3.3. Образотворче мистецтво Київської Русі

Прийняття християнства внесло великий вклад у розвиток живопису.

Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розписами водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом.

В Україні фрескові пам’ятки збереглися до наших днів у храмах Києва та Чернігова. Наприклад, у Софіївському соборі майже 3 тис. м². фресок ХІ ст.

Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей — митрополит Ілларіон. Розписи Софійського собору читаються як книга, складаються у три цикли: 1) євангельські, 2) біблійні сюжети і 3) житія святих — заступників княжого роду. Євангельські розписи є своєрідними ілюстраціями до Святого Письма. Це євангельські та біблійні сюжети, «житія» Святого Георгія та архангела Михаїла.

На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. У 1651 голандський художник Вестерфельд бачив і замалював всю фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї.

Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя», інші).

Софійський собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису XI ст.

Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя в оточенні архангелів на склепінні центрального купола. Вседержитель (грецькою мовою Пантократор) – це той, що все тримає: і Небо, і Землю, і Всесвіт. Це той, перед ким, згідно з християнським віровченням, кожна людина свого часу відповість за власні думки й вчинки. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта — назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні, що символізує Царство Небесне – місце перебування Бога, Богоматері, ангелів святих. Це найбільша за розмірами фігура в усьому давньоруському мистецтві.

Історія зберегла ім’я видатного київського живописця Алімпія (Аліпія, Олімпія), який брав участь у створенні мозаїк Успенського собору Києво-Печерської лаври, а також уславився як іконописець.

Виготовлення мозаїк було надзвичайно дорогим, тому ними прикрашали лише центральну частину храму. Всі інші частини розписували фресками. Поєднання в одному ансамблі мозаїк та фресок було невідоме Візантії. Це самобутнє явище художньої культури Київської Русі.

2. У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони були першими творами станкового живопису в Україні.

За свідченням літописів, перші ікони потрапили до Києва з Криму. Привозили ікони і пізніше, здебільшого з Візантії. Найвідомішою з них є чудотворний образ Вишгородської (Володимирської) Богоматері.

Давньоруські майстри, які упродовж короткого часу досконало опанували мистецтво іконопису, ніколи не копіювали візантійські зразки. Вони вливали в них живий творчий струмінь. Перші відомі нам місцеві майстри - Григорій та Аліпій. Особливо славилися роботи Аліпія, якого вважають найвидатнішим майстром середньовічної Русі. На жаль, перші твори київських майстрів не збереглися. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. Головні риси давньоруського іконопису:

1) відсутність реалізму,

2) використання складної символіки,

3) зображення позбавлене об’єму,

4) постаті статичні, скуті, позбуті динамічності,

5) внутрішній світ виражено через очі, жести рук,

6) намагання передати одночасно з одного боку урочистість, радість, а з іншого скорботу, аскетизм,

7) особливе зображення обличчя (мендалеполібні великі очі, тонкий ніс, маленькі губи, витягнуте обличчя),

8) відсутність будь-яких зображень у якості тла (найчастіше просто золотий фон).

9) використання зворотної перспективи.

Давньокиївських ікон XI—XIІ ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них — ікона «Борис і Гліб».

Не менш чудові ікони «Ангел – золоте волосся», «Богоматір Велика Панагія», «Спас нерукотворний», «Благовіщення».

3. Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних пам'яток. Кажучи сучасною мовою, мініатюра – це ілюстрація до книги. Невеликі розміри цього художнього твору зумовлюють й особливо витончену манеру його виконання. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матвія, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення по так званому радзивілівському літопису XV століття. Його 617 мініатюр — своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися.

Традиції книжкової мініатюри Київської Русі стали основою для її подальшого розвитку: вони дали початок окремому виду образотворчого мистецтва – книжковій графіці, що згодом досягне в Україні надзвичайно високого рівня.

4. Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування (чеканка), інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва — техніка перегородчатої емалі (феніфть). Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим (склоподібним) порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту.