4. Функціональна організація транспорту.

ТРАНСПОРТНІ ВИРОБНИЧІ СИСТЕМИ. ТРАНСПОРТНА ЛОГІСТИКА

Транспортно-виробничі системи (ТВС) — це комплекси техніч­них і технологічних заходів транспортування та переробки ванта­жів, а також сукупність працівників, що їх обслуговують, та органі­заційно-економічних структур і норм.

Більшість вантажів потребує укрупнення вантажних місць (УВМ) для підвищення економічної ефективності роботи транспор­ту. УВМ має такі основні форми:

1. пакетна, що використовує піддони — плоскі, стієчні, ящичні;

1. контейнерна — зі спеціалізованими чи універсальними контей­нерами;

2. трейлерна — трейлери, семи-трейлери, ролл-трейлери, автомо­білі;

3. вагонна (поромна) — вагони універсальні та спеціалізовані (хоппери, цистерни та ін.), напіввагони, платформи;

2. ліхтерна — ліхтери;

533

6. касетна — касети;

7. секційна — секції;

8. баржо-буксирна — баржі;

9. модульна — модулі;

10. блочна — блоки та суперблоки;

11. універсальна, що поєднує різні форми УВМ.

Для кожної ТВС зазначають такі основні характеристики: -лініїта напрямки перевезення вантажів, пункти роботи і форми

руху транспортних засобів, обсяг і віддалі перевезень, інтенсивність

обробки вагонів чи суден, час доставки вантажів;

- наявні технічні засоби та їх техніко-економічні характеристики:

а) транспортні (перевезення);

б) перевантажувальні;

в) парк засобів УВМ;

г) транспортне обладнання (термінали, станції, склади та ін.);

д) виробнича інфраструктура (енерго-, водо-, газо-, теплопоста­ чання, будівельно-ремонтна база та ін.).

• техніко-експлуатаційні та експлуатаційно-економічні показни­ки і характеристики роботи ТВС;

• комерційно-правові (форми власності, фонди та ін.);

• еколого-економічні.

Для навантажувально-розвантажувальних робіт використову­ють транспортні або берегові технічні засоби: транспортні — суд­нові крани, стріли, навантажувальні механізми, ліфти та ін.; берего­ві — перевантажувачі, крани, фронтальні та бічні автонавантажува­чі, автоконтейнеровози та ін.

На водному транспорті навантажувально-розвангажувальні ро­боти виконують також і шляхом докування (постановки в док) чи диферентування (нахиляння) суден.

Функціонування ТВС потребує узгодженої і збалансованої робо­ти усіх її ланок і блоків, що забезпечують розробленням і викорис­танням таких складових:

- єдиного комплексу технічних засобів, який охоплює засобе фор­ мування УВМ та засоби механізації перевантажувальних робіт, спе­ ціалізовані складські приміщення і бази для приймання плавучих засобів УВМ (баржі, ліхтери), причальні споруди та ін.;

- єдиних модулів, прийнятих для комплексу технічних засобів, які повинні забезпечити кратність щодо розміщення пакетів у контей­ нерах, контейнерів у ліхтерах, ліхтерів у ліхтеровозах і т. ін.;

534

• єдиної технології транспортного процесу, зокрема навантажу­вально-розвантажувальних робіт та інших допоміжних операцій, що об'єднує роботу різних видів транспорту і клієнтури у транспор­тних вузлах (йдеться про розроблення і впровадження єдиних тех­нологічних процесів або сумісних технологій);

• єдиної системи безперервного планування перевезень пакетів, ко­нтейнерів, трейлерів, касет та ін. за взаємоузгодженими умовами і графіками роботи суміжних видів транспорту і клієнтури;

• єдиної функціональної організації транспортного процесу, що за­снована на принципах провідного елемента ТВС (наприклад, морсь­кого спеціалізованого судна — контейнеровоза, ліхтеровоза, паке-товоза); така організація включає: а) лінійну форму роботи; б) впо­рядкування руху пакето-, контеинеро-, треилеро-, ліхтеропотоків із врахуванням їх накопичення в пунктах перевалки, наявності незаді-яних засобів УВМ та ін.; в) регулювання руху порожніх парків засо­бів УВМ та ін.; для сухопутних змішаних сполучень провідним еле­ментом звичайно виступає залізничний транспорт;

• єдиного рівня резервування провізної спроможності кожного виду транспорту та переробної (пропускної) здатності.

У 1960— 1970-х роках сформувався новітній міждисциплінарний науково-практичний напрям з обґрунтування потоків і мереж раціо­нальних господарських зв'язків, який назвали логістикою. Спочат­ку логістика базувалась на концепціях співставного планування по­треб, ресурсів і оптимізації перевезень. Сучасні системи зв'язку та новітні технології організації перевезень дали змогу наладити по­ставки "точно в строк", відмовитись від обов'язкового складування, миттєво реагувати на динамічний і змінний попит. Сучасна логісти­ка організує "ланцюги постачання" на основі високорозвинутої ін­фраструктури, яка функціонує за принципом "гнучких вироб­ництв". Вона формує інфраіндустрію у вигляді систем технологій і устаткування, створює транспортно-логічні системи, які пов'язують між собою всі галузі й виробництва у межах регіонів, країн, світово­го господарства в цілому.

Сучасна організація переміщень товарів і послуг на засадах логі­стики використує переваги спільного й взаємоузгодженого функціо­нування всіх компонентів і учасників транспортних процесів, які називають логістичною енергією або логістичним ефектом (І. Г.Смирнов, 2004).

Логістика виконує такі функції:

535

1. визначає просторові (регіональні, національні, світові) особ­ливості попиту й пропозиції на ринку товарів і послуг;

2. розробляє систему оптимальних зв'язків між постачальника­ми і споживачами і фіксує відповідні логістичні взаємини (укладан­ня договорів поставок);

3. організує переміщення товарів від виробника до споживача за схемами "виробник — логістичний термінал (розподільчий центр, заклад оптової торгівлі)" та "логістичний термінал — споживач";

4. аналізує територіальні особливості складування і зберігання товарів і обґрунтовує відповідні раціональні мережі й структури складів і сховищ.

Як бачимо, логістика — прикладна наука, яка досліджує та опти-мізує матеріальні потоки у суспільному виробництві. Разом з тим науковий потенціал логістики значно більший, він швидко зростає. На даний час логістика стає міждисциплінарним напрямком, який визначають як супернауку з оптимізації економічних процесів та управлінських рішень.

Останнім часом формується новий напрям — суспільно-географі­чна логістика (І. Г. Смирнов, 2004), який має на меті дослідження матеріальних потоків у суспільному виробництві та їх просторову оптимізацію, зокрема, а у більш загальній постановці — аналіз гео-просторових зв'язків і відношень. Розробники цього напрямку ко­ристуються методами топологічного (неметрічного) моделювання територіально-логістичних мереж, що за своїм змістом повною мі­рою узгоджується з фундаментальною концепцією територіальних географічних структур — геоструктур.

Контрольні питання та завдання

1. Що являють собою транспортно-виробничі системи (ТВС)? В яких умовах і для чого створюють ТВС?

2. В яких формах відбувається укрупнення вантажних місць (УВМ)? З якою метою здійснюють УВМ?

3. За якими напрямками і показниками характеризують ТВС?

4. Характеризуйте необхідні передумови та заходи для забезпечен­ня узгодженої та збалансованої роботи ТВС.

5. Що являє собою логістика як науковий і прикладний напрям організації перевезень?

536

5. ПРИРОДНО-ГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ СУДНОПЛАВСТВА. МОРСЬКІ ШЛЯХИ. МОРСЬКІ ПРОСТОРИ

Для характеристики морського транспорту велике значення ма­ють умови плавання. Розрізняють такі умови морського плавання:

1. метеорологічні, що характеризують погодні умови (тумани і опади, атмосферний тиск, вітри й урагани, температури повітря тощо);

2. гідрологічні, що характеризують коливання рівня моря, льодо­вий режим, течії, хвильовий режим, щільність і солоність води та ін.;

• коливання рівня моря звичайно пов'язані з припливами-від-пливами; особливу увагу приділяють так званим сигізійним припли-вам-відпливам, що мають максимальну амплітуду за рахунок співпа-дання тяжіння Місяця і Сонця (у затоці Фанді, Канада, максимальна амплітуда таких припливі-відпливів сягає 19,6 м);

• хвильовий режим оцінюють в балах: вітер силою 1 бал дає у відкритому морі хвилі висотою 0,5 м і довжиною 19 м, 5 балів — 2,8 м і 65 м, відповідно, 10 балів — 10,2 м і 195 м; найбільші хвилі можуть сягати висот до 15-20 м і довжини 400 м;

• характеристика якісного складу морської води важлива щодо меншого-більшого обростання суден морськими організмами, яке швидше йде у теплих і солоних водах; звичайно, судна щороку доку­ють (тобто, ставлять у док) для очищення їх корпусів.

3) гідрографічні умови мореплавання характеризують берегову лі­ нію, рельєф і ґрунти дна;

• спеціальні навігаційно-гідрографічні служби забезпечують суд­ноплавство і ведуть моніторинг навігаційних небезпек — постійних і тимчасових, таких, як мілини (підняття на материковій відмілині глибиною менше 20 м), відмілини (мілина від берега до моря), мілко­воддя, банки, бари, рифи (скельні підняття), шхери;

• фарватер — безпечний шлях плавання суден — позначають спе­ціальними засобами навігаційного обладнання.

Для морського судноплавства розробляють систему морських шляхів, за допомогою якої встановлюють найбільш безпечні та еко­номічні напрямки плавання, розмежовують зустрічні потоки суден, визначають зони безпеки. Морські й океанічні шляхи можуть бути каботажними (сполучення між портами однієї країни одного басей­ну — малий каботаоїс, чи різних морів — великий каботаж), регіона­льними, міжнародними. Оптимальні маршрути розробляють окремо

537

для різних типів суден, зокрема: а) зі слабкими машинами (швид­кість до 10 вузлів); б) з середньопотужними машинами (від 10 до 15 вузлів); в) з сильними машинами (понад 15 вузлів).

За Міжнародною конвенцією з морського права (1982 р.) морські простори поділяють так:

1. морські простори, що перебувають в межах дії національної юрисдикції прибережних держав;

2. морські простори поза межами національної юрисдикції прибе­режених країн.

До складу першої групи віднесені води: внутрішні морські; тери­торіальні; архіпелажні (прилеглі зони); континентальний шельф; ви­ключні (морські) економічні зони. До другої — води міжнародних проток; замкнені або напівзамкнені моря; відкриті моря; міжнарод­ний район морського дна.

У повному обсязі прибережні держави здійснюють свої суверенні права над водами внутрішніми морськими, територіальними, архі-пелажними. Обсяг суверенних прав прибережних держав обмежений у прилеглих водах, на континентальному шельфі та у виключних економічних зонах.

Державна гідрографічна служба України складена такими підроз­ділами: філіал "Укрморкартографія"; чотири гідрографічних виро­бничих підрозділи — Одеський, Миколаївський, Севастопольський і Керченський. Гідрографічні підрозділи ведуть постійний моніто­ринг стану підходів до портів, встановлюють засоби навігаційного обладнання та огороження, позначають габарити підхідних кана­лів.

Контрольні питання та завдання

1. Як характеризують умови морського плавання за природно-гео­графічними факторами?

2. Що являє собою система морських шляхів? За якими ознаками її розробляють? Для яких типів суден розрізняють оптимальні мар­шрути?

3. Як поділяють морські простори за Міжнародною конвенцією з морського права (1982 p.)?

4. З яких підрозділів складається Державна гідрографічна служба України? Які функції вона виконує?

538

6. ДОСЛІДЖЕННЯ МОРЕГОСПОДАРСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ

6.1. Цільові настанови досліджень

Порівняно новим тематичним напрямком суспільно-географіч­них досліджень є вивчення морських прибережних смуг — так званих берегових зон, та морегосподарських міжгалузевих комплексів. Відо­мо, що морські та океанічні узбережжя мають підвищену аттрак-тивність (притягальність, привабливість) для розселення населення та розміщення багатьох видів економічної діяльності, зокрема мор­ського транспорту, морського й океанічного рибного промислу, ре­креації, зовнішньоокеанічної діяльності. До морських узбереж тяжіє туризм і масовий відпочинок, міжнародна торгівля та сумісне під­приємництво, інвестиційна та науково-технічна інноваційна діяль­ність. На берегах океанів і морів, у гирлах великих річок сформува­лись найбільші міста й міські агломерації, саме тут розміщені поту­жні портово-промислові комплекси, велетенські згустки міст — ме­галополіси та конурбації. Все це зумовлює посилений інтерес до бе­регових зон і морегосподарських комплексів у світовій географії.

У світовій практиці узбережжя океанів і морів розглядають як своєрідний і цінний природний ресурс, як особливий потенціал гео­графічного положення. Згадаймо, принагідно, закон геополітично-го дуалізму (М. В. Багров, 2002), за яким приморські країни мають значну перевагу щодо свого геополітичного положення завдяки "силі моря" — таласократії порівняно з континентальними країна­ми, що користуються телурократією — "силою суші". Морські й океанічні узбережжя називають контактною зоною суша — море, прибережними смугами та ін., але їх найбільш поширена назва — бе­регові зони. На даний час у багатьох приморських країнах розробле­не спеціальне законодавство щодо господарського використання берегових зон, створена особлива форма комплексного — міжвідо­мчого і надгалузевого управління ними: інтегрований менеджмент берегових зон та спеціальні органи такого управління — берегові ко­місії, які поєднують інтереси місцевого населення, регіонів, держави і враховують практичні потреби щодо використання узбереж різних галузей і видів економічної діяльності.

Дослідження берегових зон і морегосподарських комплексів ак­туальне для вітчизняної географії не лише своєю новизною. Україна має найбільш протяжні берегові зони серед країн Азово-Чорномор-

539

ського басейну, які характеризуються значними відмінностями при­родно-географічних та соціально-економічних умов. Зокрема, в країні є приморські регіони з високорозвиненими морегосподарсь-кими функціями — портово-промисловими, рибопромисловими, ре­креаційними, біосферно-природоохоронними, зовнішньоекономіч­ними. В той же час ще зберігаються приморські регіони слабозаселе-ні та малоосвоєні, які по відношенню до центральних індустріалізо­ваних осередків (Запорізька область) виконують функції своєрідної периферії. Берегові зони України виконують важливі біосферні фун­кції не лише регіонального, але й загальнодержавного і, подекуди, глобального рівня. Тут зосереджені значні площі територій та аква­торій природно-заповідного фонду. Вздовж українських узбереж Чорного і Азовського морів проходить Азово-Чорноморський при­родний коридор Всесвропейської екологічної мережі, що об'єднує уні­кальні й високоцінні територіальні та аквальні природні ландшаф­ти, екосистеми і геобіоценози.

Таким чином, суспільно-географічні дослідження берегових зон та морегосподарських комплексів України мають достатньо різно­манітний спектр щодо вибору того чи іншого напрямку і програм наукових розробок зазначених проблем і надають дослідникам ши­рокі можливості систематики і класифікації морських узбереж за рі­внем їх господарського освоєння та формуванням приморських природно-господарських комплексів різних типів і масштабів.

Програми досліджень морегосподарських комплексів (МГК) мо­жуть бути різними — галузевими, міжгалузевими й комплексними, за масштабом — локальними, регіональними, національними (зага­льнодержавними), міжнародними, глобальними. Але їх основу ста­новить глибоке і змістовне розуміння МГК як складного міжгалузе­вого формування, що виникає внаслідок комплексного й поєднано­го використання природно-ресурсного потенціалу морських узбе­реж і морів та інтенсивної взаємодії основних видів господарської діяльності, пов'язаних з таким природокористуванням. Основні га­лузі МГК, пов'язані з використанням вигод приморського географі­чного положення та природних ресурсів морів і океанів, зумовлю­ють появу численних доповнюючих та обслуговуючих галузей і ви­робництв, спричиняють прискорений розвиток виробничої та соці­альної інфраструктури.

540

6.2. Морегосподарський комплекс та його складові

Морегосподарський комплекс, за О. А. Щипцовим (2004), являє собою виробничо-економічну єдність галузей морського господарс­тва, які динамічно розвиваються і забезпечують економічну, приро­доохоронну, науково-дослідну та інші види діяльності у морі та в береговій зоні. До складу морегосподарського комплексу (МГК) включають водний — морський і річковий транспорт з його берего­вою інфраструктурою, а також види діяльності, пов'язані з викорис­танням біологічних, мінерально-сировинних, енергетичних, курорт­но-рекреаційних ресурсів морів і океанів та їх узбереж.

Морське й океанічне середовище виступають потужним чинни­ком поступального соціально-економічного розвитку країни. Україна, як і інші приморські країни, розробляє і послідовно реалі­зує державну морську політику, спрямовану на використання знач­них вигод та переваг приморського географічного положення. Морське середовище в цілому розглядають як комплексний базовий ресурс для формування і розвитку морегосподарського комплексу країни та її регіонів, який потребує комплексного географічного підходу щодо вивчення та досліджень. В Україні розроблена Наці­ональна програма дослідження та використання ресурсів Азово-Чо-рноморського басейна, інших районів Світового океану, яка охоп­лює шість державних програм: "Рибне господарство"; "Неживі ре­сурси"; "Флот і транспорт"; "Рекреація"; "Екологія моря"; "Гідро­графія". До складу Національної програми входять також п'ять ці­льових комплексних проектів: "Морські науки"; "Стратегічне управління"; "Моніторинг"; "Інформатика"; "Інтелект". Наведе­ний перелік програм і проектів буде певною мірою корисним для вибору напрямків і тем конкретних досліджень морегосподарсько­го комплексу.

О. А. Щипцов (2004) класифікує морегосподарські структури, що входять до складу МГК, так:

і) морські виробничі структури, які займаються безпосереднім освоєнням природних ресурсів морів і океанів для транспортних та промислових потреб, а також морська енергетика, хімія, водне гос­подарство та ін.;

2) берегові виробничі структури, що займаються морегосподарсь-кою діяльністю: судноремонт і суднобудування; машинобудування та приладобудування для потреб морського господарства; підпри-

541

ємства, що переробляють експортну та імпортну сировину і напів­продукти; структури і служби, що забезпечують безпеку судноплав­ства, — гідрографічна, лоцманська, аварійно-рятувальна, гідроме­теорологічна та ін.;

3) організації та заклади сфери послуг, що забезпечують роботу підприємств перших двох груп: підготовка кадрів, побутове обслу­говування, культурно-розважальна діяльність, рекреаційна та при­родоохоронна діяльність.

Узагальнена схема функціональної структури МГК виглядає так (О. Г. Топчієв, 1994). Основу МГК становить його перший блок, що представляє природно-ресурсний потенціал МГК. У його складі виді­ляють такі функціональні ланки (рис. 39):

Рис. 39. Функціональна структура морегосподарського комплексу

1.1 — Потенціал економіко-географічного положення (ЕГП) — приморське ЕГП, прикордонне ЕГП; 1.2— біосферні ресурси контактної зони "суша — море"; І.З— біологічні ресурси морів та Світового океану; 1.4— мінераль­но-сировинні ресурси морського шельфу та Світового океану; 1.5— водні ресурси (технічна вода); 1.6— рекреаційні ресурси; 1,7— енергетичні ресур­си (енергія хвильового прибою, припливів — відпливів, гіпотетичні ресур­си газогідратів, різниця температур морських товщ та інші). II. 1 — Морсь­кий транспорт: II. 1.1 —торговий і технічний флот; II. 1.2—портове госпо­дарство; II. 1.3 — берегова інфраструктура. II.2— Морський та океанічний промисел: II.2.1 — промисловий флот, плавбази та рибоконсервні заводи на суднах; II.2.2 — рибні порти; II.2.3 — консервні заводи, промислова пе-

542

реробка водоростей; II.2.4 — риборозведення; II.2.5 — морекультура. II.З— Морські та океанічні промислові цикли: II.3.1 —розробка мінераль­но-сировинних ресурсів шельфу (пісок, газ, нафта та інші); II.3.2 —розвідка та освоєння мінерально-сировинних ресурсів Світового океану(залізо-мар-ганцеві конкреції, алмази, фосфоритні конкреції та інші.). II.4— Цикли припортових промислових виробництв: II.4.1 — промислова переробка експортної сировини (аміак, карбамід, нафта та інші); II.4.2—промислова переробка імпортної сировини (чай, кава, цукор-сирець, джут, фосфорити та інші). II.5— Рекреаційне господарство приморського типу: II.5.1 — ку­рортне господарство; II.5.2—туризм; II.5.3 — масовий неорганізований відпочинок. II.6— Зовнішньоекономічна та інноваційна науково-технічна діяльність: ІІ.6.1 — формування вільних (спеціальних) економічних зон;

2. — сумісне підприємництво; II.6.3 — створення технополісів, техно-парків, індустріальних парків, інноваційних зон та інкубаторів. II.7— Біо-сферна діяльність: II.7.1 — охорона природи, зокрема захист берегів; II.7.2— моніторинг довкілля: II.7.3 — оздоровлення довкілля. II.8— Обо­ронна діяльність: II.8.1 — військово-морський флот та його берегова ін­фраструктура; II.8.2 — прикордонні формування та їх інфраструктура;

2. — державна митна служба.

-ресурс географічного положення — приморського і прикордон­ного (його традиційна назва економіко-географічне положення — ЕГП, у наш час змінюється на суспільно-географічне положення — СГП); географічне положення визначає потенціал можливих зв'яз­ків, можливі напрямки морських комунікацій, можливі напрямки і обсяги вантажо- та пасажиропотоків;

• біологічні ресурси морів та Світового океану — риби, ракоподі­бні, молюски, водорості;

• мінерально-сировинні ресурси моря і Світового океану — нафто­газові (вуглеводні), мінеральні (солі, нерудні копалини, будівельні матеріали), залізо-марганцеві конкреції та ін.;

• водні ресурси — технічна морська вода, питна вода шельфових родовищ;

• рекреаційні ресурси — морські пляжі, кліматичні ресурси морсь­ких узбереж, морська ропа, солі, грязі, мінеральні води, акваторії для купання та для водного транспорту;

• біосферні ресурси морських узбереж і прилеглих акваторій — унікальні територіальні, територіально-аквальні, аквальні компле­кси, екосистеми та геобіоценози;

• просторові ресурси берегових зон з їх підвищеною атрактивніс-тю (притягальністю) для розселення та окремих видів господарської діяльності;

543

- природні ресурси приморських територій — земельні, водні, лі­ сові, мінерально-сировинні та ін.

