3.3. Європейська модель еко-соціальної ринкової економіки і перспективи сталого розвитку України1

Становлення України як сучасної розвиненої держави та спроможність забезпечувати свої національні інтереси визнача­льно залежать від її повноцінного входження в європейські та світові процеси і структури. Євроатлантична і глобальна інте­грація України — це найбільший виклик для нашого суспіль­ства на першу чверть XXI століття. Нова глобальна економіка ставить перед економікою України нові виклики.

Одним з головних викликів, що постали перед людством у сучасну добу, є нагальна потреба принципової зміни стосунків людини і природи. Сучасна індустріальна цивілізація, що стрімко розростається, почала вичерпувати існуючу ресурсно-екологічну базу і поступово входить в епоху планетарної кри­зи, що охоплює різноманітні аспекти людського життя. Недо­пущення розгортання цієї кризи є чи не головним завданням людської цивілізації у XXI столітті.

Нині Україна стоїть на порозі масштабних суспільно-полі­тичних змін, що дає шанс модернізувати країну з урахуванням фундаментальних тенденцій світового ринку. Країна потребує нової парадигми національної стратегії модернізації, що базу­ватиметься на сучасних світоглядних принципах, визначить дороговкази в гідне майбутнє й створить засади для конкурен­тоспроможності української нації в епоху глобалізації.

"Еко-соціальна ринкова економіка" як європейська модель сталого розвитку суспільства

Для адекватної відповіді на виклики часу в основу національ­ної модернізації стратегії України слід покласти новітню док­трину "сталого (екологічно і соціально збалансованого) розви­тку". Нинішня стратегія розвитку країни, що ґрунтується на розвитку застарілих, ресурсно-витратних та екологічно шкід­ливих галузей важкої промисловості й експорт первинної про­дукції, не може забезпечити надійної основи поступу країни на довгострокову перспективу. Водночас орієнтиром у модерніза-

¹ Співавтор В. І. Вовк. 384

ції країни має стати не так Польща чи Прибалтика з їхньою стратегічною, зокрема промисловою і технологічною, перифе-рійністю, як екологічно і соціально збалансоване постіндустрі-альне суспільство, до якого спрямовують свій розвиток передо­ві країни Європи.

Європейська модель "еко-соціальної ринкової економіки", що нині висувається майже в кожній програмі консерватив­них, соціал-демократичних і ліберальних партій провідних країн ЄЄ, є сучасною європейською реалізацією концепції ста­лого розвитку і може служити стратегічним орієнтиром для України. Ця доктрина була офіційно закріплена ЄЄ у 2001 р. з прийняттям "Стратегії сталого розвитку Європейського Сою­зу", що визначає загальний вектор змін на рівні політики і за­конодавства як ЄЄ у цілому, так і його країн-членів.

Еко-соціальна ринкова економіка і сталий розвиток суспіль­ства ґрунтується на трьох підмурівках — органічному поєд­нанні економічної ефективності, соціальної справедливості та ресурсно-екологічної збалансованості. Економічне зростання, що відбувається без врахування екологічних чинників, не може бути сталим і тривким у довгостроковій перспективі. Так само неприйнятною є охорона довкілля, що готова нехтувати інтересами людей і приносити в жертву задоволення базових людських потреб (це, на жаль, властиво для багатьох екологіч­них рухів та партій зелених). Масштабні ж соціальні проекти, яким бракує надійного економічного механізму створення суспільного багатства, як засвідчив історичний досвід побудо­ви комунізму, також зрештою приречені на невдачу. Складо­вою еко-соціальної ринкової економіки є широке застосування ринкових стимулів та екологічно-економічних механізмів у ви­рішенні проблем природного довкілля, а також обмеження жорсткого адміністративного управління чи регулювання. Ре­алізація такої моделі потребує перегляду макроекономічної та секторальної політики з метою "інтерналізації екстерналій" — трансформування зовнішніх екологічних і соціальних факто­рів, пов'язаних з вичерпанням природних ресурсів і забруднен­ням довкілля, у внутрішні витрати виробництва та їх інтегра­цію в процес ринкового ціноутворення.

Ключове значення має реалізація інноваційної екологічно-економічної політики, зокрема таких її складових, як "торгів-

385

ля квотами на викиди" та "еко-трудова податкова реформа". Наприклад, фіскально-нейтральна податкова реформа, що спрямована одночасно на створення робочих місць та збере­ження довкілля, частково переносить базу оподаткування з трудових ресурсів (доходу та фонду заробітної плати) на спо­живання природних ресурсів та шкідливі викиди і відходи. Така політика стає важливим моментом структурної перебудо­ви і вже розпочалася в індустріально розвинених країнах ЄС, особливо в Німеччині, Данії, Швеції та Нідерландах.

Місце України у світі в контексті переходу до сталого розвитку

Останніми роками було розроблено кілька методів для по­рівняння стану національного довкілля і довгострокової стало­сті національної економіки різних країн. У жодному з цих до­сліджень Україна не має задовільних результатів.

Під час саміту Всесвітнього економічного форуму в Давосі в 2001 р. був репрезентований Індекс екологічної сталості кра­їн, що дає змогу оцінити прогрес на шляху до сталого розвит­ку за допомогою 22 комплексних індикаторів, які разом охоп­люють 67 різноманітних параметрів. Рейтинг країн за ІЕС базується на порівняльному аналізі індикаторів для країн і дає узагальнену оцінку ситуації в них. Із 122 країн, що були включені до нього у 2001 р., Україна опинилася на 110 місці, що красномовно говорить саме за себе, а в п'ятірку світових лідерів ввійшли Фінляндія, Норвегія, Канада, Швеція та Швейцарія. У 2002 р. індекс розраховувався вже для 142 кра­їн світу: перша п'ятірка світових лідерів не змінилася, а Укра­їна опустилася ще нижче — на 137 місце. Це є сигналом на­ціональної екологічної катастрофи.

ЬШп§ Ріапеі Еерогі за 2002 р., що видається Світовим фон­дом дикої природи і застосовує методологію еко-відбитку (есо-їооіргіпі), ставить Україну на 111 місце серед 146 країн. А комплексна система, розроблена відомим експертом Робертом Прескотом-Аленом і наведена в його книзі "Добробут наці?' (2002), поставила Україну на 128 місце серед 180 країн.

Зазначені показники є результатом того, що Україна, успад­кувавши від комуністичного режиму неефективну ресурсоміст­ку економіку, вкрай занедбане довкілля та архаїчно-індустрі-

386

альну суспільну свідомість, за минулі роки не змогла подола­ти негативні тенденції свого попереднього розвитку у складі СРСР. Натомість посилилась невідповідність між інтересами країни та її економікою, яка орієнтується переважно на вироб­ництво сировинних продуктів, а її ресурсомісткість, затратність та екологічна шкідливість навіть збільшилися. Зокрема, протя­гом 1991-2003 рр. збільшилося споживання ресурсів та обся­ги різноманітних видів забруднення на одиницю ВВП країни, в той час як у передових країнах рівні забруднення неухильно знижуються.

Екологічний і технологічний занепад та низька якість економічного зростання в Україні

Попри ці дуже тривожні тенденції попередня українська влада підпорядковувала свою політику виключно цілям еконо­мічного зростання, що заохочувало марнотратне споживання природних ресурсів, забруднення довкілля та імпорт енергоно­сіїв. За даними світового банку енергоефективність економіки України, тобто виробництво ВВП (виражене через паритети купівельної спроможності) на одиницю споживчої енергії, у 2002 р. була нижчою за відповідний показник Польщі в 2,5 разу, США та Китаю — 3 рази, а Японії — 4,5 разу. Посили­лася структурна деформація промисловості України: в цілому, порівняно з 1991 р. у структурі промислового виробництва України різко збільшилася частка сировинно- та енергоміст-ких і водночас таких, що найбільше забруднюють довкілля, га­лузей промисловості — гірничо-металургійної, паливно-енерге­тичної, хімічної і нафтохімічної — з 23 % у 1991 р. до близько 60 % ó 2003 ð.

До того ж сформувалася яскраво виражена сировинна й ни-зькотехнологічна спрямованість експорту, що суттєво знижує його ефективність, відбувся занепад високотехнологічних галу­зей промисловості. Частка матеріало- та енергомістких галузей в українському експорті перевищує 60 %, причому понад 40 % від усього експорту припадає на продукцію однієї галу­зі — чорної металургії.

Таким чином, промислове зростання в Україні у 1992— 2004 рр. було низької якості й створило загрозу спонтанного

387

розвитку галузей важкої промисловості, зокрема застарілої гір­ничо-металургійної галузі (близько 50 % виробництв з випла­вки сталі в Україні використовують доменні печі, тобто архаї­чний мартенівський процес виробництва сталі, винайдений майже 150 років тому ще у 1860-х роках, тоді як у середньо­му в світі цей метод використовують лише 20 % виробництв, а в ЄС, США і Японії доменні печі не використовуються взага­лі). В Україні ж залишаються переважно занапащені гірничими підприємствами землі й відходи та викиди гірничо-збагачуваль­них і металургійних заводів, які забруднюють довкілля. Водно­час висока платоспроможність цих галузей завдяки тимчасовій експортній кон'юнктурі спричиняє перерозподіл на їх користь сировинних і фінансових ресурсів та політичного впливу, що суттєво стримує розвиток національної економіки, орієнтованої на внутрішній ринок. Розвиток внутрішнього ринку став най­важливішою проблемою економічної стратегії України.

Неадекватність політики української влади та бізнесу

Зрозуміло, що попередня влада несе відповідальність за таку недалекоглядність своєї політики розвитку, в тому числі й через неадекватну економічну та податкову політику. Так, нинішня податкова система є суттєво незбалансованою, оскіль­ки значно збільшує вартість праці (робочої сили) серед інших економічних факторів — в Україні соціальні податки на фонд заробітної плати сягають 40 % від розміру зарплати. Це пере­шкоджає підприємцям у наймі працівників та офіційній опла­ті праці, а також заохочує до неофіційної виплати зарплати ("в конвертах") та підживлює тіньову економіку, особливо в галу­зях зі значною часткою зарплати в ціні продукції, зокрема в сфері послуг та високих технологій. Водночас ця податкова система фактично не стягує податків за споживання природ­них ресурсів і забруднення, що робить їх відносно дешевими (особливо, коли вони субсидуються, як у металургії, зокрема через вугільну галузь та інші канали), а це є потуранням марно­тратству ресурсів і створенню відходів. Очевидними наслідка­ми такої політики стали ускладнення у створенні нових робо­чих місць і потужний стимул до тіньового найму працівників, з одного боку, та надмірне використання природних ресурсів і масштабне забруднення довкілля — з іншого.

388

Однак українські бізнесові кола також мусять розділити провину. Українська промисловість гостро потребує глибокої технологічної модернізації, зокрема ресурсоефективних техно­логій, систем екологічно чистого виробництва, а також ефек­тивного менеджменту у використанні природних ресурсів та охороні довкілля. Поступ до сталого розвитку потребує соціа­льно і екологічно відповідального підприємництва, готового активно змінювати свою виробничу практику та сприяти фор­муванню раціонального і дієвого державного регулювання (по­датки, субсидії, екологічні нормативи, торгівля квотами на викиди тощо).

На жаль, більшість великих підприємств — здебільшого вихідці зі старої номенклатури, що захопили власність у свої руки, — переймаються переважно боротьбою з конкурентами за контроль над застарілою промисловою базою та її експлуа­тацією з метою одержання швидких надприбутків, а стратегіч­не довгострокове планування та перспективний розвиток вихо­дять за межі їхніх пріоритетів. А нинішні економічні "правила гри", навіть за умови повного дотримання чинного законодав­ства, не створюють потужних економічних стимулів для доко­рінної модернізації економіки країни та її диверсифікації, а навіть заохочують до нехтування потреби в масштабному тех­нологічному переоснащенні та інноваціях. По суті, відбувало­ся "проїдання" олігархічними кланами промислової спадщини СРСР за сприяння держави. Як і в багатьох інших країнах, в Україні дуже гостро постало питання про допустимі і прийнят­ні межі приватизації. Форсована приватизація 1992-2004 рр. завдала Україні великої шкоди.

Крім того, така політика сприяла консервації способу мис­лення багатьох людей у промислових регіонах України і фак­тично вона й далі базується на застарілих міфах, стереотипах та ментальних настановах комуністичного індустріального су­спільства. Архаїчно-індустріальна денаціоналізована суспільна свідомість значної частини населення в деяких регіонах краї­ни в поєднанні з монопольним становищем радянських проми­слових гігантів щодо забезпечення робочих місць та засобів іс­нування для цих людей створили сприятливий ґрунт як для формування неофеодальних (васальних) суспільних відносин, так і для масових політичних маніпуляцій у цих регіонах.

389

Виклик сталого розвитку і стратегічні завдання нової української влади

Водночас в українському суспільстві поступово формується, особливо серед молоді, потреба в політиці, що органічно поєд­нає прагнення політичної і економічної свободи, соціальної справедливості та екологічної безпеки. Стратегічним завдан­ням нової влади має стати формування еко-соціальної ринко­вої економіки, спрямованої на забезпечення добробуту всіх членів суспільства з дотриманням балансу економічних, еколо­гічних і соціальних чинників.

