.Булигіної [35], Г.Колшанського [91], Н.Слухай [164] та ін. Мова є не тільки інструментом комунікації, але й засобом категоризації позамовної реальності. „Мова - це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини”, тому „немає нічого всередині людини настільки глибокого, настільки тонкого і всеосяжного, що не переходило б у мову і не було б через її посередництво пізнаваним”, - писав В.Гумбольдт (цит. за [106, с. 15]).

Система вербалізованих знань, чи мовна картина світу (МКС), що складає основу кожної природної мови, – це частина загальної концептуальної картини світу, передана за допомогою різноманітних знаків мови. Мовній картині світу, що відбиває всі сфери людського знання, належить особливе місце серед картин світу, оскільки в їхній системі вона виявляється найбільш стійкою і стандартною.

МКС часто порівнюють з дзеркалом, в якому відображається реальний світ. Однак розробка проблеми поступово наводить вчених на думку про те, що МКС швидше нагадує не дзеркало, а автопортрет, який створює художник, дивлячись у дзеркало [98, с. 77]. Розуміння МКС не як дзеркального відображення, а як картини, фокусує увагу на антропофакторі: людина, яка сприймає об’єктивний світ, інтерпретує його суб’єктивно, граючи активну роль у створенні МКС. Іноді МКС порівнюють з сіткою, що накладається на наше сприйняття, оцінку подій. Більш абстрактно МКС можна визначити як особливе утворення, яке виникає не тільки на основі досвіду (індивідуального і колективного), але й на основі самих одиниць номінації, а також особливостей їх функціонування [98, с. 49].

Наївна модель світу, що включає, зокрема, гендерні стереотипи, є способом сприйняття світу, який відбиває та чи інша природна мова. За визначенням Ю.Д.Апресяна, наївна КС інтерпретується як відображення повсякденних, побутових уявлень про світ, тобто мова відбиває звичайні уявлення мовної спільноти про той чи інший об’єкт, ситуацію, людей. [8]. Відповідно до моделі КС мовець визначає зміст свого висловлювання. Реконструкція стереотипного сприйняття у складі наївної КС досягається при систематизації мовних значень, що належать до цієї сфери. Досліджуючи особливості такого фрагмента МКС, як модель сприйняття, Є.В.Урисон робить висновок про те, що повсякденні уявлення про людину змінюються набагато швидше, ніж інертна МКС, таким чином, окремі фрагменти МКС можуть їм не відповідати, і в процесі мовленнєвої діяльності реальні знання людини вступають у суперечність з МКС [180]. Та сама закономірність спостерігається і в способі існування стереотипів. Вкорінюючись глибоко в свідомості і відбиваючи в першу чергу етнічні особливості світосприйняття, стереотипи є дуже стійким явищем. Про їхню часткову зміну чи корегування можна говорити лише в межах декількох поколінь.

Існують різні класифікації МКС, погляди щодо принципів їх побудови і побудови їхніх складових частин. Докладний огляд підходів до розв’язання вказаних проблем міститься у роботах А.Д.Бєлової [17], Н.С.Новикової, Н.В.Черемісіної [138] Т.В.Булигіної, О.Д.Шмельова [35] та інших мовознавців. Залежно від критерію розрізняють універсальну та ідіоетнічну КС, у межах яких виділяють світи матеріальний (реальний) і духовний (ментальний), емпіричний і раціональний, світи просторові й часові. Разом з тим, виявляються концепти-константи загальнолюдської культури, що не мають просторових і часових меж. Також у рамках універсальної та ідіоетнічної КС протиставляються світи реальний і віртуальний, реальний і міфологічний, земний і небесний, природний і людський. У структурі ідіоетнічної КС виділяють загальнонаціональну МКС і мовні картини світу, обмежені територіально, професійно і т.д. У функціонуванні ідіоетнічної КС слід виокремити можливе протиставлення мовної картини дорослих і дітей, чоловіків і жінок. В індивідуальній МКС виділяються зовнішній світ і внутрішній. Н.С.Новикова і Н.В.Черемісіна підкреслюють неоднорідність внутрішньої, індивідуальної КС, відзначаючи репрезентованість у ній мислення, почуттів, волі [138].

