5) Використання в кримінальній справі відомостей, одержаних|отриманих| в інших державах при здійсненні міжнародного співробітництва

Законодавство України не визначає порядку закріплення і використання доказів, отриманих із джерел в іноземній державі. У процесуальному законодавстві відсутні правові норми про визнання відомостей про факти, отриманих в іноземній державі, доказами нарівні з отриманими в Україні. Ця обставина ставить під сумнів юридичну силу доказів, отриманих в іноземній державі, і, відповідно, позбавляє (якщо додержуватися буквально вимог КПК) усякого смислу направлення слідчих і судових доручень іноземним органам юстиції в порядку надання правової допомоги.

Аналіз Конституції України і чинного КПК дозволяє нам дійти висновку, що докази, отримані в порядку правової допомоги відповідно до міжнародних договорів України, мають таку саму юридичну силу, як і докази, отримані з джерел, передбачених КПК України.

Більш складнішим виявляється питання з визнанням доказів, отриманих в іноземній державі, з якою Україна не має договірних відносин. Наявна в КПК України (ст. 31) відома підпорядкованість нормам міжнародних договорів, яка виявляється в тому, що передбачає можливість для співробітництва тільки з компетентними органами іноземних держав, з якими укладені міжнародні договори. Відповідно до ст. 31 КПК, порядок зносин судів, прокурорів, слідчих і органів дізнання з відповідними установами іноземних держав визначається законодавством і міжнародними договорами України. Якщо дотримуватися буквально цієї норми, то варто визнавати порушенням кримінально-процесуального закону випадки направлення клопотань із проханнями про проведення процесуальних дій до держав, з якими немає договірних відносин, і використання отриманих у порядку правової допомоги доказів у національному кримінальному процесі. У такій ситуації правоохоронні й судові органи України змушені надавати правову допомогу без відповідних правових підстав. При цьому слід зазначити, що прокурори і судді не вказують на це порушення, оскільки без такої взаємодії неможливо забезпечити належне розслідування, розгляд кримінальних справ і одержання необхідних доказів.

Окремі автори виділяють такі вимоги до процесуальної форми одержання доказів від компетентних органів іноземної держави, що забезпечують їх допустимість, зокрема: 1) матеріали, отримані від компетентних органів іноземних держав, мають бути складені й направлені належною посадовою особою, що діяла в межах своєї компетенції; 2) документи мають бути оформлені й засвідчені спеціально уповноваженими на те установами чи посадовими особами відповідно до законодавства запитуваної держави; 3) зазначені матеріали, що мають докази у кримінальній справі, мають бути передані запитуваній стороні в порядку, установленому міжнародним договором через відповідні центральні органи . Остання із зазначених вище вимог не враховує можливості одержання доказів при проведенні запитуваних процесуально-слідчих дій на основі принципу взаємності, наявність якої (можливості) має принципово важливе значення при наданні правової допомоги державі, з якою відсутні договірні відносини. оцес міжнародний право

Міжнародні слідчі (судові) доручення можуть виконуватися не тільки за наявності договору про правову допомогу, але й на основі принципу взаємності або на підставі відповідних урядових угод. Кримінально-процесуальним законодавством, двосторонніми договорами не заборонена можливість звертання компетентних органів України з міжнародними слідчими (судовими) дорученнями до відповідних органів інших держав, з якими немає відповідних договірних відносин. Більш того, є всі підстави вважати, що національна практика має додержуватися допустимості надання правової допомоги у кримінальних справах за відсутності договірних відносин. Так, зокрема, Проект ППВС України "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією" передбачив, що в разі, коли договір не укладено або не ратифіковано, питання, пов’язані з екстрадицією, мають вирішуватися за загальновизнаними принципами міжнародного права, нормами Віденської конвенції про право міжнародних договорів та національним законодавством. І хоча в зазначеному положенні ППВС України йшлося про такий самостійний процесуальний інститут, як видача, запропоноване правило цілком може буде поширене і на надання правової допомоги у кримінальних справах. Однак вже ППВС України № 16 "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією" від 8.10.2004 р. передбачила, що "судам слід з’ясовувати, чи укладено між Україною та державою, що надіслала запит, відповідний договір і який саме порядок вирішення питань, пов’язаних з екстрадицією, у ньому передбачено" .

Ми вважаємо, що для розгляду документів і протоколів, що відповідають процесуально-слідчій дії, як допустимих доказів можливе залучення (після перекладу) їх до справи як інших документів за змістом ст. 83 КПК України. Це означає, що такі докази підлягають використанню саме в тій процесуальній формі, що була їм надана слідчими або судовими органами іноземної держави.

Оцінка доказів, отриманих з інших держав, і вирішення питань, перерахованих у ст. 64 КПК України, має здійснятися відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства України та законодавства запитуваної держави. При оцінці допустимості доказів, отриманих на території іноземної держави, необхідно виходити з того, що докази можуть бути визнані допустимими, якщо вони отримані на законних підставах, тобто за окремими судовими або слідчими дорученнями; компетентними особами правоохоронних або судових органів держави; з дотриманням процесуальних норм цих держав.