5. Історія, сучасний стан та тенденції

розвитку релігій у Чернівецькій області

Вивчення релігієзнавства, яке введено у вузах України як нормативний предмет, і починає вивчатись у загальноосвітній школі на засадах варіативного курсу, передбачає знання не лише релігії як такої, її теоретично-доктринальних особливостей, різновидів віровчення і культової практики, але й конфесійної специфіки того чи іншого регіону, де проживають або навчаються слухачі, студенти, учні. В цьому відношенні Чернівецька область – унікальний регіон. Він має свої особливості, власні історично зумовлені релігійні традиції. Йому притаманні багатонаціональний і багатоконфесійний склад населення, наявність майже всіх, традиційних для України, релігійних течій і навіть таких, яких більш ніде немає в державі (назариняни, осташі), розвинутість мережі і висока динамічність конфесій пізнього протестантизму.

І в минулому відзначалось, зокрема, що за кількістю конфесій Буковина, що була в свій час анексована Австрією, посідала серед 17 австрійських провінцій перше місце.

Однією з цікавих і повчальних особливостей краю є те, що в історичному розрізі тут не зафіксовано якихось гострих міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, в які були би втягнуті значні маси населення і які б призвели до сутичок і кровопролиття, як це мало місце в Галичині між українцями і поляками. Важливим примирювальним фактором виступала тут приналежність двох найбільш численних національностей краю – українців і румунів до єдиного православного віросповідання. Різнонаціональні та різноконфесійні мешканці Буковини протягом багатьох років навчились будувати свої стосунки в основному толерантно, з'ясовувати спірні питання мирним шляхом. До того ж духовні керівники різних конфесій, як правило, не закликали віруючих до розпалювання міжрелігійної неприязні. А на початку XX століття три верховних глави різних конфесій Буковини, що мали свої резиденції в Чернівцях, – православний Митрополит Репта, Католицький прелат Шмідт, головний рабин д-р Розенфельд, які дружньо ставилися один до одного, уклали особисту угоду під символічною назвою "Листок конюшини" ("трилистик") про доброзичливі відносини, подаючи тим добрий приклад міжнаціональної толерантності та віротерпимості.

Сучасні релігійні громади області не ізольовані від багатогранного впливу зовнішнього світу і процеси, що в них відбуваються, типові для конфесій України в цілому. Строката віросповідна палітра регіону може слугувати моделлю, на якій простежуються загальні закономірності і явища, характерні для релігійної ситуації всієї держави. Найменша в Україні за територією (1,3% від її площі) і чисельністю населення область посідає 8-е місце за кількістю, і друге (після Закарпатської) – за густотою релігійних організацій (2,1 громади на один населений пункт). Нині на території 417-ти населених пунктів краю діє 1048 релігійних організацій, (123 з них без реєстрації) 28-ти конфесій, течій, напрямків. За 11 останніх років, тобто за час т.зв. релігійного відродження, релігійна мережа зросла на 309 громад. Побудовано 176 культових споруд, будується ще 100. До того ж цей процес далекий від завершення, хоч динаміка його помітно згасає.

В області функціонує 427 недільних шкіл, пунктів катехизації, 8 духовних навчальних закладів, 2 заклади ЄХБ – Біблійний інститут і Біблійний заочний інститут “Служіння настановленням”, а також Біблійна семінарія християн віри євангельської п’ятидесятників (ХВЕП). Вони дають вищу та середню духовну освіту, готують бакалаврів теології, пресвітерів, дияконів, викладачів недільних шкіл та проводять перепідготовку кадрів служителів культу. Релігійною інформацією віруючих і духовенство забезпечують п’ять періодичних видань. Якщо на Україні в 50-тих роках функціонувало 8 монастирів, то нині лише в Чернівецькій області діє 14 чоловічих і жіночих монастирів, де проживає 264 особи ченців і черниць.

В останні роки поліпшився кількісний та якісний склад служителів культу, зросло число священнослужителів, які мають духовну освіту.

Найважливішою складовою релігійного життя області є православ'я. Традиційно православна церква була найбільшою і найвпливовішою релігійною організацією Буковини. Від моменту запровадження християнства аж до початку XV ст. вона входила до складу Руської (Київської) митрополії, пізніше до Молдовалахійської митрополії. Певний час була у підпорядкуванні галицьких єпископів і митрополитів.

Згодом за розпорядженням австрійського уряду (після захоплення Північної Буковини Австрією) в 1784 р. єпископську кафедру з Радівців було перенесено в м. Чернівці, а з 1873 р. на її базі створено Буковинську митрополію. Місцеві ієрархи стали користуватись правами автокефальних митрополитів. На той час на території Австро-Угорщини було три автокефалії; буковинсько-далматська, карловацька і германштатська.

Буковинська митрополія охоплювала приходи, де проповіді виголошувались як українською, так і румунською мовами. Чимало було храмів, де богослужіння велось двома мовами.

Після зайняття Північної Буковини Румунією (1918) Буковинська православна церква, разом з її різномовними приходами, увійшла до складу Румунської православної церкви як Митрополія Буковини (6 травня 1925 р.) У березні 1944 р. після звільнення краю Червоною Армією була створена Чернівецька єпархія українського екзархату Руської православної церкви.

Процеси, пов'язані з розпадом СРСР і демократизацією церковно-державних відносин, призвели до зростання напруженості в православному релігійному середовищі, що віддзеркалює політичні пристрасті в суспільстві. Саме тому в Україні нині склався так званий православний вузол, який включає:

1. Українську православну церкву (УПЦ), що знаходиться в юрисдикції Московського патріархату на чолі з митрополитом Володимиром (в миру – В.Сабодан). З 1991 р. – на правах автономної церкви. Назву отримала внаслідок перейменування Українського екзархату Руської православної церкви (РПЦ).

2. Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП) на чолі з патріархом Філаретом (М.Денисенко),що утворилась у червні 1992 р. після об'єднання з частиною автокефалістів.

3. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з предстоятелем Мефодієм, яка не підтримала об’єднання церков. Виникла в 1919 р., відновлена в 1989 р.

Православ’я в Буковині сьогодні представлено двома гілками: УПЦ і УПЦ КП. Домінують в області, як і в Україні в цілому, громади УПЦ (398), які складають 80,2% від загальної кількості православних парафій (496). Громад УПЦ КП – 123 (24,8%). В Україні УПЦ – 9047 (70,4%), УПЦ КП – 2781 (22%), УАПЦ – 1015 (8%).

Очолює Чернівецьку єпархію УПЦ Митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій (О.Березовський), УПЦ КП – Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило (М.Ковальчук). Однак всередині єпархії Данила в останні роки виник конфлікт, який особливо загострився в 1977 р.

Неодноразові спроби Синоду УПЦ КП примирити конфліктуючі сторони, припинити взаємні образи не дали позитивних наслідків. У результаті стався розкол. Окремо створено Кіцмансько-Заставнянську єпархію, якою керує архієпископ Варлаам (І.Пилипишин). Митрополиту Данилу підлягає 61 діюча парафія (зареєстровано 89), архієпископу Варлааму – 30. Загалом із 119 зареєстрованих і 4 незареєстрованих громад УПЦ КП фактично діє лише 88. Процес розколу не завершений, “перетягування канатів” продовжується, не припинився перехід окремих парафій від Данила до Варлаама, особливо на Заставнянщині. Між керівниками ворогуючих єпархій відсутні будь-які контакти. Тому правомірно на громадському рівні ставиться питання: “Чи може претендувати на роль об’єднувача православ’я України церква, яка сама не має єдності і не може вирішити власні проблеми?”.

В цілому церква УПЦ КП не знайшла широкої підтримки на теренах краю. Час від часу в її лоні виникають внутрішньоцерковні чвари, які дискредитують церкву.

Католицька та її дітище греко-католицька церкви (інші назви уніатська, католицька східного обряду) довгий час не мали значного поширення на Буковині. Починаючи з XIII ст., Ватикан намагався розповсюдити свій вплив на Буковину, але особливого розвитку їх релігійної структури не сталося. Лише після окупації краю Австрією католицька, а потім уніатська церкви стали розвиватися при підтримці державної влади, що було пов’язано зі “східною політикою” Ватикану. Вже після першого поділу Польщі (1772), коли до володінь Австрії відійшла Східна Галичина, імператриця Марія Терезія, а потім її син Йосип II почали проводити в інтересах імперії церковні реформи, узгоджені з Римською курією. Релігійна політика Австрії у Східній Галичині та в Буковині спеціально обговорювалась на засіданні придворної ради у Відні 4 квітня 1780 р. Вона затвердила постанову про створення католицьких приходів у Чернівцях, Садгорі, Вижниці, Сучаві та інших населених пунктах. На раді йшлося також про зміцнення структури уніатської церкви, будівництво для неї храмів у Чернівцях, Вижниці, Сучаві і в тих поселеннях, де ще не було уніатів. Сумісне розташування католицьких і уніатських служб пояснювалось тим, що і ті, і інші були ланкою однієї і тієї ж католицької церкви.

Першими католиками в Буковині стали солдати й офіцери австрійської армії. Для їх релігійного обслуговування почали діяти так звані прикордонні капеланства в Боянах, Садгорі, Чернівцях, Вашківцях й інших населених пунктах.

У 1811 р були створені нові католицькі приходи в Кіцмані, Заставні, Вижниці та деяких селах краю (всього 16). Одночасно зростала кількість уніатських парафій і число віруючих. У 1885 р. почала функціонувати Станіславська єпархія уніатів, якій підлягали приходи частини Прикарпаття та Північної Буковини. З метою активізації діяльності уніатських (греко-католицьких – таку назву запропонувала в свій час імператриця Марія Терезія) громад в Чернівцях побував граф Андрій Шептицький (1900).

Після звільнення Чернівецької області від німецько-фашистських загарбників і встановлення тут радянської влади діяльність греко-католицьких приходів практично припинилась ще до офіційної ліквідації УГКЦ на Львівському соборі (1946). Більшість рядових віруючих греко-католиків (не без примусу) перейшла в православ’я.

Нині УГКЦ фактично відновила свої структури і вийшла на довоєнний рівень В області діє 17 парафій цієї церкви, які підпорядковані Коломийсько-Чернівецькому єпископу. В Чернівцях знаходиться деканат (церковна округа УГКЦ). Громади зосереджені у Вижницькому, Глибоцькому, Заставнянському, Кіцманському, Новоселицькому, Сторожинецькому районах та м. Чернівці. Ситуація в церкві спокійна, протистоянь і розколів не зафіксовано. Церква навіть виступає ініціатором подолання розколу в українському православ’ї. Підкреслимо, що УГКЦ займає в Україні друге місце за кількістю приходів (3437) після УПЦ.

Подібне становище спостерігається в римо-католицькій церкві. 26 її релігійних громад підпорядковані Львівській архідієцезії (адміністративна одиниця католицької церкви). В Чернівцях функціонує деканат. Церква охоплює віруючих різних національностей: поляків, українців, румунів, мовами яких ведеться богослужіння. Церква сприяє тому, щоб богослужіння якомога активніше проводилось українською мовою.

Певне місце на конфесійній карті області посідають релігійні організації іудейського віросповідання (10 громад), старообрядницької церкви (9 громад та 2 монастирі).

З восьми зареєстрованих іудейських церков практично діють лише 3, дві – в м. Чернівцях і одна – в м. Хотині. Інші, в т.ч. у м. Вижниці не функціонують у зв'язку з відсутністю служителів культу. Принагідно підкреслимо, що іудаїзм в м. Чернівцях був однією з найбільш розповсюджених конфесій. Так, у 1910 р. загальна кількість віруючих іудеїв тут складала 28,6 тис осіб (33% від загальної кількості віруючих за урядовим переписом населення), в той час як православ'я охоплювало лише 20,6 тис. людей (24%). Звичайно, в усьому Буковинському регіоні це співвідношення було іншим, у ньому домінували, як зазначалось, прихильники православ'я

Причина такого зменшення діючих синагог – великі втрати єврейського населення під час Великої Вітчизняної війни, еміграція єврейських сімей в повоєнні роки в Ізраїль, інші країни Заходу.

Старообрядницькі церкви діють у Глибоцькому, Вижницькому, Хотинському і Сокирянському районах.

Широко представлені в області церкви пізнього протестантизму, які складають 43% загальної кількості релігійних громад області. Протягом 1991–2000 років кількість їх громад зросла майже втроє. Їх 10 напрямків варіюють від найчисельніших – євангельських християн-баптистів (ЄХБ) – 166 громад, адвентистів сьомого дня (АСД) – 91, християн віри євангельської п'ятидесятників (ХВЄП) – 112, Свідків Єгови – 41, адвентистів – реформістів (АСД-реформ.) – 17, до поодиноких громад назаринян, християн церкви Божої, Церкви Ісуса Христа святих останніх днів (мормони), Новоапостольської, лютеранської церков, віри Багаї, РУНВіри, мусульманського віросповідання “Танмія”, незареєстрованих Шрі Чінмоя та Свідомості Крішни.

Розповсюдження протестантизму в регіоні мало свої особливості. По-перше, в силу конкретних історичних і соціальних причин протестантські об'єднання формувались на цій території пізніше, ніж в інших західних областях України. Вони проникли сюди у вигляді вже сформованих течій із сусідніх регіонів, переважно з США і Канади, пристосувавши свої соціально-віросповідні доктрини, культову практику, місіонерство до місцевих умов багатонаціонального середовища. В Буковині сприятливі умови для розповсюдження буржуазно-протестантських формувань склались лише на початку XX ст., тоді як в Галичині, інших регіонах України перші церковні громади протестантів існували вже на 150–200 років раніше.

Спочатку тут з'явились адвентисти. В 1906 р. керівництво адвентистів Німеччини й Австрії направило в Чернівці одного зі своїх емісарів Грубера для проповідницької діяльності серед німецьких колоністів і місцевого населення. Створені в селах Великий Кучурів і Новосілці общини очолили В.Якубович, Г.Орещук і Г.Дарій. У 1918 р. нараховувалося вже 7 общин, які об'єднували 150 віруючих.

Одночасно з адвентизмом на території краю розповсюджувався баптизм. Перші члени громад прийняли водне хрещення від німецьких колоністів у 1912 р. Вони отримали від австрійського Уряду великі пільги і привілеї. Масове хрещення адвентистів і баптистів в Північній Буковині відзначалося в 1924–1926 роках, прискорене будівництво молитовних будинків – з 1930 р. Дещо пізніше в регіон проникли Свідки Єгови, причому своєрідним центром єговізму стало в 30-х роках м. Хотин. Одночасно формувались протестантські громади й інших конфесій: п'ятидесятників, адвентистів-реформістів, назаринян.

По-друге, на цій території, як уже відзначалось, не існувало жодної протестантської конфесії місцевого походження. Всі вони сформувались в результаті місіонерської діяльності зарубіжних релігійних центрів США, Канади, Західної Європи. Для цього вони використовували представників української трудової еміграції. Опинившись за кордоном, буковинці нерідко потрапляли в економічну залежність від місцевих релігійних угрупувань. Емігрантів втягували в протестантські організації, постачали необхідною літературою, грішми і направляли на батьківщину із завданням створювати такі ж общини. Щедра матеріальна підтримка з-за кордону сприяла швидкому росту протестантських церков і сект.

Проникнення протестантських ідей відбувалось і по інших каналам. У села повертались демобілізовані після закінчення Першої світової війни солдати. Багато з них було завербовано в секти і церкви під час перебування в полоні. Вони також прилучались до місіонерської роботи, вербуючи в протестантизм насамперед членів своїх сімей, родичів, сусідів, створюючи групи однодумців.

По-третє, чималу роль у розповсюдженні протестантизму відіграла, всупереч власним інтересам, православна церква Буковини. Конституцією Румунії 1923 р. (ст. 22) у період активного формування протестантизму в краї панівною церквою була оголошена Румунська православна, до якої, на правах філіалу, входила Буковинська митрополія. Православне духовенство й адміністрація релігійного фонду займали, як ніде в іншому регіоні, особливе місце в системі соціально-економічного поневолення народу. У маєтках і на підприємствах релігійного фонду було зайнято майже 70% промислових і сільськогосподарських трудівників краю. Будучи великим експлуататором, керівництво митрополії заплямувало себе перед народними масами своїм користолюбством, скнарістю, невластивим церкві підприємництвом і безсоромним накопиченням багатств. Це викликало протест віруючих і їх перехід у більш гнучку, витончену, рафіновану форму релігійності, де відсутні відмінність між священиком і мирянином, скасовано церковну ієрархію, введено виборність і звітність пресвітерів, демократизм у стосунках між членами общини, створено здешевлену церкву.

Іншим важливим каналом поповнення протестантських формувань служило так зване осташество, що виникло в лоні Румунської православної церкви в 20-х роках XX ст. Його поява була однією з форм реформаторського руху православних священнослужителів, спрямованого на боротьбу із зростаючим індиферентизмом і атеїзмом як у самій Румунії, так і на території Північної Буковини. В 1925–1927 роках у м. Сібіу (Трансільванія) створюється новий напрямок румунського православ'я. Його послідовники стали називати себе воїнами Христовими, або осташами (від румунського оастя домнулуй – військо боже). Вони вважали, що ієрархи церкви недостатньо відповідають своєму призначенню як посередники між Богом і віруючими людьми, тому після богослужінь у церкві збиралися в іншому приміщенні і проводили богослужіння за протестантським зразком. Доктрина осташества поєднувала в собі елементи православ'я і протестантського віровчення і культу. Діяльність воїнів Христових у певній мірі підривала авторитет православної церкви. До 1940 р. їх групи були створені в декількох десятках сіл Північної Буковини. Часто осташі ставали легкою здобиччю більш досвідчених, випробуваних у місіонерській діяльності, протестантських угрупувань.

Нині протестантські течії – найбільш динамічна складова релігійної ситуації краю. У віддаленій перспективі вони можуть суттєво змінити конфесійну конфігурацію регіону. Сьогодні в молитовних будинках усе голосніше звучить проповідь і поширюється релігійна література українською мовою. Віруючі цих церков шанують історію, культуру, духовність українського народу. Протестантські конфесії ліпше, ніж інші релігійні течії, пристосувались до нових реалій сьогодення, більш гнучко і оперативніше реагують на соціально-політичні зміни в суспільстві. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, активно ведеться місіонерська робота, підтримуються тісні зв'язки з єдиновірцями інших держав. Вони є важливим фактором міжконфесійної злагоди, українського екуменізму.

У переддень третього тисячоліття нові ознаки відродження релігійного життя виявилися не лише в зверненні до традиційних віровчень, відродженні усталених релігійних традицій, але й у пошуках нових духовних цінностей з допомогою неорелігій. З'являються різні синкретичні вчення, які становлять конгломерат, суміш елементів ортодоксальних релігій і окультизму, спіритизму, теософії. З'являються організації, члени яких відрізняються найнесподіванішою й екстравагантною поведінкою, дивацтвом. Вони розглядаються як глибоке зрушення в світосприйманні окремих верств населення, як прояв значних кризових процесів в ідеології та масовій свідомості, як несподівані метаморфози, що їх переживає релігія в сучасному світі. Окремі форми модернової релігійності представлені і в нашій області. Їх можна розділити на такі групи:

1. Неохристиянські формування, які виникли на загальнохристиянській основі. До них належить зареєстрована громада (20 осіб) Церкви Ісуса Христа Святих Останніх днів (мормони) та релігійна громада харизматичного напрямку "Нове життя" (близько 20 осіб). Остання виникла на основі прагнення модернізувати віровчення і культ п'ятидесятників, співпрацює з Всеукраїнським об'єднанням харизматичних церков (харизма – дар, благодать) під керівництвом Президента А.Гаврилова (м. Київ).

2. Релігії орієнталістського (сходознавчого) напрямку. Вони репрезентовані переважно неоіндуїзмом і діють, у зв'язку з малочисленністю, без реєстрації. Це Міжнародне товариство свідомості Крішни (20 осіб), група Махараші (13 чол.) та Шрі Чінмоя (близько 25 осіб) тощо. Велику увагу вони приділяють психотерапевтичним аспектам, медитації, використанню музики.

3. Неоязичництво, яке представлене РУНВірою (Рідна Українська національна віра) – близько 50 осіб. Основа віри – поклоніння богу слов'ян Дажбогу, який начебто є свідомістю світу і з якого виникла людина. Її громадами в Україні керує Б.Островський (м. Київ).

Не проявляють особливої активності і не зазнали відчутних змін за останні роки дві зареєстровані релігійні групи Новоапостольської церкви (23 особи), нині центр знаходиться в Швейцарії, і Віри Багаї (до 50 осіб). Вони практично не впливають на загальний стан релігійності в області.

У зв'язку з нормалізацією державно-церковних відносин в умовах розвитку демократії, розширення міжнародних зв'язків, відкрилися сприятливі можливості для доброчинної діяльності релігійних організацій. Тільки в 2000 році в область з-за кордону було надіслано понад 250 тонн гуманітарної допомоги дітям, хворим та інвалідам у лікарнях, сирітських домах, нужденним громадянам (продуктів, одягу, взуття, ліків, предметів медичного призначення, тощо). Під час проведення акції милосердя, присв’яченій 2000-літтю Різдва Христового, допомога нужденним від віруючих УПЦ склала понад 60 тис. грн.

В основному ж діяльність у гуманітарній сфері проводиться під егідою протестантських організацій, які виділяються своєю активністю і цілеспрямованістю в цьому напрямку.

Так, при обласному об’єднанні ЄХБ створена християнська місія “Євангельська вістка”, яка спільно з соцзабезом створила їдальню безкоштовного харчування, де на протязі 3-х місяців щоденно обслуговуються 50–60 чоловік малозабезпеченого населення.

При цій же церкві на протязі 7 років в межах області функціонують групи милосердя, які щорічно надають різноманітну допомогу 200–300 чоловікам.

Така ж робота проводиться церквою християн віри Євангельської (ХВЄ). Вона взяла шефство над дитячим будинком-інтернатом в с. Магала, жіночим психоневрологічним будинком-інтернатом для перестарілих в с. Петричанка, Садгірським пансіонатом для перестарілих.

Майже рік міська громада ЄХБ арендує ідальню, де щосуботи безоплатно годує від 70 до 100 чоловік із малозабезпечених сімей та напівсиріт.

Слідуючи вченню про реформу здоров’я, активну участь в будівництві корпусу обласної онколікарні бере Буковинська конференція церкви Адвентистів сьомого дня (АСД). Вона ж шефствує над дитячим садком хворих на церебральний параліч, Обласним будинком перестарілих в с. Коритне та школою-інтернатом для сиріт і дітей, чиїх батьків позбавили батьківства.

Ця ж церква здійснює різноманітні культурологічні, профілактичні та реабілітаційної програми. Це курси англійської мови (120 чол., 2 точки) для молоді та програма “тиждень жахів”. Остання проводиться для студентської і шкільної молоді і носить просвітницький та профілактично-реабілітаційний характер. Один раз в місяць, протягом тижня, на прикладі лабораторних досліджень, лекцій, відеозаписів молоді надають інформацію про наслідки паління, вживання алкоголю, наркоманії, пропагується здоровий спосіб життя. Під час паводка в Закарпатті церквою відправлено 12,8 тонни різноманітної допомоги населенню області. В переддень дня Перемоги АСД надано допомогу сім’ям загиблих в роки 2-ої світової війни та в Афганістані.

Водночас демократичні процеси містять і негативні тенденції, які здатні призвести до дестабілізації релігійної ситуації в краї. Насамперед викликають занепокоєння спроби політизації релігійного життя, які перешкоджають подоланню розколу в православ'ї та деяких інших конфесіях. Такий висновок напрошується, якщо розглянути, зокрема, ситуацію в деяких селах Кіцманського і Заставнянського районів. Так, окремі керівники Кострижівської, Дорошівецької сільських та Кіцманської міської Рад, відверто ігноруючи вимоги чинного законодавства, підтримують певну конфесію (УПЦ КП чи УПЦ) на шкоду іншій, що призводить до зростання морально-психологічної напруги у відносинах між односельцями. Водночас ті групи віруючих, які відчувають прихильність до себе посадових осіб, ведуть себе зухвало, порушуючи закони.

Політизація релігійних організацій досягла свого апогею під час виборчої кампанії. Партії, політичні лідери й окремі кандидати в депутати законодавчих органів влади всіляко намагались заручитись підтримкою рядових віруючих, духовенства та релігійних організацій. З цією метою вони вдавались до найрізноманітніших прийомів: входили в контакт з керівниками тих чи інших релігійних організацій, відвідували богослужіння, імітували свою релігійність, обіцяли розв'язати релігійно-церковні проблеми, захищати віруючих у представницьких органах влади.

Здобуття державою незалежності, реалії посттоталітарного режиму породили цілий ряд ідеологічних стереотипів, спрощене трактування міжконфесійних стосунків у винятково політичних параметрах.

Скажімо, Римо-католицька церква подається як польська церква, УПЦ – як знаряддя російської присутності в Україні, протестантські течії – канали поширення американського впливу. Багатьом політикам, інтелігентам бракує правильного розуміння релігійно-церковних питань як доктринального, так і практичного характеру, компетентності в цій галузі, вміння передбачити наслідки тих чи інших дій у ближній та віддаленій перспективі.

В останній час доводиться до абсурду використання національного аспекту в діяльності православних церков різної підпорядкованості. Відбувається своєрідне змагання між православними церквами за право називатись найбільш істинними чи стати інтеграторами об’єднавчого процесу в Україні. При цьому кожна із церков вважає інші недостатньо національними і переконана, що єднання їх в єдину і правдиву національну християнську церкву має відбутись на базі її культу і морально-етичних принципів шляхом приєднання до неї інших церков.

Труднощі у формуванні єдиної помісної церкви ще й у тому, що православ'я сповідують не лише українці, але й поляки, румуни, молдавани, росіяни і не всім їм близька ідея єдиної, суто Української православної церкви.

Напруга у міжцерковних відносинах, політизація релігії, особливо в православ'ї, дає підстави зробити висновок, що роль церкви в суспільстві не завжди адекватна її покликанню. Вона розколота й хвора. І поки що не видно тієї сили, яка допомогла б подолати цю тривалу кризу українського християнства. Звинувачення на адресу держави, яка начебто мусить навести порядок у Божому храмі, некоректне.

Лише добра воля віруючих і церковного керівництва може сприяти розв'язанню міжконфесійних і внутріконфесійних конфліктів. Водночас важливим чинником мирного вирішення релігійних проблем є виваженість позицій органів управління державної влади. Не зайвим вважаємо підкреслити, що досить помітними стали спроби впливу на релігійну ситуацію в області з боку релігійних центрів Росії, США, Німеччини, Польщі й особливо Румунії. Остання, використовуючи значну кількість румунських громад в області (106 православних і 60 протестантських), намагається через них посилити свою присутність у регіоні. Для цього організовується навчання керівників місцевих громад у Румунії, надається різноманітна релігійна література, матеріальна допомога в будівництві культових споруд.

Всі ці чинники мають значний вплив на релігійне життя населення краю. Отже, з деякою мірою застереження можна констатувати, що релігійна ситуація в Чернівецькій області репрезентує ситуацію в Україні в цілому. Демократизація церковно-державних відносин, розвиток їх інфраструктури дозволяє конфесіям повністю виконувати своє пряме призначення – задовольняти релігійні та духовні потреби віруючих.