6)Поняття, значення оцінки доказів. Поняття внутрішнього переконання як методу і результату оцінки доказів.

Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Вона вважається однією із проблем кримінального судочинства і є, як зазначає В.Д. Арсеньєв, „душой уголовно-процессуального доказывания”. Оцінка дозволяє слідчому і суду збагнути суть справи, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об’єктивної дійсності, відрізнити їх як докази серед інших фактів. Оцінити докази – означає визначити, наскільки точно встановлений кожен із них, у якому взаємозв’язку зі справою він перебуває. Оцінка доказів – це розумова діяльність всіх суб’єктів доказування з визначення відносності, допустимості, процесуальної сили та достатності зібраних фактичних даних. Існують різні точки зору на поняття оцінки доказів: 1) встановлення достовірності свідчень про факти, що містяться в доказі (О.І. Трусов); 2) визначення, наскільки точно встановлений кожен з доказів, у якому взаємозв’язку зі справою він перебуває (П.Ф. Пашкевич); 3) встановлення належності доказів, їх допустимості, автентичності та повноти; 4) логічний, розумовий процес визначення ролі та значення зібраних доказів для встановлення істини (А.Р. Бєлкін); 5) встановлення достовірності, належності, допустимості та достатності доказів для вирішення як окремих питань, так і справи в цілому (М.М. Михеєнко); 6) розумова, логічна діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суддів (М.І. Костін). Оцінка доказів як один із елементів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК України, у якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Внутрішнє переконання при оцінці доказів (або так званий принцип вільної оцінки доказів) полягає у тому, що під час оцінки доказів зазначені вище особи вільні у своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для них не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК України). Як доцільно зазначає М.М. Михеєнко, принцип вільної оцінки доказів слід розглядати як правову кримінально-процесуальну категорію, що має важливе значення для вирішення справи та окремих її питань, як суб’єктивну основу рішень, що приймаються в кримінальній справі. Не обмежуючи багаточисленними формальними умовами оцінку доказів, котра, як зазначалося вище, повинна відбуватися відповідно до внутрішнього переконання, законодавець встановлює лише загальні правила, які повинні сприяти отриманню необхідного результату доказування. Підкреслюючи, що ніякі докази не мають наперед встановленої сили, закон зобов’язує суб’єктів доказування не тільки діяти, але й мислити у тих межах, аналізувати систему доказів із об’єктивних позицій і критично відноситися до свого внутрішнього переконання. Тобто внутрішнє переконання повинно бути заснованим тільки на доказах, основним способом збирання, формування та використання яких є практична діяльність суб’єктів доказування. Вона і повинна виступати як критерій істинності внутрішнього переконання, що склалося у процесі доказування. Важливе значення для розкриття ролі внутрішнього переконання в оцінці доказів мають також його психологічний і гносеологічний аспекти. У психологічному аспекті внутрішнє переконання розглядається в динаміці (як процес його формування) і статиці (як результат). У процесі його формування створюється власна думка, долаються й усуваються сумніви, невпевненість. Як результат, слідчий приходить до внутрішнього переконання як стану твердої впевненості в правильності своїх висновків, рішучості зафіксувати їх у процесуальних документах і при необхідності публічно їх висловити, готовності відстоювати їх у відповідних (процесуальних та інших) інстанціях, нести за них відповідальність. У гносеологічному аспекті внутрішнє переконання – це знання як про окремі фактичні обставини, що становлять предмет доказування в справі, так і про висновки в справі, у тому числі ті, які стосуються юридичної оцінки, кваліфікації встановлених фактів, обставин, подій. Вимога оцінки сукупності зібраних у справі доказів відображає у сфері судочинства найбільш важливі вимоги діалектики – усестороннє досліджувати явища, розглядати його в усіх істотних і побічних зв’язках. Доказ, взятий окремо, може бути пояснений різноманітними обставинами, в тому числі не пов’язаними із злочином. Завдання оцінки доказів полягає у тому, щоб знайти необхідний зв’язок між ними, відокремивши від інформації, яка справи не стосується. Цього можна досягти за умови, що предметом оцінки будуть не лише окремі докази, але й їх сукупність. Проявом цього правила може слугувати принцип, відповідно до якого визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 73 КПК України). Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є всебічна, повна та об’єктивна їх оцінка (ч. 1 ст. 67 КПК України). Цей принцип зобов’язує слідство (і суд) додержуватися максимальної об’єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності.