Лекційні матеріали

Концепції соцреалізму

Останнім часом в українському літературознавстві достатньо активно тривають студії у рамках постколоніальних студій, і зокрема, часів так званого соцреалізму. Соцреалізм створює чимало проблем для істориків української літератури через великий масив написаної апологетичної критики (яка схвалювала та накидала як взірець) у часи 50-80-ті роки ХХ сторіччя. Тобто нагальним стає питання переосмислення й переписування канону цього періоду, а значить усунення якихось творів та авторів¹.

Отож, лишається і завдання ще раз переглянути вихідні теоретичні положення: а що ж таке соціалістичний реалізм? Наскільки йдеться про естетику? Наскільки про ідеологію?

Однією із альтернативних до прийнятих у свій час концепцій стала стаття Андрія Синявського 1957 року «Що таке соціалістичний реалізм?»

//тези статті//

1. Та чи буває реалізм соціалістичним, капіталістичним, християнським, магометанським? І сам голова держави, Перший секретар ЦК, відриває себе від невідкладних господарських справ, щоб висловити слово з естетичних питань країни.

Власне, це уже говорить, про ідеологічний характер, або про зрощення із вдеологією. Однак пригадаймо, що такою є характеристика літератури масової та в умовах колоніального тиску. У ХІХ та на початку ХХ сторіччя в українській літературі існувала течія про ідеолдогічних героїв.

2. …правдиве, історично-конкретне зображення дійсності у її революційному розвитку… При цьому правдивість та історична конкретність художнього відображення дійсності повинні бути в згоді із ідейною переробкою і вихованням трудящих у дусі соціалізму. Уводиться поняття ідеалу, яке тяжить над задумом письменника.

Какие краски и слова нужны,

Чтоб те высоты увидать смогли вы?

-- Там проститутки девственно-стыдливы

и палачи, как матери, нежны.

3. Кожен твір соцреалізму ще до своєї появи забезпечений щасливим фіналом, по шляху до якого рухається дія твору. Цей фінал навіть може бути речальним для героя, що підпадає в боротьбі за комунізм різноманітним небезпекам. Все ж герой завжди втішений з точки зору надособистісної мети, й автор від свого імені чи устами помираючого героя не забуває висловити тверду певність у нашій кінцевій перемозі. Тому й трагедія завжди тільки оптимістична.

Йдеться про утопічну складову художнього світу. Вона впливає на моделювання сюжету. Утопія – це програмний опис руху до певного варіанту злагодженого впорядкованого соціального життя якоїсь громади.

4. Художній час визначається господарчим завданням, навіть історичний твір наділяється прописаним мріями героя про майбутнє суспільство.

5. Радянська література – це виховні романи, в якому показана комуністична метаморфоза окремих особистостей і цілих колективів. Отож, наявний позитивний герой. Взірець для поклоніння й наслідування. Герой виглядає на лицаря поза будь-якими доганами й докорами. Траплятимуться тільки дрібні ґанджі. Після ХХ з’їзду усе це підпадає під теорію безконфліктності: неухильного покращення уже доброго.

6. Розглядає Синявський також російську традицію героя, що належить до типу «зайвих» людей. У текстах про нихзавжди майже, як символ, постає ідеальна жінка, яку цей герой не здатен любити. У 20-ті роки він змінився на негативного героя, який повсякчас сумнівається і втрачає любов ідеальної жінки / дівчини.

Українська література забезпечила іншу традицію. Тому «зайві люди» М. Хвильового, якщо тези В. Агеєвої переконують, вказує ще й на залежність від російської традиції, яку письменник намагається побороти в собі та літпроцесі. Українська народницька література виробила тип ідеологічного героя-народника, що налагоджує порозуміння із народом і усіляко демонструє єдність походження із ним. А. Головко, І. Франко, О. Кобилянська («Апостол черні») активно його актуалізу.ть та модернізують. Навіть викриття шляхом публікацій повторюється як деталь-механізм діяльності ідеологічного героя. Ще одна соцреалізмхарактерна українській традиції ознака – щільне співіснування із фольклором та часто імітація його Олександрапоетики.

7. Звернення до позитивного героя та виховний роман як такий відсилаються до поетики 18 сторіччя – Державіна, Тредіаковського. Таким стилям недоступна іронія, адже вона супутник безвір’я і сумніву.

