16. «Едіп - цар» Софокла. Проблематика. Образ Едіпа

Софокл завершив розпочату Есілом справу перетворення трагедії з ліричної кантати в драму. Центр тяжіння трагедії остаточно перейшов на зображення людей, їх рішень, проступків, боротьби. Герої Софокла здебільшого діють цілком самостійно і самі свою поведінку по відношенню до інших людей. Богів Софокл рідко виводить на сцену, «спадклве прокляття» не грає вже тої ролі, яка приписувалася йому у Есхіла. Проблеми, які хвилюють Софокла, пов`язані з долею індивідів, а не з долею роду. Виступаючи з трьома трагедіями, він робить кодну з них самостійним художнім цілим, яке заключає в собі всю свою проблематику. Інше значне драматургічне новшество Софокла — допущення третього актора.

Зображаючи величність людини, багацтво його розумових і моральних сил, Софокл разом з тим малює його безсилля, обмеженість людських можливостей. З найбільшою яскравістю ця проблема розроблена в трагедії «Цар Едип”, де його інтерес зосереджений на особистій долі Едіпа.

В трагедії “Едіп-цар” розгортається людська драма, насичена психологічними і суспільно-політичними конфліктами. По зрівнянню з іншими творами Софокла в “Едіпі-царі” проблемі знання приділено незрівняно більше уваги. Софокл протиставляє обмеженості людського знання божественне всевідання. Згідно з уявленням Софокла, влада богів не визначається людською мірою. Власне боротьбі з богами віддає Едіп свою величезну волю й безмежний розум. Багато дослідників розглядають “Едіпа-царя” як трагедію рока, в якій непереборна сила долі губить невинних.

В образах богів, які протистоять Едіпу, драматург відобразив все те, що не знаходило пояснення в оточуючому світі, а законы цього світу були ще не пізнані. Признаваючи божественне приречення, проти якого людина безсила, Софокл показує людину, яка намагається уникнути визначеного. В долі його героя відбувається найстрашніший і неочікуваний поворот: людина, яка користувалася загальною повагою , знаменитий своєю мудрістю і подвигами, виявляється жахливим злодієм, джерелом нещасть для свого міста і народу. В той самий час Софокл не виправдовує Едіпа незнанням або мимовільним характером його злочинів. Першочергова роль мотиву моральної відповідальності відсуває на задній план тему рока, запозичену поетом з древнього міфа. Софокл підкреслює, що Едіп не жертва, яка пасивно очікує і приймає удари долі. Це енергійна і дієва людина, котра бореться во им`я розуму і справедливості. Він виходить переможцем у цій боротьбі, сам призначаючи собі кару, сам виконуючи покарання і долаючи тим самим свої страждання. Сенс – немає негативних персонажів – людина помиляється не свідомо. Ця трагедія єдина і замкнута у собі. Це аналітична драма, так як вся дія побудована на аналізі подій, які пов`язані з минулим героя і мають безпосереднє відношення його до теперішнього і майбутнього.

17. «Антігона» Софокла. Проблематика. Суть конфлікту.Образи.

Софокл завершив розпочату Есілом справу перетворення трагедії з ліричної кантати в драму. Центр тяжіння трагедії остаточно перейшов на зображення людей, їх рішень, проступків, боротьби. Герої Софокла здебільшого діють цілком самостійно і самі свою поведінку по відношенню до інших людей. Богів Софокл рідко виводить на сцену, «спадклве прокляття» не грає вже тої ролі, яка приписувалася йому у Есхіла. Проблеми, які хвилюють Софокла, пов`язані з долею індивідів, а не з долею роду. Виступаючи з трьома трагедіями, він робить кодну з них самостійним художнім цілим, яке заключає в собі всю свою проблематику. Інше значне драматургічне новшество Софокла — допущення третього актора.

Зображаючи величність людини, багацтво його розумових і моральних сил, Софокл разом з тим малює його безсилля, обмеженість людських можливостей.

Разом із наданням більшого значення героям Софокл змінює роль хору. Хор є справжнім виразником полісу як об’єднання вільних громадян. Так, стасим, що звеличує людину в «Антігоні», несе думку про рівність сили двох воль (Антігони та Креонта), що неминуче стикаються через різне розуміння таких понять, як обов’язок, відданість, справедливість та любов. Софокл свідомо «відсторонює» від дії хор, бо вважає, що громадяни демократичного суспільства відрізняються від інших тим, що дають окремій людині можливість вирішувати та діяти. Хор у Софокла майже ніколи не виступає в ролі судді.

Антіго́на — трагедія Софокла, що грунтується на фіванському циклі міфів. Створена 441 р. до. н. е. Антігона — дочка царя Едіпа і його матері Іокасти, сестра Полініка, Етеокла і Ісмени. Під час добровільного вигнання незрячого батька в містечко Колон (неподалік від Афін), стала його поводирем. Після смерті Едіпа Антігона повернулася в рідні Фіви. В «Антігоні» показано конфлікт між царем Креонтом та його небогою Антігоною. 

У стасимі хор співає знаменитий «гімн людині», в якому перелічує досягнення роду людського. За очі він прославляє Антігону, оплакує її майбутнє. А разом з ним тужить і над Креонтом. Він говорить, що преславний той, хто шанує клятви міць, батьківські заповіти та гнів богів, а той, хто ступає на шлях кривди — безславний. Неможна однозначно сказати, про кого говорить хор. Можливо, він говорить одночасно і про Антігону, і про Креонта, що обоє «грішать безвинно». Вона хоче врятувати совість міста, він — його спокій. Обоє у бажанні досягти своєї мети переходять межу.

Порушницю приводять до Креонта. Вона не криється та не заперечує свій вчинок. Зав’язується трагічний конфлікт. Він не може бути вирішений примиренням або поступками. Креонт та Антігона дивляться одне одному у вічі. Відчувається внутрішня схожість їхніх характерів — непоступливі, жорсткі через прямоту і ця схожість ще більше розпалює їх. Це вже не просто конфлікт, це — змагання. У Креонті та Антігоні палає вогонь любові, але у царя це любов егоїстична, жага до володіння, в Антігони — гуманістична, людяна, любов дарування. Проте в цій сутичці стає зрозумілою ще одна їхня спільна особливість - ні Антігона, ні Креонт не вміють пробачати. Цар відчуває, що Антігонині переконання більш виважені, авторитет володаря не витримує виклику, і Креонт вдається до засобу, що означає поразку, — застосовує силу. Він наказує замурувати Антігону живою у в’язниці. Героїня гине.

Симпатії глядачів на боці скривдженої Антігони. Але Софокл не був би Софоклом, якби не змусив глядачів змінити своє ставлення до кривдника. В кінці твору Креонт втрачає родину. З його обличчя зникла велич володаря. Креонт у цю найвищу мить своїх страждань, як і Антігона, стає часткою нашої душі.

Філософ Арістотель писав, що Софокл змальовував людей такими, якими вони мають бути. На відміну від титанічних постатей Есхіла, герої Софокла наділені загальнолюдськими рисами. Глядач не обирає собі улюбленого героя, а одночасно захоплюється всіма, відкриває в собі схожість то з одним, то з іншим персонажем.

Своєрідність трагедії «Антігона»:

— глибокий гуманізм, уславлення демократії;

— прозорість сюжету, динамічність дії;

— третій актор (тут це корифей);

— переосмислення ролі хору;

— герої наділені загальнолюдськими рисами;

• неоднозначність у ставленні до героїв.