4. Наукова теорія

Найбільш складним у науці лишається її концептуальний зміст, який знаходить свій вираз у поняттях і законах. Кожна наука скла­дається з теорії, методології, методики і техніки досліджень. Науко­ва теорія є головною і найскладнішою формою знань. Появу науко­вої теорії датують по-різному, але більшість філософів науки запо­чатковують добу природничо-наукових теорій XVI — XVII століття­ми. Саме в цей час М. Копернік розробив наукову теорію геліоцент­ризму і здійснив справжній переворот у науці та в науковій картині світу, Г. Галілей встановив перші закони механіки, а І. Ньютон на­дав фізичним законам завершеної математичної форми.

Теорія являє собою систему понять, суджень, уявлень, гіпотез, за­кономірностей і законів про найбільш загальні, необхідні й сутнісні зв'язки у певній предметній області знань. Розвинена теорія — озна­ка високого рівня відповідної галузі знань. Але сама собою наукова теорія не є самоціллю. Як зазначав К. Поппер, наука розпочинаєть­ся з проблемних ситуацій, коли виникає гостра проблема у новій ін­формації, у поясненні нових фактів, що вже не узгоджуються із тра­диційним знанням. Обов'язковою ознакою наукової теорії є її еврис­тичний, пізнавальний потенціал. Розвинена теорія являє собою осно­ву для подальшого одержання нових знань.

Наукова теорія (від грецького theoria — спостереження, дослі­дження) має справу з сутнісним і закономірним. Емпіричне знання дає феноменологічний (індивідуальний, неузагальнений) опис дійс­ності, а теорія показує її сутнісні характеристики, зв'язки, залежнос-

25

ті. Дослідження розпочинається з тверджень: одиничні твердження являють собою факти, універсальні твердження називають закона­ми; сукупність законів формує теорію.

Наукова теорія повинна задовольняти вимогам повноти, доведе­ності, істотної новизни, несуперечливості (логічної узгодженості), когерентності (узгодженості з усіма іншими теоріями даної науки), евристичності (потенціалу щодо одержання нових знань), стійкості до нових фактів, логічної простоти та вишуканості. Теорія — це си­стема взаємопов'язаних, логічно несуперечливих положень, прин­ципів, постулатів, висновків, які часто підтверджені практикою і за допомогою яких можна одержати нове знання. Теоретична функція науки полягає у розробленні нових ідей та гіпотез, нових понять і термінів, нових напрямків досліджень, концепцій і парадигм, вста­новленні закономірностей і законів.

Американський філософ науки Л. Лаундан (1996) представляє науку як складну мережу суб- та координованих рівнів, серед яких нема більш чи менш фундаментальних та привілейованих: факти, теорії, методи, цінності й цілі переплетені відношеннями взаємної залежності та зумовленості; всі вони у своїй взаємодії навзаєм ви­значають один одного за такою спрощеною схемою

факти ^ z. теорії

_{it It}

цінності ► методи

Теоретичний рівень пізнання охоплює такі складові:

• узагальнення — приведення конкретного матеріалу до певної загальної форми, коли індивідуальні відмінності досліджуваних об'єктів і процесів втрачають своє значення, а наголошуються їх спі­льні риси;

• абстрагування — пошук у досліджуваному об'єкті найбільш суттєвих рис або ж елімінування (виділення) його окремих ознак, які нас цікавлять, і свідомого відкидання всіх інших характеристик;

• ідеалізація — заміщення реальних об'єктів їх спрощеними моде-лями-еталонами, які фіксують їх головні (чи такі, що нас цікавлять) властивості; такі моделі дають змогу глибокого аналізу "ідеалізова­них властивостей", дозволяють порівнювати реальні об'єкти з "іде­альними" або "еталонними".

Абстрагування — це пошук загального, що є в досліджуваних

26

об'єктах, шляхом свідомої відмови від конкретного. Це відомий за­гал ьнонауковий парадокс: абстрагування від конкретного дає змо­гу глибше й змістовніше дослідити найбільш суттєві властивості загального. Наприклад, ми аналізуємо обсяги виробництва різних галузей у господарському комплексі міста чи регіону. Після заміни конкретних іменованих величин (обсяги виробництва, тис. грн.) їх частками (%) маємо перший крок абстрагування: від переліку галу-чеіі ми переходимо до аналізу структури господарства міста чи регі­ону. Порівнюючи за структурою господарства різні міста чи регіо­ни, ми доходимо висновку щодо різних типів структури господарс­тва, що можна розглядати як другий крок абстрагування.

Теорія як вищий ступінь наукового пізнання інтегрує всі його нижчі форми, зокрема наукові факти, гіпотези, парадигми і концеп­ції, наукові закони. Вихідним поняттям пізнання є факти. Факт — методологічне поняття, яким позначають певний об'єктивний ре­зультат пізнання, що фіксований у системі дослідження. Фактами можуть бути лише ті дані спостережень або експериментів, які вклю­чені через систему понять до конкретної теорії. Факти можуть бути емпіричними та теоретичними в залежності від того, в системі яких понять і законів вони пояснюються — в емпіричній чи теоретичній.

Гіпотеза (від грецького hypothesis — основа, припущення) являє собою форму наукового знання, що є вихідною ланкою пізнаваль­ної системи "гіпотеза-закон-теорія". Гіпотезу формулюють у вигля­ді таких узагальнень чи тверджень, які дають змогу побачити дослі­джуваний об'єкт у новому аспекті чи ракурсі. Гіпотеза — пізнаваль­ний інструмент, за допомогою якого впорядковують вивчення про-блеми, організують подальший науковий пошук, визначають шляхи і методи виявлення нових фактів.

Науковий закон являє собою особливий різновид гіпотези, яка має підтвердження практикою і чітко відображує об'єктивні при-чиино-наслідкові зв'язки. Наукова теорія являє собою, по суті, сис­тему законів. Співвідношення між науковими законами і принципами пояснюють так: закон — це твердження щодо властивостей певних об'єктів, принцип же узагальнює деяку пізнавальну операцію. Інши­ми словами, принцип пропонує спосіб дослідження, а закон точно і чітко описує результат дослідження.

Більш загальним, ніж теорія, і менш чітким є поняття концепція (лат. conceptio — сприйняття). Концепція не має таких суворих обме­жень і критеріїв, як теорія. Наукові засади концепції включають за-

27

кони, принципи, ідеї, гіпотези, припущення, факти, об'єднані єди­ною методологічною платформою, яка забезпечує певну цілісність дослідницької програми та визначає її загальний напрям. За Е. Б. Алаєвим (1983), концепція — це теорія, переведена в алгоритм розв'язання конкретної проблеми.

Близьким за змістом до концепції є поняття парадигма. Парадиг­ма (грец. paradeigma — приклад, зразок) — сукупність найбільш сут­тєвих елементів наукової теорії чи теорій, викладена у конструктив­ній, сприйнятній для практики формі. Для порівняння наводимо ви­значення (дефініції) базових понять наукової теорії — теорії, мето­дології, методики:

• теорія — струнка (чітка), непротирічива (логічна) система знань, що пояснює ті чи інші об'єкти та явища реального світу і має, як правило, логічні чи експериментальні підтвердження (верифіка­ції) щодо своєї правильності;

• методологія — сукупність найбільш істотних елементів теорії, які необхідні для розвитку даної науки. Якщо теорія слугує для нау­ки і практики в цілому, то методологія — це "теорія для себе", для формування даної галузі знань; методологія являє собою своєрідну концепцію розвитку теорії даної науки та її практичного викорис­тання;

• методика — сукупність технічних прийомів і організаційних форм для проведення наукового дослідження.

Контрольні питання та завдання

1. Назвіть головні ознаки наукової теорії, дайте її визначення.

2. Що таке евристичний (пізнавальний) потенціал наукової теорії?

3. Поясніть взаємозв'язок між судженнями, фактами, законами, тео-

рією. Наведіть приклади.

4. Прокоментуйте схему Л. Лаундана щодо взаємодії фактів, мето­дів, теорії, цінностей. У яких науках виникає фактор цінностей? Наведіть приклади з суспільної географії.

5. Назвіть і поясніть складові теоретичного рівня пізнання.

6. Що являють собою факти, гіпотези, закони, наукові принципи, концепції, парадигми?

7. Дайте визначення теорії, методології, методики, поясніть відмін-

ності цих базових понять пізнання.

28

55. МЕТОДОЛОПЯ

Методологія являє собою перехідну область між філософією і конкретними науками. Методологія наукового пізнання — це вчен­ня про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності. Методологія науки дає характеристику компонентів на­укового дослідження — його об'єкта, предмета аналізу, завдань до-слідження (або проблеми), сукупності дослідницьких засобів, необ­хідних для розв'язання завдання даного типу, а також формує пред-ставлення про послідовність руху дослідника у процесі розв'язання завдання. Методологія поєднує наше розуміння об'єкту досліджен­ня з теоретичним змістом науки та її методами.

Перехід від гносеологічного (пізнавального) розуміння реальності до конкретного об'єкту досліджень і навпаки є багатовимірним. Відтак, і методологія являє собою певну ієрархію співвідношень он-тологічного-гносеологічного, реального-абстрактного, конкретного-формалізованого. Розрізняють такі методологічні рівні наукового пізнання (3. Є. Дзеніс, 1980):

1. загальна наукова методологія, яка базується на філософії та логіці;

2. загальнонаукова методологія — використовує загальні для різ­них наук, міждисциплінарні концепції та підходи, зокрема, систем-но-структурний підхід;

3. методологія споріднених груп наук — науки про Землю, суспі­льні науки і т. д.;

4. методологія конкретних наук (конкретно-наукова методоло­гія) — методологія географії;

5. часткова методологія — методологія окремих наукових на­прямків і дисциплін (методологія суспільної географії).

Більш генералізовану — трьохвимірну структуру методології представляє С. А. Мороз (1997). Вищий рівень утворює філософська методологія, що характеризує загальні принципи пізнання і категорі­альний устрій науки в цілому. Другий рівень методології охоплює за-гальнонаукові принципи, підходи і форми пізнання, такі, як методи логі­ки і теоретичної кібернетики, моделювання, системно-структурний підхід, методи формалізації та алгоритмізації. Наступним є рівень конкретно-наукового методологічного аналізу, який представляє сукупність методів, принципів і процедур дослідження даної науки.

Сучасний дослідник повинен бути достатньо обізнаним щодо го-

29

ловних напрямків і підходів філософської чи загальношуковоїмето­дології. Для кандидатських і докторських дисертацій встановлені відповідні нормативні вимоги визначення методологічних засад і принципів дослідження. Певною мірою такі вимоги є нормою нау­кових робіт взагалі — статей, монографій, наукових звітів, кваліфі­каційних, дипломних і магістерських робіт. Слід констатувати, що переважна більшість вітчизняних географів сприймає такі норми значною мірою формально, і лише поодинокі роботи містять погли­блені методологічні роздуми й пошуки. Підкреслимо, що розроб­лення тих чи інших філософських і загальнонаукових методологій та їх адаптація для потреб географії становить актуальний і ще не­достатньо освоєний напрямок географічних досліджень.

Спробуємо окреслити основні концепції та напрямки філософсь­кої та загальнонаукової методології.

Протягом XVII-XVIII ст. сформувалися напрямки емпіристич-ної епістемології (Ф. Бекон, Дж. Локк, Дж. Берклі та ін.) та раціона­лізму (Р. Декарт, Г. Лейбниць, І. Кант та ін.). Кант започаткував так звану трансцендентальну аналітику —розумову філософію.

У XIX ст. в німецькій класичній філософії поширилось неоканті-анство, а емпіризм трансформувався у позитивізм (О. Конт та ін.). Ве­личну програму філософії науки на засадах діалектичної логіки розро­бляв Г. Гегель. Цікаво, що його сучасник І. Кант вбачав у ній принци­повий недолік: діалектична логіка побудована на внутрішній проти-річивості, що не відповідає нормам логіки формальної. Сам Гегель розглядав діалектичне протиріччя як першооснову розвитку. У наш час розробляють так звану паранепротирічиву логіку, як розглядає дві попередні — формальну та діалектичну, як складові.

К. Маркс та Ф. Енгельс замінили діалектичний ідеалізм Гегеля на діалектичний матеріалізм. Марксизм запровадив новий критерій іс­тини — практику. Але невдовзі була доведена методологічна обме­женість такого критерію: природничі теорії істинні, якщо вони під­тверджені фактами, а соціальні теорії правильні, коли вони ефектив­ні за нормами тогочасного суспільства.

Позитивісти вважали, що пізнання проходить три стадії свого зростання — теологічну, філософську й наукову, і лише остання ста­дія дає позитивне знання. Ця методологія жорстко розмежовувала науку і філософію. У 1900 р. продовженням розвитку неокантіансь-ких ідей стала феноменологія (Е. Гуссерль). Феноменологія — вчення про феномени пізнання за методом Гуссерля. її основу становить

ЗО

Метод дослідження, а основоположне значення має аналіз смисло-вих структур. Учень Гуссерля М. Хайдеїтер започаткував ще один напрям філософської методології — онтологію. Гуссерль займався проблемами пізнання, Хайдеггера цікавило буття. Всі науки шука­ють свої основи і всі вони знов і знов доходять кризи основ. Онтоло­гія — вчення про сутнісне, про основи буття.

У гуманітарних науках виникла герменевтика — вчення про ро­зуміння та мистецтво трактування текстів, принципи їх інтерпрета­ції (В. Дильтей та ін.), а також аналітична філософія, що наголошує иогіко-лінгвістичні методи і займається аналізом мовних засобів пі­знання (Р. Карнап, Г. Фреге, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн та ін.). Зазна­чені напрямки представляють як різновиди неопозитивізму. Близь­кий до цих напрямків структуралізм, який сформувався у швейцар­ській та французькій філософії (Ф. Де Соссюр, М. Фуко та ін.). У його основі структурування та моделювання елементів семіотики, застосування формалізації та математичних методів у лінгвістиці.

Новітні напрями філософської методології представляє філософ­ський постмодернізм, який являє собою реакцію науки про пізнання на входження людства в епоху постідустріального розвитку і фор­мування інформаційного суспільства. Один з його фундаторів Ж. Лі-отар виходить з такої гіпотези: людство прямує у нову епоху, яку називають постіндустріальною, а культура входить в епоху постмо-дерна. В умовах інформаційного суспільства міняється статус знан­ня, природа знань зазнає істотних зрушень. Постмодерн проголо­шує недовіру до старих знань, які функціонують у формі "великих (мета-) розповідей. Обсяг знань експоненційно зростає, все нові ідеї та теорії розмивають традиційну узгодженість знань. К. Гьодель показав, що в самих зразкових математичних системах наявні озна­ки неповноти та недоведеності їх істинності. Внутрішні протиріччя таких систем не можуть бути виявлені та усунені пізнавальними за­собами самих систем. Постмодерністська філософія науки на перед­ній план висуває пошук нових правил і прийомів мовних ігор за мо­делями паралогіки. Внутрішній розвиток сучасної науки трансфор­мує її у постмодерністську науку.

Ще один новітній напрям загальнонаукової методології — філо­софія науки як комунікація моделей та інтерпретацій (В. А. Канке, 2004). Вона виходить з того, що наука завжди оперує двома мова­ми — об'єктною мовою та метамовою, тобто мовою фактів та їх ін­терпретацій за такою схемою:

31

факти науки

До цього напрямку близька еволюційна епістемологія (теорія пі знання), засновниками якої стали К. Лоренц та К. Поппер. За Кон радом Лоренцом, наука — це засіб виживання роду людського Карл Поппер виступає як критичний раціоналіст і вважає теоретич не знання більш раннім, ніж чуттєве: людина у практичному жип вимушена знов і знов висувати найрізноманітніші гіпотези і переві ряти їх.

Конкретно-паукови методологія (методологія окремої науки) вг. значає сутнісні компоненти дослідження — наукову мову (понятій но-термінологічний апарат), методи досліджень, принципи і прощ дури оцінок. Методологія встановлює пізнавальні функції, структ) рує пізнання та пізнавальні процеси, визначає взаємодії суміжни наук. За найбільш стислим визначенням, методологія — вчення пр методи і принципи пізнання. Методологію поділяють на дві складов 1) вчення про вихідні основи і принципи пізнання; 2) вчення про спс соби і прийоми дослідження. В окремих галузях науки сформувг лись особливі методологічні дисципліни: у математиці — метамс тематика; у логіці —металогіка. Відомі спроби розробити спецій льний теоретико-методологічний апарат і для географії у вигля; метагеографіїта метакартографії (Ю. Г. Саушкін, 1968; О. Ф. А( ланікашвілі, 1974).

Категоріальний базис методології кожної конкретної науки сті новлять такі поняття: факт, гіпотеза, закон, теорія, наукова проблі ма, методи і засоби пізнання, методи емпіричної перевірки знані методи логічного обгрунтування наукових знань тощо.

Методологічний інструментарій досліджень включає (С. А. М( роз, 1997):

1. різні види і форми науково-пізнавальної діяльності;

2. філософські та загальнонаукові методи пізнання — діалекти¹ ний метод, індукція і дедукція, якісний і кількісний метод, ідеаліз.' ція, абстрагування, системно-структурний підхід тощо;

3. методологічні принципи загального характеру — спостер* жень, симетрії, простоти, інваріантності, істинності, новизни і т. ік

4. систему логічних і математичних засобів, серед них формаліз; ція, аксіоми і постулати, наукова мова;

32

5. методи спостережень і вимірювальну техніку;

6. дослідницькі програми, що визначають загальну концептуаль­ну і логічну схему пізнавального процесу.

Співвідношення методології, методики, методів і методичних прийомів виглядає так (3. Дзеніс, 1980)

Методологія
Методо­логічні принципи		Методика
		Технологія
	метод	Техніка досліджень	Процедура
	методичний принцип	Технічний прийом	Операція

Ця схема показує, що сукупність методичних прийомів становить метод досліджень, а множина технічних прийомів — техніку дослі­джень. Сукупність технічних прийомів (операцій) і технічних засобів (процедур) визначає технологію досліджень. Характерне поєднання методів і технологій називають методикою досліджень. Технікою до­сліджень називають сукупність спеціальних формалізованих техніч­них прийомів для розв'язання окремих завдань дослідження у межах того чи іншого методу досліджень. Окремий завершений і певною мі­рою самостійний елемент певного методу чи техніки називають при­йомом, а його більш дрібні складові частини — операціями.

Методологія і методика суспільної географії, як і будь-якої іншої науки, постійно розвиваються і ускладнюються, рухаються від прос­тих пізнавальних функцій до більш складних. Розрізняють такі фун­кції методології та методики, які можна розглядати і як відповідні стадії розвитку науки (3. Є. Дзеніс, 1980).

Дескриптивна (описова) функція є найбільш простою та початко­вою. Вона має на меті інвентаризацію та систематизацію фактично­го матеріалу. Стадія інвентаризації в географічних науках є надзви­чайно довготривалою: протягом тисячоліть людство накопичувало первинну географічну інформацію. Унікальним прикладом такого накопичення є китайська географія "Дифанчжи" — "Опис місцевос­тей", яка складалася з 93 тисяч томів. Друга складова дескриптивної функції представлена систематизацією накопиченого матеріалу, його узагальненням, класифікацією, типізацією, формалізацією (географічні карти).

Наступним рівнем розвитку методології та методики є інтерпре-

33

тативиа функція. На цій стадії наука намагається пояснити (інтер­претувати) ті чи інші явища, а також прогнозувати їх можливі зміни, розвиток.

Третю стадію розвитку методології та методики називають конс­труктивною. На цій стадії наука здатна виконувати певні замовлен­ня, тобто вести дослідження за поставленим завданням, ціллю, про­блемою. У науці — це функції цілепокладання. Найбільш високою функцією методології та методики є функція управління, коли ре­зультати досліджень безпосередньо використовуються для управ­ління суспільно-географічним розвитком.

Контрольні питання та завдання

1. Поясніть зміст і функції поняття методологія.

2. Характеризуйте методологічні рівні пізнання та їх взаємодію.

3. Назвіть і поясніть основні напрямки філософської та загальнона-укової методології. Які напрямки та концепції характерні для природничих і гуманітарних наук?

4. Представте новітні напрямки загальнонаукової методології, по­ясніть причини їх появи.

5. Характеризуйте зміст і функції конкретно-наукової методології. Чим зумовлені спроби розроблення метагеографії та метакартог-рафії?

6. З чого складаються (а) категоріальний базис методології окремої науки та (б) ЇЇ методологічний інструментарій?

7. Характеризуйте співвідношення методології, методики, методів, методичних прийомів (за 3. Дзенісом).

8. Які методологічні та методичні функції виконувала географічна наука на різних стадіях свого розвитку?