8. Соціалістичний реалізм витікає із ідеального взірця, якому він уподібнює реальну дійсність. Тобто оточення, середовище «підганяється» під героя. «ми зображаємо життя таким, яким нам хочеться його бачити, і яким воно зобов’язане стати, підкоряючись логіці марксизму». Тим-то соціалістичний реалізм правильніше назвати соціалістичним класицизмом. Місце романтики строго обмежується «поимлкам» і «шуканням», та йвона критиками починає називатися революційною романтикою.

9. У 30-х роках змінився стиль – на високий: пихатий, розцяцькований (орнаментації), перемежований алегоріями та перифразами. Врешті, це мова штампів.

10. Соцреалізм накладав строгі обмеження. Тільки той автор, який погоджувався на їх дотримання, на разюче спрощення – мав успіх. Таке примітивне мистецтво не терпить еклектики, як єгипетські рисунки, фольклор. Ідеальним автором соцреалізму став авангардист-футурист Маяковський.

Ідеальним автором українського соцреалізму, дослідниця В. Хархун, називає Олександра Корнійчука.

У книзі «Соцреалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації» (Ніжин, 2009) В. Хархун підсумувала кілька спроб теоретиків літератури описати / концептуалізувати соцреалізм: Б. Гройс пише про «народження соціалістичного реалізму з духу російського авангарду»²; Гюнтер Грасс про тему держави як тоталітарного твору мистецтва; на думку К. Кларк, соцреалістична література підтримує міф про державу як «велику сім’ю»³; головна риса соцреалізму представлення «правди життя», що насправді всього лише спосіб відобразити реальність, а не перевага (Євген Добренко).

Відповідно до тези Г. Грасса про три етапи творення канону соцреалізму (імітація канону традиційної національної літератури), В. Хархун період 30-х ХХ сторіччя називає протоканоном, а 40-ві «загроженою культурою», наступні 50-ті, 60-ті, 70-ті «іконостасом» соцреалістичних класиків.

Соцреалізм та українська літературна традиція

//коментарі до тез статті А. Синявського; набрані курсивом//

Про ідеального автора соцреалізму Олександра Корнійчука та альтернативи у сучасному літературному каноні

Ідеальним автором соцреалізму називають Олександра Корнійчука (1905-1972). Уже сучасники твердили про вміння швидко відреагувати на чергову постанову партії, та белетризувати чергову настанову чи накинуте тлумачення подій. Відповідно друк на передовиці газети «Правда» (драма «Фронт») й постановки по всій країні. А написав письменник усього трохи більше двох десятків п’єс.

Як відрізнити фальшовану літературу від справжньої?

Теза Роксани Харчук про «дві літератури нашої доби» у значенні літератури справжньої та сфальшовано ідеологічної змушує поміркувати про способи розрізнення за якістю письма, значущістю порушених проблем (якщо стиль протореалістичний), яскравістю характерів персонажів (якщо проторомантичний); розрізнення писання «під замовлення» та художньо. Прості ознаки – писати у згоді із цензурою чи в шухляду – надто спрощені.

Володимир Моренець, зокрема, пише, що вихід у світ багатотисячними накладами творів Віктора Домонтовича підважив славу Юрія Яновського, -- і по суті заступив його місце у літературному каноні. Навряд чи із цим можна погодитися. Хоча з уваги на факт присутності у шкільній програмі окремих новел із «Вершників». Складна система недомовок та еліптичних замовчувань в сюжетній схемі роману «Чотирьох шабель», головні герої якого не тільки герої громадянської війни, а й кмітливі й талановиті вояки анархічної степової вольниці, змушує говорити не тільки про страх автора перед цензурою, а й про художній експеримент із візуальними образами, формою оповіді.

Компромісне вирішення запропонувало сьогочасне літературознавство й стосовно творчості Павла Тичини, розділивши усі тексти на періоди прийнятні й ні. Михайлина Коцюбинська назвала це «корозією таланту» й запропонувала «відсікти» із корпусу творів, написане Павлом Тичиною у 30-50-ті. Над проблемою «збереження» Тичини у каноні чимало міркував Василь Стус (стаття «Сходження на Голгофу слави»). Інший ракурс у тлумаченні запропонував Г.Грабович, розглядаючи збірку «Чернігів»: дослідник наполігає на врахуванні авангардних стилізацій масової культури, обігрувань поетичних кліше із утилітарними завданнями.

Подібні підходи поки що застосовуються до масиву творів Максима Рильського із акцентами на ранніх постсимволічних збірках «На білих островах», «Під осінніми зорями» та періоді «третього цвітіння», в якому панівними стають поетичні образки із життя природи.