Короткі висновки до розділу I

Аналіз релевантних для нашого дослідження трактувань поняття ”стереотип” показує його неоднозначне тлумачення у сучасній лінгвістичній літературі. Його розуміння спирається, з одного боку, на когнітивний характер процесів формування стереотипу і розглядає його як форму раціонального пізнання світу, яка спрощує і прискорює обробку інформації, як схематизований образ, який ґрунтується на обмеженій кількості рис оцінного характеру, які вважаються типовими (взірцевими) для всього класу речей, тобто як перебільшене переконання, що асоціюється з певною категорією. З іншого боку, слід враховувати його соціальний характер, соціокультурно марковану сталу форму орієнтуючої поведінки представника певної етнокультури. Стереотипи існують у свідомості і підсвідомості людей, відбиваються в одиницях мови та моделях мовленнєвої поведінки.

Стереотипність ментально-лінгвального категоризованого уявлення щодо представників певної статі безпосередньо стосується соціокультурної категорії гендеру, яка створюється / відтворюється у соціально-психологічному просторі лінгвокультурної спільноти у процесі інституалізованої та ритуалізованої взаємодії, регульованої соціокультурними нормами, в яких відображені аксіологічні орієнтири категоризованої соціальної дійсності, представленої у концептуальній картині світу певної лінгвокультури.

Гендерний стереотип – це історично зумовлене типізоване в колективній свідомості певного лінгвокультурного соціуму уявлення про фізіологічні, емотивні, психічні, психологічні та соціокультурні атрибути, властиві індивіду, якого соціум категоризує як чоловіка або жінку. Стереотипізація гендерних особливостей є складником явища категоризації дійсності відповідно до глобальної когнітивної моделі, яка спрямовує інтерпретаційні процеси в русло аксіологічних орієнтирів лінгвокультури.

Соціальна природа гендерних стереотипів як когнітивних упереджень, пов’язує їх творення з політичним, релігійним, класовим, економічним, освітнім, сімейно-соціальним та іншими аспектами існування суспільства. Джерелами гендерних стереотипів виступає патріархальний устрій суспільства, біблійна мораль другорядності жінки, біологічне призначення жінки-матері та обмеженість її соціальних ролей.

Гендерні стереотипи, пов’язані з мовним кодом, виявляються на лексико-граматичному, фонетико-фонологічному та комунікативно-прагматичному рівнях. Здатність гендерних стереотипів вербалізуватися дозволяє дослідити особливості їхнього функціонування через аналіз мовних явищ. Одним з найбільш поширених підходів до вивчення проблеми мовної картини світу є аналіз культурних концептів, які визначають бачення, сприйняття і членування дійсності, зумовлюють національну специфіку стереотипів (як поведінкових, так і комунікативних).

Концепт найповніше та найдоступніше розкривається через мову як один із основних інструментів пізнання, концептуалізації та категоризації навколишнього світу. Досліджуючи сукупність мовних засобів вербалізації концепту, тексти, вивчаючи значення мовних одиниць, у яких реалізується зміст концепту, ми можемо сформувати уявлення про нього у свідомості членів певної мовної спільноти в конкретний історичний період. Концепт являє собою поєднання індивідуально-авторського розуміння з традицією національного вживання цього концепту, а також із загальнолюдською, первісно-міфологічною моделлю світу.

У межах когнітивної лінгвістики функціонування гендерних стереотипів може бути проаналізоване за допомогою фреймового методу когнітивного моделювання, який є одним з найбільш ефективних способів презентації концептуальної інформації. Фреймова модель відтворює в лексичній системі відношення між концептом і його реалізаціями, описує найхарактерніші уявлення в сприйнятті мовної особистості. Фреймовий аналіз дозволяє організувати у структури основну, характерну, типову та потенційно можливу інформацію. Фрейм - мислимий у цілісності його складових частин багатокомпонентний концепт, об’ємне уявлення, певна сукупність стандартних знань про предмет чи явище, що асоціюється з тим чи іншим концептом лексичної категоризації мовних одиниць згідно з тематичного принципу.

У даному дослідженні мовні засоби, що структурують фреймову модель, актуалізують той асоціативний потенціал, який відбиває історично сформований соціокультурний зміст когнітивних категорій маскулінності та фемінності, тобто уявлення про типові і бажані анатомо-біологічні, соціокультурні та поведінково-психологічні характеристики, асоційовані з належністю індивіда до чоловічої чи жіночої статі у певній лінгвокультурі.

Розділ II Стереотипотвірні особливості народної творчості

Фольклор (від англ. folklоге — народна мудрість, знання) є важливим складником культури народу. „Фольклор — одна з найтриваліших і всеохопних систем духовного життя народу, тісно зв’язана з народним побутом (як окремою системою), з літературою (яка, зрештою, витворилася з фольклору і зберігає з ним тісний зв’язок на всіх етапах свого розвитку) та ін.” [75, с. 17].

До нинішнього часу в науці ще не існує чіткості чи одностайності щодо того, які сфери народного знання окреслюються цим поняттям. Це пов’язано з тим, що в більшості західноєвропейських наук під поняттям „фольклор” розуміють не лише усне словесне мистецтво народу, а й духовну творчість у поєднанні з матеріальною, яка включає елементи побуту, знаряддя праці, особливості побудови житла тощо. У сучасній українській фольклористиці знаходимо трактування цього терміна у вужчому розумінні: “Фольклор — це художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, нерозривно пов’язаної з життям і побутом. У ній відбито світоглядні, етичні й естетичні погляди народу” [75, с. 18].

Поряд з терміном „фольклор” існує термін „народна творчість”, яким окреслюється вся творча діяльність народу: поезія, музика, театр, танець, архітектура, художнє і декоративно-прикладне мистецтво — все, що несе відбиток побуту, а також є втіленням поглядів, ідеалів та прагнень людей.

Для того, щоб розмежувати сфери матеріальної та духовної творчості народу, які органічно взаємодіють, але не є тотожними, часто використовують терміни “народнопоетична творчість”, “усна словесність”, “народна словесність”, “усна народна творчість”. Термін “усна народнопоетична творчість” передає вужче поняття – духовну творчість, яка входить до фольклору та народної творчості як їхня складова частина. Усна народнопоетична творчість — це художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, у якій засобами мови збережено знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. Усна народна творчість народу формується упродовж століть разом із мовою і тому увібрала в себе багатовіковий досвід, знання та пам’ять про історичне минуле на різних стадіях розвитку народу. Образно збагачені теми, мотиви, форми усної творчості виникають у складній єдності і взаємодії індивідуального осмислення дійсності та колективної художньої свідомості.

Незважаючи на яскраве національне забарвлення, твори словесності різних народів виявляють подібність мотивів, образів і сюжетів, що пояснюється розвитком з одного джерела, культурною взаємодією чи виникненням подібних явищ на ґрунті загальних закономірностей соціального розвитку.

Усна народна творчість є джерелом виникнення літератури. Кажучи словами В.Проппа, „фольклор — лоно літератури, яка виникає з фольклору. Фольклор є доісторією літератури” [155, с. 171]. О.Д.Нефьодова називає народну казку „домінантою”, яка є „субстратом для формування літературної казки” [129, с. 5].

Проаналізувавши літературні і фольклорні тексти, а також їхні жанрові системи, можна побачити, що між усною народною творчістю та літературою є значно більше відмінного, ніж подібного, і навіть спільні риси є зовнішніми, оскільки відрізняються внутрішнім змістом. Детальний розгляд художньо-стилістичних та структурно-композиційних особливостей вказує на те, що фольклор містить в собі найбільшу кількість стереотипних рис.