Таке комплексне бачення майбутнього здатне подолати ме­жі традиційних ідеологій та орієнтується на досягнення суспіль­ного консенсусу, оскільки апелює до всього народу і не розді­ляє його на антагоністичні суспільні верстви. В цьому плані парадигма сталого розвитку та європейська модель еко-соціаль­ної ринкової економіки мають фундаментальну перевагу над "ідеологічними доктринами", які базуються на ідеологіях інду­стріальної доби і абсолютизують окремі суспільні цінності та конфлікти або виражають інтереси окремих класів чи соціаль­них груп. Такі політичні філософії не мають синтезуючого ха­рактеру і є неадекватними в епоху глобалізації та формування постіндустріального суспільства.

З огляду на те, що олігархічні клани України та інших кра­їн колишнього СРСР значною мірою паразитують на експлуа­тації природного та людського капіталів, модель еко-соціальної ринкової економіки надає також інструментарій для мирного економічного демонтажу олігархічної системи і тіньової еконо­міки. Передусім за допомогою інноваційної економічної полі­тики — запровадження оподаткування ресурсопотоків та принципу "менше оподатковувати корисно і бажано (робочі місця й доходи), а більше оподатковувати небажано і шкідли­во (споживання ресурсів і забруднення)". Цей підхід може бути реалізований шляхом фіскально-нейтральної (без збільшення частки податків у ВВП) "еко-трудової податкової реформи" — часткового перенесення наголосу з оподаткування фонду заро­бітної плати на оподаткування потоків природних ресурсів та шкідливих викидів — аналогічно до змін, які нині запрова­джуються в багатьох країнах ЄС як один з ключових інструмен­тів структурної перебудови.

390

На переконання деяких українських експертів та окремих далекоглядних промисловців, така реформа в системі оподат­кування є чи не єдиною стратегією, що дасть змогу водночас:

• ефективно збільшувати зарплату в процесі економічного розвитку;

• залучати інвестиції в технологічні інновації;

• зменшити витрати енергоносіїв та інших природних ре­ сурсів через зменшення енерго- та матеріаломісткості ви­ робництва;

• здійснити ефективну структурну перебудову промисло­ вості;

• зменшити шкідливі викиди і забруднення природного до­ вкілля;

• зменшити залежність від імпорту енергоносіїв, поліпши­ ти торговельний баланс та підвищити національну безпе­ ку країни.

Здатність національного бізнесу знайти адекватний баланс між отриманням прибутку, соціальною справедливістю та збе­реженням довкілля буде одним із вирішальних чинників для успішного переходу до сталого розвитку України. При цьому дороговказом для бізнесу має стати той факт, що в сучасному світі кращі ресурсні та екологічні показники підвищують кон­курентоспроможність бізнесу на світовому ринку, зокрема сприяють доступу на дедалі більш екологізовані ринки Євро­пейського Союзу.

Стратегічне бізнес-планування може застосовувати концеп­цію "еко-ефективності", що означає поєднання економічної та екологічної ефективності з метою створення більшого економіч­ного добробуту з меншими витратами для природного довкіл­ля. Оскільки Україна успадкувала переважно неефективні, ре-сурсовитратні й екологічно брудні виробництва, бізнесова стратегія еко-ефективності може виявитися дуже корисною для багатьох промислових підприємств і допомогти українсь­ким компаніям зрозуміти перспективні шляхи їх виживання та розвитку в умовах глобального ринку.

Уроки вступу до ЄС країн Центрально-Східної Європи

Адаптація до вимог суспільної екологічної політики Євро­пейського Союзу виявилася одним з найскладніших завдань

391

для 10 посткомуністичних країн Європи, які вступили до ЄС в 2004 р. або планують вступити у 2007 р. Угоди про вступ пе­редбачають повний перехід протягом нетривало перехідного пе­ріоду до реалізації в цих країнах екологічної політики ЄС, яка визначається у понад 200 директивах ЄС (нормативних актах, рішеннях і стратегіях). У правовому плані інтерпретація з боку ЄС цієї умови означає "повне узгодження національного зако­нодавства в такий спосіб, щоб воно на 100 % відповідало ви­могам законодавства ЄС, причому не тільки на папері, а й, бе­зумовно, на практиці". Тож вступ до ЄС передбачає:

• повну гармонізацію внутрішнього законодавства країн- кандидатів — тобто перенесення в нього (інкорпорацію) чинного законодавства ЄС;

• практичне впровадження вимог законодавства ЄС, в тому числі усіма підприємствами;

• створення адміністративного потенціалу для контролю за його неухильним дотриманням.

За оцінкою Комісії ЄС (1998 р.), перехід до європейських стандартів лише у сфері економічної політики потребуватиме від 10 країн ЦСЄ до 2010 р. значних витрат — майже 120 млрд євро, що відповідає в середньому 2,5 % ВВП щорічно. Оцінки вартості виконання вимог ЄС, зроблені кількома краї­нам ЦСЄ, так само свідчать про значний масштаб необхідних коштів. Згідно з даними міністерства з питань довкілля Поль­щі, наприклад, "виконання базових директив ЄС щодо чисто­ти води, повітря та ґрунтів" до 2010 р. коштуватиме від $33 млрд до $44 млрд. Зважаючи на те, що на початку століття щорічні інвестиції в Польщі в охорону довкілля вже сягнули від $1,9 млрд до $2,2 млрд (1,7 % ВВП), для досягнення її власної нижньої оцінки країни довелося додатково збільшити витрати в цьому десятиріччі ще більш як на третину.

Необхідність цих інвестицій стала додатковим тягарем для економік країн-кандидатів, оскільки ЄС чітко роз'яснив, що якими б зрештою не були їх витрати на впровадження еколо­гічної політики ЄС, кошти мають надійти насамперед з їх вну­трішніх джерел. Допомога з боку ЄС становить у середньому лише 5 % від прогнозованих загальних видатків. Надається для окремих високопріоритетних проектів і має бути каталіза­тором для надання відповідної допомоги іншими зовнішніми

392

донорами, такими як ЄБРР і Світовий банк, а головно для ін­вестицій приватного капіталу.

Дискусійним питанням у переговорах щодо вступу був зміст і тривалість тих чи інших перехідних періодів, які ЄС надавав країнам-кандидатам, аби тимчасово полегшити тягар повного дотримання екологічних директив ЄС. За оцінками, напри­клад, адаптація лише в тих питаннях, в яких Угорщині було надано перехідні періоди, коштуватиме їй близько $8 млрд, або близько 1,5 % ВВП щорічно до 2015 р. Водночас Угорщи­на має сама забезпечити 93 % цієї суми, решту зможе покри­ти допомога з боку ЄС.

При цьому першочерговим питанням для країн-кандидатів стала мінімізація негативного впливу цієї гармонізації на їхню економічну конкурентоспроможність. Водночас позитиви такої адаптації економіки країн ЦСЄ мають характер стратегі­чних переваг — зменшення енерго- та матеріаломісткості еко­номіки, доступ до екологічно-орієнтованих ринків передових країн ЄС, поліпшення торговельного балансу, кращий стан природного довкілля та здоров'я населення і зрештою значне поліпшення якості життя й конкурентоспроможності націй на глобальній арені.

Тож Україні реально загрожує небезпека виникнення за­мість колишньої "залізної завіси" новітньої "екологічної за­віси", що відділятиме її від решти Європи. З огляду на це Україні потрібно поступово наближати свою політику до стан­дартів ЄС, що здійснюватиметься з урахуванням національних інтересів, умов та можливостей, а головне орієнтуватиметься на нові, перспективні еколого-економічні механізми, що нині формуються в ЄС у рамках його стратегії сталого розвитку та моделі еко-соціальної ринкової економіки.

Сталий розвиток і стратегія євроатлантичної інтеграції України

У червні 2001 р. на саміті лідерів країн — членів ЄС у Ґе­теборзі було обговорено пропозиції Європейської комісії щодо переходу до сталого розвитку Європейського Союзу і прийня­то спільну "Стратегію сталого розвитку ЄС". Стратегія окрес­лила заходи, які мають здійснити як установи ЄС, так і краї-ни-члени. Зокрема показовим є той факт, що національні

393

стратегії сталого розвитку країн ЄС потребують глибокого за­лучення приватного бізнесу, а також практичної інтеграції принципів сталого розвитку в секторальну політику.

Сталий розвиток як інтеграція економічних, соціальних та екологічних цілей у діяльності людей є великим політичним викликом сучасності. Активна відповідь на цей виклик в Україні дасть змогу, з одного боку, впроваджувати нову мо­дель еко-соціальної ринкової економіки як сучасну "стратегію розвитку", що спрямована на всебічне поліпшення якості людського життя. А з іншого боку, вона служитиме надійною основою для євроінтеграційного процесу та вступу України до ЄС на наступному етапі його розширення, оскільки крите­рій "сталого розвитку" безсумнівно виходитиме на перший план.

Вже в нинішньому Плані дій Україна — ЄС, ухваленому Комісією ЄС в грудні 2004 р., сталий розвиток зазначається як важлива довгострокова мета. Сприяння сталому розвитку винесено в окремий пункт плану, де зазначається необхід­ність:

• формування адміністративної структури та процедур для забезпечення стратегічного планування сталого розвитку в Україні за участі усіх зацікавлених сторін;

• розробка, прийняття та впровадження національної стра­ тегії сталого розвитку;

• інтеграції відповідних принципів у секторальну політику в Україні, а саме в промислову, енергетичну, транспорт­ ну, аграрну та регіональну політику.

Євроінтеграційна політика України, що має сенс на цьому етапі, повинна дозволяти "рух на випередження" — до ЄС "майбутнього", аніж до його "минулого". Таку політику слід будувати на засадах перспективності, ефективності, а також адекватності тенденціям і динаміці розвитку самого Європей­ського Союзу, що визначатимуть критерії та конкретні умови вступу України до ЄС у майбутньому. Зрештою, таку політику слід орієнтувати на можливе спрощення й здешевлення для України виконання цих майбутніх вимог ЄС, що можна досяг­ти на основі осмисленого й добре підготовлено зближення з ЄС у подальші роки.

394

Першочергові завдання нової влади України в сфері природних ресурсів і сталого розвитку

1. Необхідна глибока адміністративна реформа в системі державного управління у сфері використання природних ре­ сурсів і охорони природного довкілля з метою його принципо­ вого удосконалення, а саме:

• впровадження функціонального (негалузевого) підходу в управлінні природними ресурсами та охороні природного довкілля;

• організаційно-адміністративного розподілу функцій дер­ жавного регулювання і контролю, з одного боку, та функ­ цій господарської діяльності — з іншого;

• впровадження принципів сталого розвитку як державно­ го управління, так і в господарську діяльність природоко- ристувачів.

2. Необхідно створити систему інтегрованого державного управління всім комплексом природних ресурсів та інших ви­ дів природного капіталу країни (до яких належать надра, вод­ ні, земельні, лісові, рибні, рекреаційні ресурси, атмосфера, біо- різноманітність і генетичний банк рослин і тварин тощо), а також охорони природного довкілля.

Це завдання вирішується шляхом створення єдиного орга­ну державного управління — Міністерства природних ресурсів і охорони довкілля, якому передаються всі функції державно­го регулювання і контролю та підпорядковуються всі нинішні державні комітети за видами природних ресурсів.

3. Господарську діяльність міністерств і державних коміте­ тів необхідно повністю виокремити у відповідні державні хол­ дингові компанії, яким передаються відповідні господарські функції та активи. Ці державні компанії мають діяти за рин­ ковим принципом у межах загального державного регулюван­ ня та контролю. "Ручне управління" господарською діяльністю з боку державних службовців потрібно цілком ліквідувати.

4. Необхідно відновити Національні ради з питань сталого розвитку при президентові (або прем'єр-міністрі) з метою ви­ значення та впровадження національної стратегії розвитку, що базується на збалансованості економічних, соціальних та еко­ логічних чинників. Рада повинна виконувати роль загальнона­ ціонального орану, що має зіставити існуючі різноманітні інте-

395

реси і виробити консенсусну стратегію сталого розвитку краї­ни, яка відображатиме інтереси всього суспільства.

Така Рада має об'єднати зусилля урядовців, представників бізнесу та фахівців недержавних організацій, а її склад має бути сформований на паритетних засадах з представників усіх трьох секторів. Крім того, з метою консолідації зусиль суспіль­ства робота Ради має передбачати як широке залучення бізне­су й громадськості до процесу вироблення національної страте­гіях, так і їх активну участь в її подальшому практичному впровадженні.

5. У структурі Міністерства природних ресурсів і охорони довкілля необхідно передбачити створення окремого департа­менту сталого розвитку та євроінтеграції, до якого входити­муть структурні підрозділи, які відповідатимуть за співпрацю з Національною радою з питань сталого розвитку в розробці і впровадженні національної стратегії, за розробку перспектив­них еколого-економічних механізмів (торгівля квотами та ви­киди, екологічні податки тощо), за гармонізацію екологічної політики України зі стандартами Європейського Союзу та за співпрацю з європейськими й міжнародними організаціями у сфері сталого розвитку. Роботою департаменту має керувати один із заступників міністра.

396