14. Поняття і класифікація інноваційних процесів

Інноваційні процеси — це сукупність прогресивних, якісно нових змін, які безперервно виникають у часі й просторі. Слід розрізняти поняття "новини" і "нововведення". Новини виникають як результат інноваційних процесів, як втілення творчої думки людини у певну економіко-виробничу проблему, а впровадження новин у господарську практику — це нововведення. Оцінювання, прийняття і реалізація нових рішень у галузях техніки, технології, організаційних форм та методів господарювання становлять суть інноваційних процесів. Інноваційні процеси починаються в певних галузях науки, а завершуються у виробництві. За сферою застосування інноваційні процеси поділяють на такі характерні види: •    технічні новини і нововведення — нові вироби, технології, засоби виробництва; •    організаційні інновації— нові методи і форми організації всіх видів діяльності підприємства, форми суспільного виробництва; •    економічні інновації — удосконалені методи господарського управління підприємством (прогнозування, планування, фінансування, ціноутворення, мотивація та оплата праці); •    соціальні інновації — форми активізації людського фактора в діяльності підприємства (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, стимулювання творчої активності, підтримування високого рівня безпеки праці, охорона здоров'я людей, охорона довкілля, створення комфортних умов життя); •    юридичні нововведення — регулювання всіх видів діяльності підприємства на основі нових і змінених законів, а також нормативно-правових документів. За масштабністю і силою впливу інновації поділяють на локальні й глобальні. Локальні новини сприяють еволюційним перетворенням у діяльності підприємства і неістотно впливають на ефективність його функціонування та розвитку.  Глобальні новини здебільшого революційні, тобто принципово нові, що кардинально підвищують оргнізаційно-технічний рівень виробництва, забезпечують суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах.

15. Інноваційна діяльність спрямована на практичне використання наукового, науково-технічного результату та інтелектуального потенціалу для одержання нової, радикально поліпшеної продукції, технології її виробництва, організації праці, системи управління з метою підвищення конкурентоспроможності та зміцнення ринкових позицій підприємства. Інновації прийнято розглядати як основний фактор, що забезпечує зростання і процвітання підприємства. Основними цілями інновацій є мінімізація собівартості продукції (послуг) та підвищення її конкурентних переваг.

Інновації прийнято поділяти:

o на продуктові і технологічні;

o базисні та покращуючі;

o стратегічні та адаптуючі.

Продуктові інновації - це випуск принципово нових або вдосконалення попередніх видів продукції і послуг з метою підвищення їх споживчих якостей і конкурентних переваг, що сприяє збільшенню обсягу продаж. Технологічні інновації спрямовані на підвищення організаційно-технічного рівня операційного процесу шляхом покращання наявної та використання нової прогресивнішої техніки і технології виробництва, впровадження пере* дових методів організації праці, вдосконалення системи управління підприємством. Вони безпосередньо впливають на економію витрат: зниження матеріало-, праце-, фондо-, енергоємності продукції та послуг, і як наслідок - на величину прибутку.

Базисні інновації передбачають створення принципово нових продуктів і технологій. Покращуючі інновації - це дрібні і середні винаходи, які вдосконалюють технологію виробництва або якісні характеристики вже відомих товарів.

16. В процесі виробництва на підприємстві беруть участь три фактори: ? засоби праці; ? робоча сила; ? предмети праці. Засоби праці та предмети праці утворюють засоби виробництва, що становлять матеріальний зміст виробничих фондів підприємства. У свою чергу, виробничі фонди — це суспільна праця і матеріальна основа виробництва. У цьому полягає схожість засобів праці та предметів праці. Проте вони також істотно різняться. Засоби праці беруть участь в утворенні продукту протягом ряду виробничих циклів. При цьому вони втрачають лише частку загальної вартості, зберігаючи споживну вартість та речову форму. На відміну від засобів праці предмети праці за один виробничий цикл втрачаються повністю. Іншими словами, засоби праці — це різні верстати, механізми, інструменти, двигуни тощо, тобто це засоби, за допомогою яких виготовляють продукцію і надають послуги. Предмети праці — це все те, до чого докладається людська праця, що полягає в обробці сировини, матеріалів у процесі виробництва з метою пристосування їх до особистого і виробничого споживання. Це все те, з чого виготовляється продукція (вугілля, метал, тканини, вовна, нафта, заготовки, дошки та ін.). Засоби праці відбиваються в основних фондах підприємства, а предмети праці — в оборотних. Проте слід зазначити, що засоби праці та предмети праці стають виробничими фондами підприємства лише тоді, коли беруть участь в утворенні вартості продукції. Отже, засоби виробництва складаються із засобів та предметів праці, а виробничі фонди — з основних і оборотних фондів. Основні фонди — це частина засобів виробництва, які беруть участь у процесі виробництва тривалий період, зберігаючи при цьому натуральну форму і властивості, а також переносять свою вартість на вартість готового продукту частинами. Основну класифікацію виробничих фондів підприємства наведено на мал. 2.1. Усі основні фонди підприємства поділяються на дві групи: ? невиробничого призначення; ? виробничі. Кожна організація чи підприємство при створенні наділяються необхідними виробничими фондами, що з розвитком підприємства чи організації поповнюються та оновлюються. До основних фондів невиробничого призначення належать ті, що не беруть участі у процесі виробництва, але забезпечують його нормальне функціонування, задовольняють побутові та культурні потреби працівників. Це фонди, що належать до соціальних умов виробництва, зокрема: • житлово–комунальні приміщення; • побутові, спортивні приміщення; • будинки та устаткування медичного призначення; • дитячі дошкільні заклади; • багаторічні насадження та ін. Усі ці заклади, приміщення, будинки є основними фондами невиробничого призначення лише тоді, коли перебувають на балансі підприємства, і саме підприємство відповідає за їх утримання, експлуатацію і ремонт. До основних виробничих фондів належать ті, що беруть участь у процесі виробництва. Вони становлять приблизно 95–98% загальної вартості основних фондів підприємства. Оскільки елементи основних фондів відіграють різну роль у процесі виробництва, велике значення має їх поділ на активну та пасивну частини. До активної частини основних виробничих фондів належить комплекс машин і механізмів, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі (транспортні засоби, устаткування, виробничий інвентар та ін.). До пасивної частини основних виробничих фондів належить решта видів фондів, що не беруть безпосередньої участі у виготовленні продукту, але необхідні для виробничого процесу (будинки, споруди та ін.). Вони забезпечують нормальне використання активної частини основних виробничих фондів. Відношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках, до їх загальної вартості на підприємстві визначає видову (технологічну) структуру використання засобів праці. За інших однакових умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша та ефективніша, чим більшою у їх складі є питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів: • виробничо–технологічних особливостей підприємства; • науково–технічного прогресу і зумовленого ним технічного рівня виробництва; • ступеня розвитку різних форм організації виробництва; • відтворюваної структури капітальних вкладень у створенні нових основних фондів; • вартості будівництва виробничих об'єктів і рівня цін на технологічне устаткування; • територіального розміщення підприємства та ін. Звичайно, громадськості не байдуже, яким є співвідношення між різними видами основних виробничих фондів, куди більше вкладається коштів підприємства: у будинки, які є однією з умов процесу виробництва, або у виробниче устаткування, яке визначає потужність підприємства. З одного боку, здавалося б, чим вища на підприємствах частка активної частини основних фондів, тим вищий рівень їх технічного оснащення та більше можливостей мають підприємства щодо збільшення обсягу випуску продукції при однаковому обсязі основних виробничих фондів. Проте, з іншого боку, якщо нове, найефективніше устаткування поставити просто неба, воно швидко вийде з ладу. Тому недостатня кількість елементів пасивної частини негативно впливає на ефективність використання засобів виробництва, і передусім на їх технічний стан та обслуговування. Тому для найефективнішого використання основних виробничих фондів підприємству необхідно прагнути досягти оптимального співвідношення між активною та пасивною частинами. Структура основних виробничих фондів, як і структура матеріально–технічної бази, має галузевий характер. Залежно від належності до певної галузі народного господарства підприємство матиме різну питому вагу засобів, які відносять до активної чи пасивної частини. Наприклад, на транспорті транспортні засоби становлять 60–70%; будинки, споруди та передавальні пристрої — 20—25%; силові, робочі машини та устаткування — 3–5%; тоді як в інших галузях народного господарства питома вага транспортних засобів становить 2—4% загальної вартості основних виробничих фондів. За сукупністю промислових підприємств України в загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їх видів останніми роками коливалась у межах: будівель і споруд — 45–47%; машин і устаткування — 40–42%; транспортних засобів — 2,5–3%. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум згідно із Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" застосовують групову класифікацію, що охоплює засоби праці аналогічного виробничо–технологічного призначення з приблизно однаковим терміном експлуатації. Наведемо видову класифікацію основних виробничих фондів підприємства, що використовується в системах бухгалтерського обліку та статистики:

17.

Основні фонди на підприємствах плануються та враховуються згідно з їх класифікацією в натуральному та вартісному (грошовому) вираженні. Обидва види обліку проводяться паралельно, доповнюючи один одного.

Підприємства визначають в натуральних показниках кількість засобів праці, які їм потрібні для забезпечення нормальної господарської діяльності. Облік основних фондів у натуральному обчисленні дозволяє здійснювати їх планування і аналіз їх використання, визначати виробничу потужність підприємства та виявляти ступінь ефективності використання виробничих площ.

Планування і облік основних фондів в натуральних показниках здійснюються на основі матеріалів інвентаризації основних фондів, паспортів підприємства, технічних паспортів окремих об’єктів обліку та карток пооб’єктного обліку.

Облік основних фондів в грошовому обчисленні є необхідним для визначення їх вартості, динаміки і структури – як в цілому, так і по групах для нарахування амортизації і характеристики процесу відтворювання основних фондів, для розрахунку і аналізу показників ефективності виробничо-господарської діяльності підприємств.

Оцінка основних фондів – це грошове вираження їхньої вартості.

У зв’язку з тим, що основні засоби функціонують у виробництві тривалий час, зношуються поступово, а умови їх відтворювання постійно змінюються, існує кілька видів оцінки основних фондів: первісна вартість основних фондів; первісна вартість; основних фондів з урахуванням зносу ( залишкова); відновлена вартість основних фондів; відновлена вартість основних фондів з урахуванням зносу.

Первісна вартість основних фондів – це сума витрат на виготовлення або придбання засобів праці, їх транспортування, монтаж та інші витрати, що пов’язані з уведенням їх в дію. За цією вартістю основні фонди ураховуються на балансі підприємства протягом усього терміна їх служби. Недоліками цього методу оцінки вартості основних фондів є  вираження її  у змішаних цінах (цінах різних років), а також те, що цей метод не відображає ступінь зносу основних фондів.

Залишкова вартість основних фондів являє собою різницю між первісною вартістю та сумою зносу. Залишкова вартість показує у змішаних цінах ту частину вартості основних фондів, яка на даний час збереглася в них і яка буде перенесена на вироблену продукцію в майбутніх періодах.

Відновлена вартість основних фондів – це вартість їх відтворювання або придбання в умовах і за цінами даного року. Необхідність розрахунку відновленої вартості основних фондів пов’язана з тим, що в умовах тривалого використання засобів праці і високих темпів інфляції первісна вартість основних фондів перестає відповідати її реальної оцінки. Відновлена вартість основних фондів може бути отримана тільки в результаті їх переоцінки. Недоліком цього методу оцінки вартості основних фондів є те, що вона не показує величину їх зносу.

Відновлена вартість основних фондів з урахуванням їх зносу відображає величину вартості засобів праці, яка ще не перенесена на вироблену продукцію, але яка обчислена в цінах року їх переоцінки. Економічне значення цього методу полягає в тому, що він дозволяє визначити фактичну вартість діючих основних фондів і темпи їх росту, порівнювати обсяги основних фондів окремих підприємств і галузі, надає ставлення про галузеву будову основних фондів та їх розміщення на території держави.

18.

Амортизáція ( лат. amortisation — погашення, сплата боргів) — теж що і амортизаційні відрахування — процес поступового перенесення вартості основних фондів на продукт, що виготовляється з їх допомогою. Для заміщення зношеної частини основних засобів виробництва підприємства роблять амортизаційні відрахування, тобто відрахування певних грошових сум відповідно до розмірів фізичного і морального зносу засобів виробництва. Амортизаційні відрахування використовуються для повного відтворювання зношених основних фондів (нареновацію), а також для їх часткового відшкодування (на капітальний ремонт і модернізацію).

Основні фонди, поступово утрачають свою вартість, переносять на виготовлену продукцію частину цієї вартості, що відповідає їх зносу. Погашення вартості основних фондів відповідно їх зносу шляхом перенесення цієї вартості на готовий продукт носить назву амортизації. Вона призначена для поновлення основних фондів на нової технічної основі. Однак, оскільки засоби праці не потребують свого поновлення після кожного виробничого циклу, амортизаційні відрахування можуть бути використані як джерело розширеного відтворення основних фондів.

 

Для обліку зносу основних фондів, накопичення необхідних амортизаційних сум (амортизаційного фонду), для розрахунку собівартості виготовленої продукції існують норми амортизації.

 

Норма амортизації – це розмір щорічних амортизаційних відрахувань від вартості основних фондів. Норма амортизації виражає долю основних фондів (у відсотках на рік), яка повинна бути перенесена на виготовлену продукцію на протязі року.

 

Визначається норма амортизації На у відсотках на рік за формулою:

 

 

 

де Сп –первісна вартість об’єкта основних фондів, грн;

 

Сл – ліквідаційна вартість, грн;

 

Тн – нормативний термін експлуатації об’єкта основних фондів, років.

 

З 2000 року в Україні, згідно з Національним стандартом бухгалтерського обліку, використовуються такі методи нарахування амортизації:

 

1. Прямолінійний метод, згідно з яким річна сума амортизації Ар визначається за формулою:

 

 

де Ар – річна сума амортизації, грн.

 

2. Метод зменшення залишкової вартості, згідно з яким головна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації і річної суми амортизації.

 

При тому норма амортизації визначається за формулою:

 

,

де п – термін корисного використання об’єкта основних фондів,

 

протягом якого передбачається нарахування амортизації.

 

Для визначення суми амортизації використовується формула:

 

 

 

3. При обчислюванні методу прискореного зменшення залишкової вартості основних фондів використовуються формули:

де Сб – балансова вартість основних фондів, грн.

 

4. Кумулятивний метод – це метод, згідно з яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, і кумулятивного коефіцієнта . Цей коефіцієнт визначається діленням кількості років, які залишаються до кінця терміна використання об’єкта основних засобів, на суму кількості років його корисного використання.

 

5. Виробничий метод, зміст якого передбачає визначення щомісячної суми амортизації як добуток фактичного за місяць обсягу продукції (робіт, послуг) і виробничої ставки амортизації – Са. Виробничу ставку амортизації визначають діленням вартості об’єкта, що амортизується, на загальний обсяг продукції, який підприємство чекає виконувати з використанням даного об’єкта:

 

 

де На- виробнича ставка амортизації, грн.;

 

Впл- обсяг продукції, який планується виробити із використанням об’єкта основних засобів протягом всього строку експлуатації об’єкта.

 

Сума амортизації за рік становить:

 

 

де Вф – фактичний обсяг продукції в натуральних одиницях, од.

 

Крім названих методів, підприємство може також використовуватись для нарахування амортизації основних засобів інші методи, які передбачені податковим законодавством. Підприємства самостійно здійснюють вибір методів нарахування амортизації.

 

Протягом року амортизаційні відрахування нараховується щорічно – незалежно від методу нарахування – у розмірі 1/12 річної суми.

 

Існують дві форми відтворювання основних фондів – просте і розширене. При простому відтворюванні передбачається заміна застарілої техніки і капітальний ремонт устаткування, в той час як розширене відтворення – це насамперед нове будівництво, а також реконструкція і модернізація діючих підприємств.

 

Відновлення об’єктів основних засобів може здійснюватися шляхом ремонту, модернізації та реконструкції.

 

Джерела формування основних виробничих фондів: виручка від реалізації продукції, в тому числі прибуток; інші доходи; амортизаційні відрахування; бюджетні асигнування; кошти вищестоящих організацій, а також кредити банків.

 

19.

Оборотний капітал(Оборотні кошти) - це капітал, що інвестується організацією в оборотніактиви для забезпечення поточної діяльності та бере участь в господарськихопераціях протягом одного виробничого циклу або року.

Будь-якому господарюючомусуб'єкту для успішної роботи необхідні запаси сировини, матеріалів, палива,покупних напівфабрикатів, комплектуючих виробів, тара, запасні частини, яківідповідали б його виробничій програмі. Кожна організація впроцесі діяльності створює також і запаси готової продукції. Реалізуючиготову продукцію на різних договірних умовах, організація відволікаєдеяку частину коштів у дебіторську заборгованість. Для здійсненнясвоєчасних розрахунків з кредиторами організація повинна мати певнусуму грошових коштів на розрахунковому та інших рахунках у банку і касі. Все цевизначає необхідність вкладення частини капіталу організації в оборотнізасоби (оборотні активи).

Оборотні коштиавансуються організацією в обслуговування поточної господарської діяльності іберуть участь одночасно в процесі виробництва і реалізації продукції. Метаавансування - створення необхідних матеріальних запасів, заділівнезавершеного виробництва, готової продукції та умов для її реалізації.

p>

Авансування означає,що використані кошти повертаються організації після завершеннякожного виробничого циклу або кругообігу, що включає постачання -виробництво - реалізацію готової продукції, тобто отримання виручки від продажів.Саме з виручки відбувається відшкодування авансируемого капіталу та йогоповернення до вихідної величини.

Основне призначенняоборотних коштів полягає в забезпеченні безперервності і ритмічності процесіввиробництва та обігу продукції.

Економічна природаоборотних коштів має подвійне зміст. З одного боку, будучичастиною авансованого капіталу і являючи собою суму фінансових джерелформування оборотних коштів організації, вони відображаються в пасиві балансу ізабезпечують безперервність фінансово-господарської діяльності організації,вкладеної в її поточні (або оборотні) активи: матеріально-виробничізапаси, дебіторську заборгованість, короткострокові фінансові вкладення. Вільнігрошові кошти.

Оборотні коштиорганізації відрізняють такі особливості:

1.не витрачаютьсяпри господарській діяльності, а авансуються заздалегідь, до отримання доходів, урізні види поточних витрат організації;

2.повинні постійнопоновлюватися в господарському обороті як найбільш ліквідні ресурси,необхідні для забезпечення безперервності відтворювального процесу;

3.абсолютнапотреба в оборотних коштах залежить від обсягу виробництва, прийнятоїсистеми постачання і збуту, а тому повинна регулюватися.

При нестачі обіговихзасобів або неефективному використанні сповільнюється їх оборотність,погіршується фінансове становище організації, що безпосередньо відбивається наїї платоспроможності, а отже, фінансової стійкості та нерідкопризводить до фінансової неспроможності.

У практиці фінансовогоменеджменту застосовуються різні класифікації оборотних коштів:

1.за характеромфінансових джерел формування - валові, чисті та власні оборотніактиви;

2.по мірікерованості - нормовані і ненормовані;

3.пофункціональному призначенню - оборотні виробничі фонди і фондизвернення;

4.в залежності відступеня ліквідності - повільно реалізовані (запаси сировини, матеріалів, готовоїпродукції), бистрореалізуемие (дебіторська заборгованість, кошти надепозитах) і найбільш ліквідні (грошові кошти і короткострокові цінніпаперу).

За характером фінансовихджерел виділяють валові оборотні активи, або оборотні кошти в цілому,які визначають їх загальну величину і формуються за рахунок власного іпозикового капіталу. Вони відображаються у складі балансу організації сумою підсумків 2і 3 розділів її активу.

Чисті оборотні активи(Чистий робочий капітал) являють собою різницю між поточними активами(Оборотні кошти) і поточними зобов'язаннями (кредиторська заборгованість) тапоказують. В якому розмірі поточні активи покриваються довгостроковими джерелами.Вони формуються за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу.

Розподіл оборотних коштівна власні і позикові характеризує джерела походження та форминадання організації оборотних коштів у тимчасове користування.

Власні оборотнікошти формуються за рахунок власного капіталу організації: статутного тарезервного капіталів, прибутку та ін Величина власного оборотного капіталувизначається як різниця між підсумками 1 розділу пасиву балансу і 1 розділуактиву балансу. Власні кошти знаходяться в режимі постійногокористування. Потреба організації у власному оборотному капіталі єоб'єктом планування і відображається у фінансовому плані.

Позикові оборотнікошти формуються за рахунок довгострокових і короткострокових банківських кредитів,комерційних кредитів, кредиторської заборгованості. Потреба організації впозикових оборотних коштах відбивається в бізнес-плані при оформленні фінансовоїстратегії. Розподіл оборотних коштів на власні і позикові характеризуєфінансову стійкість організації.

Класифікація оборотнихкоштів на нормовані і ненормовані необхідна для визначення мінімальноїпостійної потреби організації в оборотних коштах.

До нормованих оборотнихзасобів відносять всі оборотні виробничі фонди і частина фондів обігуу вигляді готової продукції на складі.

До ненормованих відносятьобігові кошти, які вкладені в продукцію, відвантажену покупцям,кошти в розрахунках і грошові кошти.

Останній елемент фондівзвернення не підлягає нормуванню, оскільки являє собою тимчасові залишкикоштів, що підлягають використанню за цільовим призначенням: не внесені до бюджетуплатежі, залишки фондів споживання і накопичення, відрахування на соціальніпотреби.

За функціональним призначеннямоборотні фонди організації поділяються на оборотні виробничі фондиі фонди обігу.

Оборотнівиробничі фонди обслуговують сферу виробництва і втілені ввиробничі запаси (в основному у вигляді предметів праці - сировина, основні ідопоміжні матеріали, паливо, а також деякі знаряддя праці - запаснічастини для поточного ремонту, інвентар та ін.)

Крім зазначених елементівв оборотні виробничі фонди входять і такі нематеріальні елементи, яквитрати майбутніх періодів, використовувані для створення заділів виробництва,установки нового обладнання.

Вони протягом одноговиробничого циклу повністю переносять свою вартість на новостворенийпродукт, при цьому змінюючи свою первісну форму.

Іншим елементом оборотнихфондів організації є фонди обігу .

Вони безпосередньо неберуть участь в процесі виробництва. Їх призначення складається в забезпеченніресурсами відтворювального процесу, обслуговуванні кругообігу коштів ідосягненні єдності процесів виробництва і обігу.

Фонди обігу складаютьсяз готової продукції, призначеної для реалізації грошових коштів,знаходяться в касі, на рахунках в банку та в дорозі (грошові перекази), коштів урозрахунках (вартість відвантаженої покупцям готової продукції).

Об'єднання оборотнихвиробничих фондів і фондів обігу в єдину категорію - оборотні фонди- Обумовлено тим, що:

Г?процесвідтворення - це єдність процесів виробництва і реалізації продукції.Елементи оборотних фондів безперервно переходять зі сфери виробництва в сферузвернення, знову повертаються у виробництво і т.д.;

20.

оротними називаються засоби виробництва, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою речову форму. Оборотні засоби підприємств становлять сукупність оборотних фондів і фондів обігу, виражених у вартісній формі. Інакше кажучи, вартість оборотних засобів набуває форми оборотних фондів і фондів обігу. Оборотні фонди —це частина засобів виробництва, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою натуральну форму (тобто це матеріали, конструкції, деталі тощо). Оборотні фонди є матеріальними ресурсами підприємства. Одна їх частина входить до продукції й утворює, таким чином, її матеріальний склад, а друга допомагає виконувати виробничий процес. Фонди обігу — це частина засобів виробництва, яка не бере участі у виробничих циклах, але авансується підприємством на створення засобів оборотних фондів: матеріалів, сировини, деталей, палива та ін. У цьому полягає основна схожість й відмінність між оборотними фондами та фондами обігу. Таким чином, оборотні фонди виражаються в обслуговуванні сфери виробництва, а фонди обігу — в обслуговуванні сфери обігу. Для наочності необхідно докладніше розглянути, з чого утворюються фонди обігу та оборотні фонди. Оборотні фонди містять такі елементи: 1.Виробничі запаси, що необхідні для забезпечення процесу виробництва основними запасами сировини та матеріалів. До виробничих запасів належать: 1.1.основні матеріали, сировина, конструкції та деталі, що безпосередньо беруть участь у виробництві і з яких виготовляється продукція; 1.2.допоміжні матеріали, конструкції, деталі, що на відміну від основних безпосередньо не пов'язані з виготовленням продукції, але необхідні для виробничого процесу. До них належать мастильні матеріали, приводні паси, паливо, запасні частини до устаткування, обтиральні матеріали та ін.; 1.3.малоцінні інвентар та інструменти й такі, що швидко зношуються. За характером практичного застосування вони поділяються на малоцінний інвентар та інструмент і на господарський та конторський інвентар. Усі ці засоби праці об'єднуються в одну групу, незважаючи на різноманітність призначення, оскільки їх вартість невелика (приблизно до п'ятнадцяти неоподаткованих мінімумів громадян) і вони мають відносно нетривалий термін використання (до одного року). До цієї групи належать також спецодяг, спецвзуття та інші захисні пристосування незалежно від строку їх служби та вартості. 2.Незавершене виробництво. Незавершене виробництво наявне лише на підприємствах з тривалістю виробничого циклу понад один день. У вартісному вираженні незавершене виробництво містить витрати на придбання матеріалів, запасних частин, конструкцій, сировини, заробітну плату та інші кошти, необхідні для виконання процесу виробництва.

21.

Ступінь використання оборотних засобів характеризується так системою показників: 1) Коефіцієнт оборотності оборотних засобів визнач скільки оборотів можуть зробити оборотні засоби за певний р рахунковий період часу і показує кількість продукції, що припадає 1 грн. вартості оборотності засобів: формула де QПР — річний обсяг випущеної продукції, грн.; ОФСР.Р. – середньорічна вартість оборотних засобів. 2) Фондомісткість характеризує, яка вартість оборотних засобів припадає на 1 грн. Вартості випущеної продукції: формула Цей показник обернений до коефіцієнта оборотності. 3) Період обороту оборотних засобів визначає кількість днів, на яку припадає один оборот оборотних засобів: формула де ДК — кількість календарних днів в періоді, що розглядається. 4) Коефіцієнт збереження оборотних засобів характеризує ефективність використання останніх і визначається за формулою: формула де НО.З.— сумарний норматив оборотних засобів. 5) Рентабельність оборотних засобів характеризує також ефективність їх використання: формула де ПБ — балансовий прибуток підприємства. Показники ефективності використання оборотних засобів можна визначити не тільки для всієї їх суми, а й окремо як для нормованої, так і для ненормованої їх частини. Крім того, можна розрахувати й власні показники оборотності оборотних засобів, що показують, за рахунок яких елементів сталося уповільнення або прискорення оборотності оборотних засобів. У разі потреби такі показники можна розрахувати на різні періоди (рік, квартал, місяць). Підприємства можуть підвищити ефективність використання оборотних засобів за рахунок таких заходів: • зменшення строків виготовлення продукції в результаті механізації робіт, удосконалення технологічних процесів, ширшого застосування конструкцій, агрегатів та напівфабрикатів; • зменшення виробничих запасів у результаті покращання організації матеріально-технічного постачання, зменшення дальності їх транспортування; • економії матеріальних ресурсів, кращого їх зберігання та обліку, суворого дотримання норм витрат матеріалів на одиницю продукції; • удосконалення розрахунків замовниками та інших заходів щодо поліпшення фінансової та платіжної дисципліни; • упорядкування ціноутворення, застосування дійової системи економічного стимулювання. Прискорення оборотності оборотних засобів, з одного боку, зумовлює збільшення обсягу виробленої продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства, а з іншого — дає можливість вивільнити частину цих коштів і за їх рахунок створити додаткові резерви для розширення виробництва. Порівнюючи показники обороту оборотних засобів за два суміжних періоди або фактичного з плановим, можна визначити зміну оборотних засобів, спричинених прискоренням або уповільненням їх обертання. Загальний розмір зміни величини оборотних засобів за рахунок впровадження вищеназваних факторів визначається за формулою формула де — середня величина вартості оборотних засобів за два суміжні періоди, грн. Обсяг вивільнених або додатково залучених оборотних засобів за розрахунковий період формула де Qф — обсяг випущеної продукції за розрахунковий період; ТФ, ТПЛ – тривалість обороту оборотних засобів відповідно у розрахунковому (звітному) та базовому періоді. Базовою береться фактична оборотність оборотних засобів у році, що передує плановому, або у звітному році.

22.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тоб­то їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурен­тоспроможності економіки, рівня добробуту населен­ня від якості трудового потенціалу персоналу під­приємств та організацій даної країни.

Персонал підприємства формується та змінюєть­ся під впливом внутрішніх (характер продукції, тех­нології та організації виробництва) і зовнішніх (де­мографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо) факторів.

Трудові ресурси — це частина працездатного на­селення, що за своїми віковими, фізичними, освітні­ми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Персонал підприємства — це сукупність постійних праців­ників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) ма­ють досвід практичної діяльності.

З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльні­стю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персо­нал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокре­ма у промисловості до першої групи — промислово-виробничого персоналу — відносять працівників основних, допоміжних та об­слуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабо­раторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всіх зайня­тих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпо­середньо з процесами промислового виробництва: житлово-кому­нальне господарство, дитячі садки та ясла, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спе­ціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрискон­сульти, соціологи тощо.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготов­ку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокре­ма — діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, пе­реміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матері­альних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основ­них — тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуго­вування основного виробництва.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та прак­тичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоп­лює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря-розточувальника тощо.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практич­них навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців ха­рактеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій по­саді. Вирізняють спеціалістів най­вищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані.

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з інши­ми (стать, вік, ступінь механізації праці, стаж) служать основою для розрахунків різних видів структур. Для ефективного управлі­ння важлива не проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними.

Це дає змогу не тільки виявити вплив фактора персоналу на кін­цеві результати діяльності підприємства, а й встановити найсуттєвіші структурні зміни, їхні рушійні сили, тенденції і на цій підставі фор­мувати реальну

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефек­тивного використання потребує обов'язкового формування систе­ми оцінки трудового потенціалу підприємства.

Передовсім слід розрізняти явочну, облікову та середньообліко-ву чисельність працівників підприємства.

Явочна чисельність включає всіх працівників, що з'явилися на роботу.

23.