Проблеми літературознавчих оцінок та переписувань історії літератури

Проблемною у цьому процесі переосмислення залишається творчість тих, хто увійшов у літературу у тридцяті та сорокові роки; фактично йдеться про письменників, хто формувався під впливом чисток, контролю цензури, здійснюваного через закриті рецензії та редакційні комітети (Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Павло Загребельний, Роман Андріяшик, Микола Трублаїні та ін.). Зокрема, «боротьба» за і проти перебування Гончара в каноні часто зміщується до питань біографії, до звинувачень у прислужництві (Шерех / Гончар). У всіх підручникових статтях про шістдесятництво згадується «Собор» Олеся Гончара, що став романом, у якому знехтувано висміюванням звичних ворогів радянської влади (селян, махновців, козаків), потужна сатирично-викривальна складова дійсності (суржик, безпаспортність, черги, нездари-керівники). І був точкою повороту від схем-кліше соцреалізму до шістдесятницької «правди життя».

Іншими словами, триває пошук наукових інструментів, які б дали змогу коректно описати «корозію» письма. Один із шляхів – показати узгоджену відповідність між матеріалами й гаслами партійних з’їздів та змістом творів та етосом позитивних персонажів.У цьому напрямку працюють вчені, що гуртуються довкола В.Хархун та семінарів «Studia Sovietica».

Вплив соцреалістичного письма на літературні течії 60-70-х років; ґротескні образи радянського соціалізму

Існує дві дати початку відліку літературного шістдесятництва: ухвали ХХ з’їзду партії та першої публікації віршів М. Вінграновського, В. Симоненка, І. Драча в «Літературній Україні». Відокремлення мистецького життя й культурного процесу в окремий сегмент з іманентною (внутрішньою) логікою та історією вкладається у вимоги та систему модернізму. Все ж, як бачимо, українці здебільшого підтримують дві системи: модерну й домодерну, -- для опису шістдесятництва. Так-от в рамках реалістичної домодерної естетики (яку вправно використовує й імітує соцреалізм) згаданий з’їзд партії важливий для розуміння шістдесятництва, адже дає можливість пояснити одну із тем – «пошук правди» у різних її модифікаціях. Як принцип естетики, «правда» не обов’язково вимагала очевидності, правдоподібності письма, моделювання образів, сюжетів, а й вибір протагоніста – не героя праці чи війни, а просту людину, звідси десятки балад («Дід умер», «Баба Онися» В. Симоненка; «Посинали Маркіяна» Г. Тютюнника), увага до буднів («Балада про випрані штани» І. Драча), а також до достовірної психології: щоб не фальшувати зображення війни, опертися на власні спостереження, а то й спогади, тому оповіді про дитину війни та сучасників-ветеранів («Климко» Г. Тютюнника, «Три наречених для тата» А. Дімарова). Зросла вага натуралістично виписаних деталей невлаштованості, розрухи, каліцтв, необлаштованого сирітства задовільняла цей порив до «правди». У зіставленні із «високою» літературою зрілого соцреалізму такий дискурс може сприйматися як ґротесковий. Усе ж варто пам’ятати, що одне із завдань, яке ставилося перед соцреалістом, виховувати, виправляти, описавши, -- тому критичні й ущипливі змалювання шкідництва, кар’єризму, ледарства трапляються у цих романах повсякчас. Варто зіставити хоча б змалювання екзистенції персонажів (і побуту й поводження) у «Соборі» Олеся Гончара, зокрема тунеядство Єльки й кар’єризм Володьки, і у «Місяцевій зозульці з Ластів’ячого гнізда» чи «Сонці в тумані» Валерія Шевчука. Змінюється найперш настанова автора: із викрити й затаврувати на побачити й засвідчити.

Розрив із попередньою естетикою при всій її фальшивості не наступає одразу. Чимало літературних творів та фактів можуть вкладатися у рамки перехідного письма. Саме тому, на мою думку, збільшується число із творами явно фарсового, ґротескного змалювання пізнього соціалізму. Вони виконують роль критики, оригінально пародіюючи й переписуючи відомих класиків та руйнуючи метастази дивної ностальгії за колишніми часами, утримуючи від міфологізації і часів твердого порядку Сталіна, і запашного хліба по 16 копійок, і комсомольських будов, і піонерських вогнищ. Сімдесятники й наступні покоління письменників ніби кинуть густіші мазки, пропишуть виразнішими тіні, покажуть неповноту й облудність звичних для тих часів фраз. І звісно, витягнуть кілька замовчуваних тем: таборів і ГУЛАГу, афганців, голодомору та ін. Понівечать літературну мову, втискуючи лайку та сленг (Лесь Подерв’янський, Богдан Жолдак у циклі про наших ізвращьонців). У літературі часів незалежності університет, інститут, школа не зображатимуться як центри або локус свободи чи спротиву, лише як місце тортур, облудних формул та промивання мізків. Письменники мимоволі крутяться довкола цієї інституції, добираючи за персонажів вчителів, їх дітей, студентів. Йдеться про позасвідоме відсилання до надокучливого контролю завдяки вихованню, який покладався на письменника-соцреаліста.

• спростування героїзму (зміна тональності);

• заперечення стилю;

• заниження величі.

Євген Пашковський (нар. 1962) (нар. 1962) Народився на Житомирщині. Закінчив Київський педагогічний університет. Зарахований до «житомирської школи» прозаїків Володимиром Даниленком. Його письмо характеризує як неогрунтянство й рустикальність Володимир Єшкелєв. Роксана Харчук вважає, що йдеться про неомодернізм

Про прозу Євгена Пашковського відгуки критиків коливаються у діапазоні від щирого захоплення масштабністю задуму й таланту схопити й відтворити дуже точні деталі побуту пізнього соціалізму й сучасності; зімітувати спосіб сприйняття світу й таким чином охарактеризувати людину. Все ж захоплюючись потоком свідомості, який панівний як манера оповіді у його творах, критики відзначають також обмеженість традиційними темами й героями села й маргіналами (заробітчани, люмпени, безпритульні), непрозорість мови (густа метафоричність, довгі періоди, поплутаність відношень між персонажами), одноманітність (якщо зіставити кілька творів, так писав Валерій Шевчук).

Дилогія «Свято» (2005) об’єднує два романи: «Свято» й «Безодня», -- про одного героя Андрія, виходця із села. Чоловік мандрував світами у пошуках заробітків, та врешті повернувся у рідне село й бачить усе ті ж злидні, тяжку щоденну працю, безталання однокласників, які бачив по заробітках. Та якщо звести тему до однієї із версій про блудного сина, то зігнорованою лишиться експериментальна форма потоку свідомості, що містить і фіксацію спостережуваного у цей момент; і спалахи спогадів, що показують, як асоціації, що зринають у людини, закривають її у відчуттях болю, розпачу, як у в’язниці; і несміливі мрії й сподівання. У Євгена Пашковського людина закинута не лише у буття світу, а й у власну свідомість, яка не в силі справитися із постійними невдачами, захаращена минулим і чужими голосами.

Коло персонажів значно ширше. Але усі вони потерпають через улягання злу й спокусам, через страх і ворожість чужого їм світу. Художній світ, уламки якого визбируємо із потоку свідомості персонажів, відображає насамперед їх психологію – маргіналів, утікачів, ошуканих, зеків, покинутих матерів різного віку (Андрієва матір, Зойка, …). Тому він, цей світ, страшний, відлякуюче моторошний, деталі буденних картин (реалії соціалізму) проступають надто чітко вималюваними – як під збільшувальним склом. Ґротескність досягається саме збільшенням масштабу; побутові деталі та їх розглядання захаращують потік свідомого, витісняють із нього будь-що інше.

У романі «Депеш мод» Сергія Жадана світ кількох героїв-студентів зображається через їх мандри. Мандри все ж мають мету: віднайти Сашка Карбюратора у піонерському таборі та повідомити йому про смерть вітчима. Нагадує усе це, якщо враховувати наміри персонажів, химерно-героїчне скріплювання ритуалом ледь чи існуючу родину Сашка, адже вітчима він терпів задля матері. Проглядає пронизливе прагнення мати родину, батьків, упевненість, зберегти їх хоча б для друга чи й просто досягнути-створити.

Сергій Жадан (нар. 1974) Народився у Старобільську на Луганщині. Закінчив Харківський університет. Кандидат філологічних наук, захистив дисертацію про Михайля Семенка. Поет. Найкращі збірки: «Цитатник» (1995), «Вірші про війну та розбудову» (2001). Пише прозу. Вийшло два романи його авторства: «Депеш Мод» та «Ворошиловград». Письмо характеризується як неопозитивізм.

Герої Жадана теж маргінали: анархісти, протестанти, міліціонери, цигани, студенти. Живуть вони між уламків будівель, у неприбраних кімнатах та посеред захаращених вулиць, цехів. Здається, що у цьому світі палких пристрастей ледь вгадуються якісь правила, не відомі героям; вони наштовхуються на їх дію, таким чином – ніби на дотик -- розпізнають чи виучують їх (варто пригадати, як штурмує Собака Павлов турнікети метрополітену, Жадан хитрує на допиті у міліцейському відділку, персонажі навідують циганське поселення у пошуках наркотиків). Можливо, недарма автор обирає студентів, молодь, яка навчається й пізнає, соціалізується в цілком чужому їй середовищі, не отримуючи бажаного й омріяного, як не отримує жодної інформації про «Депеш мод» із передачі про цю ірландську групу. Усі герої почуваються закинутими у мало зрозумілий їм світ: кожен відламок має свої безглузді правила, як і довідник анархістів, що вміщений у роман, які доведеться вивчати, щоб приникнути в нього і бути за свого. У веселих пригодах і пронизливо-сумних мандрах студентів – історія виживання там, де нема захисту впорядкованого світу.

Перебільшена увага автора до «підривних» нюансів – фізілогізм алкоголізму та наркоманії, фінансові оборудки колишніх комсомольців, облудність новітніх конфесій, розпутність старої еліти, представленої генеральською донькою Марусею, – задає зображеному вимір химерності, не втрачаючи правдоподібності, яка притаманна реалізму (позитивізму). На ефект реальності (очевидного) працює ще й пейоративна лексика, що стає знаком молодіжних тусовок, та уведення персонажа, що ідентифікується завдяки авторовому імені.

Усе ж слід звернути увагу, що у романі письменника 90-х на противагу сімдесятників, абсурдність та загадковість світу рівновелика загадковості й непрораховуваності людини. Відсутня відсторонена позиція автора, що задає ракурс оцінок і стає точкою схвалення чи осуду. Це веселий світ, простір існування, який випробовує в однаковій мірі і слабких, і сильних.

Маємо усі підстави говорити про елементи абсурдистського письма Володимира Діброви, тобто змалювання сиутацій, у які людина потрапляє через надто послідовне прямування за логікою форми, так звані логічні глухі кути; засліпленість раціональним.

Володимир Діброва Нар. 1951 у Донецьку. Перекладає з англ. Пише прозу й драми. Автор книг «Збіговиська», «Вибгане», драматичних творів «Довкола столу». Належить до авторів андеґраунду. Письмо характеризують як неомодерне (Р. Харчук).

Наприклад, у драмі «Двадцять якийсь-там з’їзд партії» змальовується звична картина урочистого привітання піонерами та комсомольцями президії та гостей з’їзду, під час якого читаються вірші-клятви та виконується якийсь запальний танець. Одна із фраз про те, що наше життя й життя наших дітей ми присвячуємо тобі, наша партіє, починає переводитися у дискурс візуальної картинки: піонерка й комсомолець приносять до столу президії немовля і перекидаються ним із двох боків, ці дії підтримують ті, хто сидить за столом і, по суті, відбирають дитину від батьків та жбурляються нею; молоді батьки виглядають ошелешеними. Драма закінчується тим, що дитину так і не повертають, а піонерку й комсомольця жорстоко б’ють охоронці, закидаючи ударами під стіл, звідки актори намагаються випозти. Зміщення візуального й словесного планів художнього образу дозволяє досягти ефекту накладання референтного (буквального, правдоподібного) й символічного значення образу-мотиву «служіння партії». Моторошність світу радянської дійсності задає також спроба вписати кілька історичних фактів у перебіг з’зду, тобто розширити сюжет за рахунок мотиву партійного заколоту чи ліпше сказати перевороту, шо належить до впізнаваних деталей того часу, як і шамкання виступаючого, що скидається на привітальні промови Л. Брежнєва. Врешті відчуття ґотичного жаху підтримується завдяки прийомам зривання масок та розв’язання загадок, до яких підводиться глядач (читач), що стежить за змінами в декораціях

…

Естетика XX ст. перемішує акцент своєї уваги з чуттєво-емоційного ставлення до світу на інтелектуальне задоволення, а потім і на інтерактивну взаємодію з артефактом, з художнього - на раціоналізоване, естетичне. В мистецтві місце образа займають концепт, симулякр, об'єкт. Такі зсуви призвели до модифікації класичних естетичних категорій. Піднесене замішується незвичайним, дивним, трагічне - парадоксальним. Потворне естетизується, центральне місце посідає комічне в формі іронізму. Статус категорій набули поняття, які традиційно існували за межами естетики: абсурд, огида, жорстокість, насилля, шок, ентропія, хаос та ін. (Газнюк Л.М., С.В.Могильова, Н.О.М’яснікова, Н.М.Салтан Естетика. – К.: Кондор, 2011. – 124с. -- Розділ 4. Сучасна естетична думка або некласична естетика.// http://pidruchniki.ws/17021027/etika_ta_estetika/estetika_-_gaznyuk_lm)

У повісті «Бурдик» (1997) вміле використання абсурдистського письма приводить до розвінчання фальшивої патетики потерпілих від радянської системи, яких повсякчас бачимо у позі вимагаючих поваги й співчуття. Макабричні постаті радянських людей у неадекватній ретельності боротьби за радянські цінності та виписування її дріб’язковості, як і перебільшеної застрашеності потерпілих та їх інфантильні комплекси, які вип’ячують через багато років із смішною претензією на героїзм якнайкраще представлені у марних спробах оповідача зібрати повне (а значить велике) зібрання праць свого друга-пияка, який у завершальних розділах твору явиться у сні (майже як святий, і це радше характеризує ці безглузді претензії на повагу), щоб запевнити свого живого друга: ніякої великої любові не було, усе це вигадка, була порожнеча, яку слід поскоріше забути і спішити жити. Іронія автора відчутна у нагромадженні картин емігрантського побуту оповідача, його авантюрних спробах втекти від депортації із США, помножених на десятки історій однокласників та знайомих, що уже вп’ялися й прищепилися до буття в чужій країні. Семантичні пастки, що полягають у різночитаннях одного слова людьми радянськими й пострадянськими, стають характеристикою старшого покоління, основна риса якого -- фальшування й маскування власної жалюгідності.

 Моє, тобто наше, - кажу, - покоління прийняло удар. Це - окрема трагедія. Вам її не зрозуміти. Так, тепер модно критикувати, але скажіть мені: хто конкретно поніс за все відповідальність? Чому досі не посадили нікого? Мовчать. - Особисто ми, - кажуть, - відповідаємо: я - за літературний куточок, він - за колонку сексу. Хочемо, щоби наш часопис став новим словом. Згодом освоїмо і кольоровий друк. Наше гасло: відверто на будь-які теми.…

- Бурдик, - кажу я їм, - то була Зайва Людина. - Прекрасно! - вони мені відповідають. - Новий Гамлет! Жертва системи! - кажу. - Бо він не схотів бути Гвинтиком. Його смерть - то своєрідний виклик. - Якщо до п'ятниці не встигаєте, - кажуть вони, -то хай це буде понеділок, але під дев'яту нуль-нуль. Так, щоб десь восьма п'ятдесят, плюс-мінус п'ять хвилин. Ринок диктує. А ще краще - в п'ятницю. Коли здаємо наступне число. Видавництво квапить.

Іронія автор, відбір ситуацій, описаних у стилі чорного гумору, семантика імені героя – усе веде до фарсово-ґротескного увиразнення героя часів розвинутого соціалізму.

Є, правда, й інші. Ті, що не ходили ні в райкоми, ні на футболи, а найкращі роки пересиділи в запіччі. Конспектували щось, крадькома робили ксерокопії й були переконані, що прилучаються до вищих сфер. Де ті сфери? Чому вони й досі ховаються? А зацапана всіма нами Духовність? Де її носять чорти? Одне слово - гумус, а не покоління!

…

Недарма ж ці пуцвірки знайшли мене. Може, це -знак? Сиґнал того, що і мій час настав? Треба лишень зібрати весь його доробок, напружитися і за тиждень видати нарис життя та творчості представника Задушеного Покоління. (Мій термін! І прошу звернути увагу на перегук асоціативно далеких понять «душа» і «задуха».) Довести, на прикладі Бурдика, що ми не є гній історії!

Але за цим стоїть ще один зріз відчитування: алегоричний. Найкраще він виявляє себе в семантиці імен та внутрішньому – містичному / алегоричному – сюжеті про героїзм протистояти злу й виконати своє призначення на землі, патетично кажучи місію:

«Відпустити тебе?! - не повірила Боровадянка. - Ти що, здурів?! Я ж тут для того, щоб знищити тебе!» «Це несправедливо! - впав на дусі Бурдик. - І нечесно!» «А який дурень тобі сказав, - здивувалася Боровадянка, - що тут мусить щось бути по честі й по справедливості?» По цих словах Бурдик зрозумів, що не було б його, Боровадянка ганялася б за кимось іншим. А знищивши всіх, хто є довкола, загризла б себе.

«За що ви мене цькуєте? - запитав він. - Я ж - не збройний повстанець, не політик, не велет думки і, хоч як прикро, не геній! Я навіть не трагічна постать і не герой! Доки ви будете мучити мене?»

«Доти, поки ти ним не станеш, - відповіла йому Боровадянка. - Героєм і постаттю».

«Але чому саме я?»

«Та тому, що більше нікому! Ну подивися ти сам! Іменних та прикметних ми всіх давно вибили. Дійових - теж. Ну, а ті, що лишилися, вдають із себе сліпців. А, між іншим, їхнього завдання з них ніхто не знімав! Треба лише, щоби хтось їм про це нагадав. Бо інакше...»

Тут Боровадянка затнулася й урвала себе, зрозумівши, що й так напатякала зайвого.

Виховна роль школи, вчителів, комсомолу й комуністів – моделюється за принципом перевертання й зумовлена інтенцією викривання, переписування й встановлення правди. Мова, а саме патетика політично-комуністичних гасел, стає основою абсурдистських експериментів та сюжетики художніх творів Володимира Діброви про часи пізнього соціалізму.

Але найбільше він полюбляв класику, високі груди, джаз, пластику, драму, чужі мови (спочатку зі словником, тоді - без, спершу давні, а потім і нинішні), біле вино навесні, а горілку в холод, малярство (як наше, так і їхнє), філософію, зелені овочі, сон, літні подорожі автостопом і (для душі) карате та колаж (приклад змішування стилів: високої патетичної літератури та просторічних розмов тусовок).

Юрко Ґудзь 1956-2001 Народився в с.Немильне на Житомирщині. Закінчив Київський педагогічний університет. Загинув в Житомирі при погано з’ясованих обставинах, побитого знайшли перед відділком міліції. Поет, прозаїк. Неопозитивізм, обтяжений ідеологічними акцентами.

Характеризуючи свій стиль, Олесь Ульяненко в інтерв’ю «Україні молодій» (2006), говорив, що «кожен шматок прози подаю з чотирьох точок зору»; отож, йдеться про зведення кількох ракурсів (або голосів) для зображення одного явища чи події. Врешті, такий прийом важко відстежити. Підтвердив Ульяненко й свідомий намір виховувати, або застерегти; і гіперболізацію моторошного; й опертя на вивчені й досліджені факти реальних доль. «Я, власне, намагаюся літературну мову схрестити з народною українською, щоб вона була центрована. Я сам збудовую каркас,

Олесь Ульяненко 1962-2010 Мандри письменника свідчать про чималий досвід: медучилище, моршкола, військо, шахта, Сибір Співпрацював із популярними виданнями «Грані-Т», готував екранізації класики («Украдене щастя»). Отримав Шевченківську премію за «Сталінку» (1997). Прозу характеризують як чорнушну, неомодерну (Р. Харчук)

потім його ламаю, а потім нарощую на ньому м’ясо. І тоді виходить дійсно жива картина. Я там іноді перестрашую, щоб людина розуміла, як це страшно, якщо це трапиться. /…/ Я показую, як не треба робити. Треба збільшити ці речі, щоб це стало видно. Я тут замість окулярів» («Українська правда», 2007). Опис власного стилю письменником часто потребує додаткових герменевтичних зусиль, адже наштовхуємося на метафори, які довежеться тлумачити: що таке «каркас», «зламаний каркас», звідки береться «м’ясо»? Принаймні, точно, що працює метафора народження, єдиним «природним» складником при цьому визнається почуте слово.

Роман «Сталінка» -- текст, значущу роль в якому грають недомовки й недоокреслення, що творять простір, в якому те, що запам’ятовує персонаж і на чому фіксує свою увагу автор, слабко в’яжеться із уже відомим, алогічне на його тлі, тому загадкове й випукле. Поведінка, чи краще сказати рухи божевільного Сьо-сьо, такі ж повні смислу, як і Лорда чи Никандрича. Щоб знати чи запам’ятати щось у них, треба або викинути частину, або доповнити. Навіть якщо герої говорять, то не розкривають себе. Тому читач змушений уважно вдивлятися у зображене, описи перетворити на візуальні картинки, які здебільшого огидні своїм фізіологізмом та добре прописаними деталями.

З часом професійній (художній) діяльності протиставляється креативність, яка розуміється як вияв спонтанного творчого початку. Мистецтво дедалі більше розчиняється в житті, культурна ієрархія зламується, в правах зрівнюються професійність та аматорство. Пильний інтерес до естетики повсякденності згодом дає потужний імпульс до естетизації навколишнього середовища, дизайну, стайлінгу, рекламі, моді. (Газнюк Л.М., С.В.Могильова, Н.О.М’яснікова, Н.М.Салтан Естетика. – К.: Кондор, 2011. – 124с. -- Розділ 4. Сучасна естетична думка або некласична естетика.// http://pidruchniki.ws/17021027/etika_ta_estetika/estetika_-_gaznyuk_lm)

Плани практичних занять

Практичне заняття № 1

Тема. Феміністична проза зламу ХХ – ХХІ сторіччя

Тексти:

О. Забужко “ Польові дослідження з українського сексу ”, «Музей покинутих секретів»;

М. Матіос “ Солодка Даруся ”;

Н. Зборовська “ Українська Реконкіста ”;

Є. Кононенко “Ностальгія”, «Імітація».

1. Пояснити назву твору. Функція: узагальнення, ідеологізація, епатаж, метафоризація.

2. Жінка серед чоловіків. Чоловік серед жінок. Проблемність стосунків.

3. Людина у вимірі біологічного, духовного ( професійного ), соціального.

4. “ Дух часу ”. Сучасне/історичне. Сільське/міське.

Література:

Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період: Навчальний посібник / Р. Харчук. – К.: Академія, 2008. – 248с. (Альма-матер) – С. 68-74; 180-206; 217-220.

Констанкевич І., Сірук В. Сучасна українська література: стилі, покоління, творчі індивідуальності: навч.посібник / І. Констанкевич, В. Сірук. – Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. – 328с. – С. 251-301.

Крупка М. Українська жіноча проза: дві епохи, дві версії / М. Крупка. – Рівне: видавець Олег Зень, 2008. – 216с. – С.130-185.

Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: статті та есеї / Тамара Гундорова. – К.: Грані-Т, 2013. – С.110-150.

Практичне заняття № 2

Тема. Феміністичний канон. Автори. Тексти. Стиль

Тексти:

Вовчок Марко «Глухой городок», «Листи з Парижа»;

Лятуринська Оксана, поезії;

Лівицька-Холодна Наталя, поезії, зб. «Вогонь та попіл»;

Теліга Олена, поезії;

Коваленко Людмила «Ксантіпа» (або «Домаха»);

Гуменна Докія «Мана» (або «Хрещатий яр»);

Карпа Ірена «Перламутрове порно»;

Сняданко Наталка «Гербарій коханців»

1. Центр канону й список авторів.

2. Переосмислення. Сучасна рецепція тв. Марка Вовчка, Лесі Українки, Ольги

Кобилянської, Ліни Костенко.

2. «Діаспорне доповнення». Мотиви любові, ностальгії та патріотизму в поезії Олени Теліги, Оксани Лятуринської та Наталі Лівицької-Холодної. Їх прозові й драматургічні варіанти уДокії Гуменної та Людмили Коваленко.

3. Сучасна жіноча література. Альтернативна белетристика молодих.

Література:

Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період: Навчальний посібник / Р. Харчук. – К.: Академія, 2008. – 248с. (Альма-матер) – С. 68-74; 180-206; 217-220.

Констанкевич І., Сірук В. Сучасна українська література: стилі, покоління, творчі індивідуальності: навч.посібник / І. Констанкевич, В. Сірук. – Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. – 328с. – С. 251-301.

Крупка М. Українська жіноча проза: дві епохи, дві версії / М. Крупка. – Рівне: видавець Олег Зень, 2008. – 216с. – С.130-185.

Павлишин М. Ольга Кобилянська: прочитання / М. Павлишин. – Харків: Акта, 2008. – 358с. – С. 17-47; 143-170.

Моклиця М. «Бояриня» Лесі Українки як символістська драма // Леся Українка: доля, культура, епоха. – Луцьк, 2012. – Вип.2. – С.135-147.

Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: статті та есеї / Тамара Гундорова. – К.: Грані-Т, 2013. – С.150-205.