Другий блок МГК охоплює види економічної діяльності, пов 'язані з морським господарством, зокрема:

- морський транспорт з перевезеннями вантажів і пасажирів — місцевими, каботажними (між портами своєї країни одного —малий каботаж, чи різних — великий каботаж:, басейнів), міжнародними; з обслуговуванням вантажопотоків — експортних, імпортних, тран­ зитних;

-рибний промисел — прибережний, морський та океанічний;

• розроблення мінеральних ресурсів морського шельфу, морів та океанів;

• забір технічної морської води чи видобування підземних вод, у т. ч. в межах шельфової зони;

-рекреаційне господарство приморського типу, у т. ч. санаторно-курортне господарство, організований відпочинок (оздоровлення), туризм — місцевий і міжнародний, масовий неорганізований відпо­чинок;

• обслуговуюче машинобудування — суднобудування і судноре­монт, виробництво навантажувально-розвантажувального облад­нання, машин і механізмів для перевалки та обробки вантажів і т. д.;

• природоохоронна діяльність — екологічний моніторинг довкіл­ля, інженерний захист узбереж, санітарне очищення морських аква­торій, заходи з екологічного оздоровлення довкілля берегових зон та прилеглих акваторій;

-зовнішньоекономічна діяльність — міжнародна торгівля, сумісне підприємництво, інноваційна та інвестиційна діяльність, формуван­ня технополісів і технопарків, вільних економічних зон, ділянок прикордонної торгівлі та ін.;

- прикордонна, митна, державна санітарна та інші служби. Четвертий блок МГК становить виробнича інфраструктура при­ морських територій, узбереж і акваторій, до складу якої входять:

• порти з портовою інфраструктурою — причальні й захисні споруди і комплекси, гавані, навантажувально-розвантажувальні комплекси, системи оброблення вантажів, складські комплекси, зер­нові елеватори, перекачувальні станції та ін.;

• берегова інфраструктура — системи водо-, енерго-, газо-, теп­лопостачання, транспорту і зв'язку; системи інженерного захисту узбереж, збирання та очищення стоків і т. ін.;

544

- навігаційна інфраструктура та інженерно-технічні системи навігаційного забезпечення судноплавства.

П'ятий блок МГК— соціальний. У його складі:

• населення та трудові ресурси — чисельність та статево-вікова структура населення; динаміка основних геодемографічних показ­ників, рівень зайнятості населення у галузях морегосподарського комплексу; якість життя населення та рівень його доходів;

• соціальна інфраструктура МГК — загальний рівень розвитку соціальної інфраструктури приморського регіону; соціальна інфра­структура морегосподарського комплексу, система підготовки кад­рів для МГК.

Завершує функціональну структуру МГК шостий блок — блок управління. У його складі морегосподарський маркетинг, спрямова­ний на моніторинг ринків, пов'язаних з морським господарством, — місцевих, регіональних, національних (загальнодержавних), світо­вих, а також функціональна ланка управління — менеджменту МГК.

6.3. Підприємства рибного господарства

Рибне господарство характеризують на основі статистичних зві­тів про вилов риби, добування морепродуктів та їх переробку (фор­ма № 1 — рибна). Вилов риби та добування морепродуктів показу­ють окремо для: а) внутрішніх водойм; б) риболовної зони України; в) 200-мильних прибережних водах інших держав; г) відкритої (поза 200-мильними прибережними водами) частини океану. Внутрішні водойми поділяють на прісно- й солоноводні, а також на озера, річ­ки, водоймища. Окремо виділені рибогосподарства — озерні, став­кові, садково-басейнові.

Вилов риби показують за видами: оселедці, сардини, кілька, тю­лька, хамса, вобла, тарань, судак, сазан, сом, лящ, щука, кефаль (пе-ленгас), короп, товстолобик, морський окунь, морський карась, лин, бичок азовський, камбала, пісчанка, акули, осетрові (осетер, севрюга, білуга та ін), лососеві (сьомга, форель та ін).

Другу групу продукції становлять морепродукти і ракоподібні, серед яких краби, креветки, раки, молюски, водорості (морська ка­пуста або ламінарія, анфельція, філофора).

Рибне господарство характеризують також за виробництвом то­варної харчової рибної продукції та рибних консервів. Державна

545

статистична звітність має такий перелік товарної продукції (без ри­бних консервів): риба охолоджена, риба морожена, риба спецрозро-бки, філе морожене, риба солона (крім оселедців), продукція з лосо­севих риб; оселедці солоні, риба копчена, риба сушена і в'ялена, риба пряного посолу і маринована, кулінарні вироби, баличні виро­би, ікра, харчові морепродукти, інші харчові продукти (харчові від­ходи від розбирання та ін.).

Окремо розглядають нехарчову рибопродукцію, рибні консер­ви — в маслі, в томаті, натуральні, нестерилізовані (пресерви), рибо-овочеві, інші рибні консерви, а також консерви з морепродуктів.

Підприємства рибного господарства — виробничі рибогоспо­дарські об'єднання, риболовецькі господарства, рибоводно-мемо-ративні станції, рибокомбінати і т. ін., звітують про вилов риби, до­бування морепродуктів та їх переробку за щомісячними звітами (форма № 1 — рибна) за таким переліком:

• вилов риби та добування інших морепродуктів (т);

• вилов риби без морепродуктів (т);

• консерви рибні (тисяч умовних банок);

• товарна харчова рибна продукція, включаючи рибні консер­ви (т);

• обсяг продукції (робіт послуг) у діючих оптових та у порівня­них оптових цінах (грн.)

Економічні показники підприємств рибного господарства вклю­чають середньоспискову чисельність персоналу основного виробни­цтва, кількість видобувних суден та обсяги продукції (робіт і по­слуг) — у порівняних оптових та діючих оптових цінах. Окремо за­значають вартість рибопосадкового матеріалу (личинки, цьоголіт­ки, річники), який реалізований іншим господарством.

6.4. Аналіз просторової територіально-акваторіальної організації МГК

Територіальна організація морегосподарських комплексів вихо­дить з загальних принципів раціонального функціонального зону­вання морських акваторій та морських узбереж, виділення економі­чних центрів МГК різних типів і масштабів, створення системи їх ефективної взаємодії. Для вітчизняної географії аналіз територіаль­ної організації МГК — справа нова. Розглянемо як приклад методи­чну схему дослідження територіальної організаціїморегосподарсько-

546

го комплексу Українського Приазов'я (І. О. Пилипенко, 2003). Авто­ром розроблена карта-схема територіально-акваторіальної органі­зації МГК Українського Приазов 'я, основу якої становить функціо­нальне зонування акваторії Азовського моря та його узбереж (рис. 40). У дослідженні використана багаторівнева таксономія складових елементів територіальної (територіально-акваторіаль­ної) організації МГК.

На рівні адміністративних областей виділені аквально-територі-альні регіони у вигляді морських узбереж та прилеглих акваторій (рис. 40). В межах аквально-територіальних регіонів встановлені територіальні райони у формі частин узбереж, що відповідають при­морським адміністративним районам і містам Приазов'я. Додатко­во виділені функціональні аквально-територіальні зони — рекреа­ційні та природоохоронно-рекреаційні.

На схемі функціонального зонування показані також функціо­нальні ядра — промислові центри та портово-промислові комплек­си, зазначені галузі їх спеціалізації та обсяги виробництва товарів і послуг. Узагальнюючою характеристикою функціональних райо­нів МГК виступає їх господарська спеціалізація — поєднання го­ловних народногосподарських функцій. Для більш повної харак­теристики МГК І. О. Пилипенко розробив тематичну серію карт, що показують просторові розподіли основних його компонентів. Серед них карти акваторіальної організації рибних ресурсів Азов­ського моря (рис. 41), функціонально-територіальної структури рибопромислового підкомплексу МГК, еколого-географічного зо­нування МГК та ін.

Наведений приклад суспільно-географічного дослідження море-господарського комплексу слід розглядати як одну із кількох мож­ливих методологічних схем, як пошуковий варіант для розроблення даної теми, конкретних методичних підходів і напрямків аналізу. І концептуально-понятійний апарат досліджень МГК, і методичні схеми, і таксономія компонентних районувань та інтегральних зо­нувань морських акваторій та узбереж потребують своєї подальшої розробки.

547

Контрольні питання та завдання

1. Обґрунтуйте зростаючу актуальність досліджень берегових зон (морських прибережних смуг) та морегосподарських комплексів для України.

2. Поясніть своєрідний і високоцінний ресурсний потенціал морсь­ких і океанічних узбереж.

3. Характеризуйте загальні методологічні та цільові настанови до­сліджень морегосподарських комплексів (МГК).

4. Що являє собою МГК, за О. А. Щипцовим (2004)?

5. Поясніть зміст поняття "морське середовище" як базового ресур­су для формування морегосподарського комплексу України.

6. Аргументуйте необхідність для України розроблення державної морської політики. Які національні та державні програми і ці­льові комплексні проекти з дослідження та використання ресур­сів Азовського і Чорного морів розробляються у наш час в Укра­їні?

7. Як класифікують морегосподарські структури, що входять до складу МГК?

8. Характеризуйте функціональну структуру МГК, представлену на рисунку 39 (О. Г. Топчієв, 1994). З яких блоків та функціональ­них ланок складається МГК?

9. Поясніть зміст та пізнавальні функції поняття "просторова (те-риторіально-акваторіальна) організація МГК".

10. Проаналізуйте зміст карти територіально-акваторіальної орга­нізації МГК Українського Приазов'я (І. О. Пилипенко, 2003). Які таксономічні одиниці встановлені автором і за якими ознаками вони виділяються?

11. Які допоміжні тематичні карти розробляються для характерис­тики МГК?

7. БЕРЕГОВІ ЗОНИ

Прибережні смуги морів і океанів разом з прилеглими узбереж­жями називають береговими зонами (costal zone), або приморськими зонами. Більшість приморських країн розглядають берегові зони як своєрідний і високоцінний територіально-акваторіальний ресурс, ви­користання якого потребує спеціальної нормативно-правової та за­конодавчої бази. Морські й океанічні узбережжя виділяються, як

550

правило, надзвичайно високою атрактивністю (притягальністю) для розселення населення та багатьох видів господарської діяльності. Найбільші мегалополіси й агломерації, портово-промислові ком­плекси, туристичні центри і курортні зони, морепромислові порти й заводи, вільні економічні зони й ділянки найбільш активної зовніш­ньоекономічної діяльності розміщуються на морських і океанічних узбережжях. Світова статистика свідчить, що населення нашої пла­нети активно "зміщується" до приморських смуг. На даний час вже близько половини світового населення зосереджено на узбережжях океанів і морів, у прибережних смугах шириною до 50 км. У примор­ських смугах розміщені пляжі й ділянки для водного спорту й туриз­му. У прибережних зонах і на шельфі зосереджені основні рибопро­мислові райони й ділянки розробки мінеральної сировини. Саме тут стає можливим використати величезні енергетичні ресурси Світово­го океану, зокрема енергію припливів-відпливів, морських хвиль і прибою.

Берегові зони виділяються і в природно-географічному плані. Тут розміщені високоцінні й подекуди унікальні природні територіаль-но-аквальні комплекси й біоценози, що сформувались у гирлових ділянках великих річок, високопродуктивні ділянки водно-болот­них угідь, нерестилища, гніздів'я птахів, місця відпочинку переліт­них зграй. Водно-болотні угіддя приморських смуг, дельт та естуа­ріїв річок відіграють виключно важливі біосферні функції і взяті сві­товим співтовариством під особливий контроль і захист.

Ще одна особливість берегових зон — їх екологічна вразливість. Морські береги, як правило, дуже динамічні і зазнають морської аб­разії або замулювання донними відкладами, зсувів та інших неспри­ятливих інженерно-геологічних явищ. Ділянки суходолу, розміщені на узбережжях, відіграють роль біосферного буферу на межі двох сфер — суходолу й моря і, відтак, мають ряд істотних обмежень щодо їх господарського використання. Прибережні мілководдя та шельф мають, як правило, недостатній водообмін і тому легко за­бруднюються. Великі й малі річки, естуарії та лимани збирають ан­тропогенно-техногенні забруднення з величезних площ своїх водо­збірних басейнів і транспортують таку масу забруднень у моря й океани і, перш за все, у смугу прибережних мілководь.

Таким чином, окреслюється вузлова проблема господарського використання берегових зон: з одного боку, величезна атрактив-ність для населення і багатьох галузей господарства, що спричиняє

551

надзвичайно високе антропогенно-техногенне навантаження на морські й океанічні узбережжя та прибережні води; з другого — під­вищена біосферна цінність контактної смуги "суходіл — море" та дуже висока її екологічна вразливість. Цю проблему можна розв'я­зати лише одним способом — жорсткою і виваженою регламентаці­єю природокористування в приморських зонах. У багатьох примор­ських країнах з цією метою розроблена відповідна нормативно-иря-вова база природокористування в берегових зонах і прийняті закони, що визначають спеціальний статус берегових зон та їх спеціальне ін­тегроване (комплексне, а не галузеве) управління.

Світовий досвід регламентації та нормування природокористу­вання в берегових зонах, а також спеціального інтегрованого управ­ління ними вже має 30-40 років. У нашій країні ця проблема вперше була поставлена у 1994-1995 pp., коли групою одеських і київських вчених при допомозі зарубіжних експертів була підготовлена Націо­нальна доповідь про стан і перспективи інтегрованого управління при­бережними смугами морів України.

Межі берегових зон встановлюють по-різному, в залежності від конкретних природно-економічних умов, від переважаючих видів і форм господарської діяльності у приморських зонах, від цілей і за­вдань інтегрованого управління ними.

Загальний принцип виділення берегових зон такий: берегова зона являє собою цілісну природно-господарську територіально-акваторі-альну систему і включає приморські ділянки суходолу, господарська ді­яльність на яких найбільш інтенсивно пов 'язана з морем, та прибере­жні морські акваторії, що зазнають найбільшого впливу від узбереж. Таким чином, берегові зони на суходолі можна виділяти за примор­ським розселенням, переважаючим розвитком "приморських" галу­зей господарства і т. д., а на морі — за максимальною концентраці­єю морегосподарських галузей та найбільш інтенсивним викорис­танням прилеглих акваторій і шельфу. Ще один важливий принцип виділення берегових зон — управлінський. Так, наприклад, у Націо­нальній доповіді (1995) берегові зони України були встановлені на суходолі в один "адміністративний шар" базового рівня, прилеглий до морських узбереж. Іншими словами, до берегових зон були відне­сені адміністративні райони та міста, розміщені на морських узбе­режжях. На морі берегові зони включають 12-мильну смугу терито­ріальних вод України.

Складною і недостатньо розробленою проблемою є раціональна

552

просторово-функціональна організація берегових зон. Висока кон­центрація населення, інфраструктури, господарства на морських уз­бережжях і в прибережних водах і висока екологічна вразливість бе­регових зон потребують їх чіткої просторово-функціональної органі­зації, поділу території та акваторії на окремі ділянки з різними функціями.

В загальних рисах принципи раціональної просторово-функціо­нальної організації берегової зони прості. Від берегової лінії (конта­ктна смуга "суходіл — море") і в глиб суходолу, і в глиб моря (океа­ну) інтенсивність господарської діяльності поступово спадає. Від­так, і суходіл, і морську акваторію ешелонують — поділяють на сму­ги, паралельні береговій лінії за спаданням чи наростанням госпо­дарської діяльності. На суходолі виділяють, зокрема: 1) приморську смугу (узбережжя); 2) перехідну (серединну) смугу; 3) периферійну (окраїнну по відношенню до берега) смугу. Так само ешелонують морську акваторію: 1) прибережні води; 2) шельфова смуга; 3) морсь­ка (океанічна) смуга.

Додатково берегові зони поділяють на сектори, що поділяють ешелоновані смуги впоперек. Сектори фіксують розміщення голо­вних портово-промислових комплексів, курортних центрів і т. д., від яких у глиб суші тягнуться так звані хіитерланди (сектори соціаль­но-економічного притяжіння), а в глиб моря — форланди (сектори найбільш інтенсивної господарської діяльності в межах прилеглих акваторій). Приклад такої ешелоновано-секторальної просторової організації берегової зони Одещини показаний на рис. 42.

Більш деталізована просторово-функціональна організація бере­гової зони, особливо для густозаселених узбереж, є надзвичайно складною. На рис. 43 показаний один з варіантів мікроешелонування берегової зони. Як бачимо, таких мікросмуг можна виділити багато, і більшість з них мають свою природно-господарську специфіку і можуть бути врахованими у проектних схемах просторово-функціо­нальної організації берегових зон.

553

Рис. 42. Функціонально-територіальна організація берегової зони Одещини (Л. Хомич, 2000)

554

Контрольні питання та завдання

1. Що являють собою берегові зони (приморські смуги)? Характери­зуйте їх соціально-економічну атрактивність (притягальність).

2. Характеризуйте природно-географічні особливості берегових зон. Чим зумовлена їх підвищена екологічна вразливість?

3. Поясніть вузлову проблему господарського використання бере­гових зон, пов'язану з високою атрактивністю узбереж для насе­лення і господарства та їх підвищеною екологічною вразливістю. Як розв'язує цю проблему світова практика?

4. З якого часу в Україні розпочалося дослідження берегових зон? Наскільки ми відстаємо від світового досвіду за цим напрямком?

5. Як встановлюють межі берегових зон? Наведіть приклади мож­ливих меж берегових зон Азовського і Чорного морів за різними природними і соціально-економічними критеріями.

6. Дайте визначення берегової зони як природно-господарської те-риторіально-акваторіальної системи. Як проводять межі берего­вої зони з врахуванням управлінського фактору?

7. Поясніть цільові настанови та необхідність просторово-функціо­нальної організації берегових зон.

8. Характеризуйте методологічні принципи раціональної просто­рово-функціональної організації берегових зон, зокрема ешело-нуваність та секторальність.

9. Ознайомтесь із теоретичним варіантом детального ешелонуван­ня (мікроешелонування) берегових зон та оцініть можливості його використання для аналізу просторової організації узбереж морів і океанів.

556

Розділ XIV

РЕКРЕАЦІЙНО-ГЕОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

1. ЦІЛЬОВІ НАСТАНОВИ РЕКРЕАЦІЙНО-ГЕОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Рекреаційна географія (географія туризму) — відносно нова гео­графічна дисципліна. Відповідно недостатньо розробленими лиша­ються теорія та методологія рекреаційно-географічних або туристи­чно-географічних досліджень. У вітчизняній географії курс рекреа­ційної географії як вузівська дисципліна з'явився у 1974 р. одночас­но у Сімферопольському та Московському університетах.

Рекреаційна географія — достатньо молодий науковий напрям гео­графічних досліджень, що перебуває у стадії становлення та швидкого розвитку. На першому етапі географи посилену увагу приділяли інвен­таризації та оцінці рекреаційних ресурсів, у першу чергу — природних. Надалі чільне місце у рекреаційно-географічних дослідженнях зайняли проблеми територіальної організації рекреаційної діяльності, і на пер­ший план вийшла концепція територіальних рекреаційних систем (В. С. Преображенський та ін., 1975). У наш час пріоритетним стає до­слідження просторових закономірностей та особливостей поведінки людей у процесі рекреаційної діяльності (Д. В. Ніколаєнко, 2001).

У переважній більшості дослідницьких програм рекреаційне гос­подарство географи вивчають на регіональному і локальному рівні, у середньому й крупному картографічному масштабі. Цільові наста­нови суспільно-географічних досліджень рекреаційного господарст­ва на рівні регіонів і окремих рекреаційних центрів такі:

1. визначити роль і місце рекреаційного господарства в економі­чному комплексі регіону чи міста;

2. проаналізувати природні, історико-географічні, соціально-еко­номічні передумови формування та розвитку рекреаційної діяльності;

3. характеризувати природні, природно-антропогенні й істори-ко-культурні ресурси рекреаційної діяльності; інвентаризувати їх, дати їм кадастрову соціально-економічну оцінку, визначити загаль­ний рекреаційно-туристський потенціал регіону, міста;

1. провести функціональний аналіз основних видів рекреаційної

557

діяльності в регіоні чи місті; встановити функціонально-галузеву структуру рекреаційного комплексу, виділити його головні складо­ві підкомплекси, рекреаційні цикли і кластери, показати їх участь у туристських ринках різних рівнів — від локальних до світових;

5. характеризувати основні потоки рекреантів за видами і фор­мами туристичної діяльності, за обсягами, статево-віковим і соціа­льним складом, за регулярністю, тривалістю; корисно мати й зворо­тні зв'язки, знати враження та оцінки рекреантів щодо рівня їх об­слуговування — загального та за окремими видами послуг (звичай­но такий моніторинг ведуть методами опитувань та анкетувань);

6. проаналізувати систему рекреаційної діяльності в регіоні чи в місті за її суб'єктами та організаційно-економічними формами; ознайомитись з економічними показниками рекреаційних підпри­ємств і закладів, зайнятістю населення в них, проблемами сезонності для різних видів відпочинку;

7. дослідити і картографувати територіальну організацію рекре­аційної діяльності та супутніх і обслуговуючих галузей на основі концепції територіальних рекреаційних систем (ТРС); визначити си­стемну територіальну організацію рекреаційного господарства, ви­ділити окремі ТРС різного ступеня сформованості та визначити пріоритетні напрямки їх подальшого розвитку;

8. проаналізувати проблеми використання рекреаційних ресур­сів, стан рекреаційного природокористування, екологічні пробле­ми, пов'язані з рекреаційною діяльністю;

9. провадити систематичний соціальний моніторинг рекреацій­но-туристської діяльності; виявляти головні тенденції змін рекреа­ційних потреб і запитів населення, пропозиції на туристичних рин­ках; вивчати кон'юнктуру на місцевих, національних і світових ту­ристичних ринках; розробляти рекреаційно-туристичний марке­тинг (геомаркетинг).

Контрольні питання та завдання

1. Характеризуйте цільові настанови рекреаційно-географічних досліджень.

2. Як змінювалась тематична орієнтація досліджень у вітчизняній рекреаційній географії?

3. Назвіть і поясніть напрямки суспільно-географічних досліджень рекреаційного господарства.

558