42. Основні різновиди середньовічних епосів (міфологічні і класичні).

Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством.

Література Раннього Середньовічча досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Хоча хронологічно ці пам'ятки у деяких випадках належать до значно пізнішого часу, за своїм характером вони відносяться ще до першого періоду.

Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком.

Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особливих літературних потоків, що розвиваються паралельно:

релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці напрями не були ізольовані, між ними завжди зберігався зв'язок і виникали складні проміжні утворення. Хоч вони й мали протилежний характер, їхні закони, форми і шляхи розвитку своєрідні. З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література.

Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни.

Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах).