Вентеляційні канали

Вентиляці́йний кана́л (вентканал; рос. вентиляционный канал, англ. air duct, нім. Wetterkanal m) — огороджений будівельними конструкціями простір для транспортування в ньому повітря. ДСТУ 2388-94, п. 29.

Для наземних приміщень розрізняють:

вбудований вентиляційний канал (передбачений у спец. елементах збірного будівництва чи в стіні, ДСТУ 2388-94, п. 34m);

підземний вентиляційний канал (розміщується в ґрунті, ДСТУ 2388-94, п. 31 m),

підпідлоговий вентиляційний канал (розташований під підлогою приміщення, ДСТУ 2388-94, п. 30 m);

підшивний вентиляційний канал (прилягає до стелі приміщення, ДСТУ 2388-94, п. 32 m),

приставний вентиляційний канал (примикає до стіни, колони, ДСТУ 2388-94, п. 33 m).

Вентиляційні системи з природною вентиляцією працюють за принципом термічної підйомної сили і володіють однією безперечною перевагою - простотою монтажу конструкції. Легкі і швидкі в монтажі (3 блоки - 1 пм) блоки не вимагають часу для твердіння (як монолітні конструкції), не потребують додаткової обмуровки, займають мало місця і до того ж абсолютно безшумні. Величина термічної підйомної сили залежить від різниці температур між температурою повітря вентильованого приміщення і атмосферного повітря.

Канали для димовідведення

Димові труби служать для відводу продуктів горіння і утворення тяги в печах. Кожна піч повинна мати окремий димовий канал. Якщо під'єднати до одного каналу кілька опалювальних пристроїв, розташованих на різних поверхах, умови роботи їх будуть неоднакові: чим вище димовий канал, тим сильніша тяга. При одночасній топці двох таких печей нижня піч, у якій тяга сильніше, буде перешкоджати вільному виходу диму з верхньої, вона буде диміти.

Димарі слід розташовувати у внутрішніх стінах будівлі. Прокладка їх у зовнішніх стінах менш економічна і створює труднощі при експлуатації. Проходячи через димоходи в зовнішній стіні, гази передають частину теплоти в атмосферу, через низьку температури атмосферного повітря вони надмірно охолоджуються, що погіршує тягу. При цьому з газів виділяються смолисті відкладення, які проникають через кладку і псують зовнішній вигляд будівлі, що руйнують його. У разі необхідності розташування стояка в зовнішній стіні його стінку необхідно потовщені. Мінімальна товщина кладки від димоходу до зовнішньої поверхні стіни приймається в залежності від розрахункової температури зовнішнього повітря: при - 20 ° і вище - 38 см (в півцеглини), - 30 - 20 ° - 51 см (в дві цеглини), -30 ° і нижче - 65 см (у два з половиною цегли). Потовщення стін робиться у вигляді пілястр.

Димові труби по влаштуванню і местоположению підрозділяються на стінні, корінні і насадні. Стінні димоходи влаштовуються всередині капітальних стін. Корінні труби виконують у вигляді окремого стояка на міцному фундаменті. Їх застосовують в тому випадку, коли неможливо пристрій димоходів або насадних труб. Печі рекомендується розташовувати по можливості ближче одна до іншої і до труби, в якій роблять два-три канали і обов'язково один вентиляційний. Підводити димоходи печей до вентиляційного каналу категорично забороняється.

Насадні труби встановлюють безпосередньо на печі, вони служать як би її продовженням. Краще їх ставити не на пічну кладку, а на залізобетонну плиту товщиною не менше 50 мм, що укладається на перекришу.

Димові труби виконують із звичайної глиняної цегли (повнотілої), асбестокементних або гончарних труб, а також блоків з жаротривкого бетону. Для відводу продуктів згорання палива рекомендується застосовувати гончарні або азбестоцементні труби, так як вони мають гладку поверхню внутрішніх стінок, що значно зменшує опір руху газів, і зберігають щільність більш тривалий період, ніж цегляні.

В одноповерхових будинках для відводу продуктів згорання палива та повітрообміну приміщень застосовують цегляні і азбестоцементні димові труби, прибудовані до внутрішніх або зовнішніх стін будинку. Внутрішні і зовнішні цегляні труби встановлюють на окремих фундаментах. Глибина закладення фундаменту повинна бути не менше глибини промерзання грунту. У місцях сполучення існуючої стіни будівлі і цегляної димової труби укладають шар азбесту для створення осадового шва.

При спорудженні малоповерхових будівель використовують збірно-блокові димові труби, які встановлюють у вигляді окремих стояків чи вбудовують в стіну будівлі. Блоки таких труб виготовляють із жаротривкого бетону, встановлюють їх на цементному розчині. Приставні азбестоцементні зовнішні і внутрішні труби кріплять до стін будівлі за типом кріплення водостічних труб або з спираючи-ням на консоль.

У місцях виведення димової труби через покрівлю залишають повітряний проміжок шириною не менше 130 мм (рис. 1). Сполучення покриття димової труби з покрівлею будівлі виконують за допомогою спеціальних фартухів з оцинкованої сталі.