7. Час в географії. Історико-географічний підхід

Аристотель говорив, що серед невідомого в природі, що нас ото­чує, найневідомішим є час. Час — це послідовна зміна подій, їх спів­відношення щодо послідовності, тривалості, плинності, темпу, по­вторюваності, ритму. Як бачимо, час пов'язаний з природними про­цесами і поза ними визначення не має і не існує.

Людство в своїй еволюції сприймає час поступово, співвідносно до свого суспільного зростання. На ранніх стадіях розвитку людства час як такий просто не сприймався. Згодом людство створило кален­дар і певною мірою оволоділо часом. Першими були місячні кален­дарі, за якими започаткували місяці й тижні. Проте місяці і дні вияви­лись неспівставними щодо кратності з роком (астрономічна трива­лість року становить 365 днів, 5 годин, 48 хвилин, 46 секунд). У III ст. до н. є. Птолемей III Евергет своїм указом (238 р.) вводить високосний рік з 366 днів. Римський імператор Август у Єгипті ввів календар (28 р. до н. є.), який складався з 12 місяців по ЗО днів і додаткових 5-6 днів. Юлій Цезар з 1 січня 45 р. до н. є. замінив назву місяця квінтілі-са (у той час новий рік починався з березня) на юлій, а Октавіан Ав­густ — секстіліса на август (з цього часу фебруарій має 28-29 днів).

У 325 р. імператор Костянтин збирає перший Вселенський Собор християн (Нікея), на якому був затверджений Юліанський календар. Були проаналізовані кола (круги) Місяця і Сонця: для Місяця вста-

182

Мовлений Ментоновий цикл тривалістю 19 років, за яким фази Міся­ця спостерігаються у ті ж самі числа, що і 19 років тому; кола Сонця і рішають 28 років, після чого повторюються ті ж самі дні тижня і числа, що були у попередньому циклі. Але Ментонів цикл виявився юііше 12 сонячних років на 2 години, а різниця між сонячним роком і календарним складає 10 хвилин 40 секунд (протягом 135 років на­бирається різниця в 1 добу). Монах Діонісій визначив Велике коло протяжністю 532 роки (19x28=532).

Наприкінці XVI ст. минуло більше 1200 років з введення Юліансь­кого календаря, який на цей час вже відставав від астрономічного часу більше ніж на 10 діб: день весняного рівноденства пересунувся з 21 березня на 11 березня. Папа Георгій XIII у 1582 р. указом вводить повий календар — Грегоріанський: після 4 квітня наступний день раху­вали 15-м квітня. Цей календар ще називають новим стилем на відмі­ну від старого стилю. Цікаво, що православна церква новий кален­дар не сприйняла: "Краще розійтись з Сонцем, ніж зійтись з Папою".

Новий рік за римським календарем починався 1 березня (марсіу-са), з часів Івана III (1429 р.) — з 1 вересня, і від Петра І (1700 р.) — з І січня. У 1830 р. Академія наук пропонувала реформу календаря у тогочасній Росії, яка була здійснена вже в радянський час: декретом від 25 січня 1918 р. Після 31 січня наступна дата була 14 лютого.

Загальна методологічна ситуація щодо застосування історичного підходу (методу) в географії зовні проста: всі явища розвиваються в часі і просторі; історична наука розробляє часову систематику (хро­нологію) суспільного розвитку, географічна наука — просторову систематику (хорологію); наука в цілому користується як історич­ним методом, так і географічним. Насправді ситуація із застосуван­ням історичного підходу, з впровадженням в географічні досліджен­ня категорій розвитку, динаміки, процесів набагато складніша. І справа не в самих географах, а в тому, що з розвитком науки істо­тно змінюються фундаментальні уявлення щодо розуміння часу і сус­пільно-історичних процесів.

Був час, коли суспільство просто не помічало історичної ходи часу, і, як не дивно, в ту епоху історія і географія були "нерозлучні",

генетично пов'язані, зокрема у працях Геродота та Страбона, які дійшли до нас. На певній стадії суспільного розвитку виникла про­блема часової координації життєдіяльності і людство ввело кален­дар і годинник. Пізніше потреба у часовій координації постійно по­силювалась, і нині вже є види господарської діяльності, які потребу-

183

ють синхронізації на рівні сотих і тисячних часток секунди. Важко уявити, якою буде часова координація життєдіяльності наших на­щадків, скажімо, через півстоліття.

На перших етапах суспільно-історичний розвиток був таким упо­вільненим, що аж до кінця європейського середньовіччя, а на думку багатьох істориків — до початку XX століття, соціально-історич­ний час перебував у якомусь "застиглому стані": здавалося, що істо­ричний час суспільства співпадає з геологічним, і ніяка сила не змі­нить його розмірений, неспішний поступ. Античні філософи (Овідій, Сенека та ін.) говорили про так званий "золотий вік" попередніх народів, коли були відсутні влада, закони, війни, суди, контакти з іноземцями, коли люди жили у "блаженственій нерухомості", у стані-"нерухомої вічності".

Вже близько 2100 р. до н. є. єгипетські жерці поділяли добу на 24 години. У стародавньому Вавілоні був розроблений місячно-со­нячний календар, який був прийнятий ассирійцями близько 1100 р. до н. є. та персами, а пізніше — єгиптянами. Поступово утверджува­лась ідея поступального розвитку часу, ідея "стріли часу", що летить в одному напрямі нєзворотно і неповторно. На Заході ця ідея стала домінуючою вже у XVI-XVII ст., у той час, як Схід ще мислив пере­важно просторовими (а не часовими) відмінами.

Наприкінці XIX ст. виникла потреба єдиного всепланетарного часу. У 1884 р. був прийнятий єдиний час, що рахувався від нульового меридіану (Англія, Гринвіч) і мав назву "Гринвицького всесвітнього (меридіанного)". У 1885 р. введена і поступово прийнята у всіх краї­нах система часових поясів. Синхронізація часу забезпечувалась спо­чатку телеграфом, а тепер — супутниковим зв'язком. Механізм син­хронізації виміру часу набув у наш час виняткового значення.

Е. Дюркгейм розглядав час як продукт колективної свідомості, як суспільний феномен: колективний час є сумою часових процедур, які у сукупності утворюють культурний ритм даного суспільства. Від­так, кожна цивілізація має своє власне розуміння часу та його вимір. Промислова революція, урбанізація, науково-технічна революція, що розпочалась з середини XX ст., зумовили безпрецедентне при­скорення науково-технічного прогресу. Ще у 1970-х роках обсяг на­укової інформації подвоювався кожні 5-7 років, у 1980-х — кожні півтора року, на початку 1990-х — щорічно. Критерієм соціально-економічного зростання став виграш часу. Ще вчора час протікав, нині, за Г. Башларом, він вивергається. Г. Люббе ввів поняття "тепе-

184

рішпього, що скорочується". Говорять про "ефект темпорального пушення інновацій", що істотно змінює життя. Прискорена динамі­ки цивілізації супроводжується прогресуючою "музеєфікацією куль­тури": все швидше і частіше досягнення матеріальної та духовної культури старішають і "попадають в музеї".

Часове прискорення суспільного розвитку супроводжується ущі­льненням простору. У процесі формування глобальних інформацій-по-комунікаційних систем, який протягом останніх двох-трьох деся­тиліть набуває все зростаючої динаміки, світовий простір ніби ущі­льнюється: найвіддаленіші куточки планети стають інформаційно доступними та взаємопов'язаними; відбувається фізичне зближення найвіддаленіших народів, країн і регіонів. Масштаби земної поверх­ні відносно зменшуються за рахунок прогресу транспортних засо­бів, а час життєдіяльності людства "стискується" й "ущільнюється" за рахунок зростання комунікацій та більшої активності людства. З часів Колумба час на подолання шляху з Європи в Америку скоро­тився більше ніж у 500 разів — з 70 днів (плавання 1492 р.) до 3,3 го­дини на надзвуковому авіалайнері "Конкорд".

Зауважимо, на етапах прискорення суспільно-історичних проце­сів і "ущільнення часу" географія значною мірою втратила органіч­ну єдність з історією внаслідок характерної для тих часів диференці­ації наук. Наголосимо ще одну особливість розуміння часу та істо­ричного підходу: час — це рух і час — це ритм, повторюваність. Відтак, суспільно-історичний процес має двоїсту природу. З одного боку, це еволюція, розвиток і заперечення старого, розрив з мину­лим і творення нового, а з другого — це збереження й перенесення з минулого у сучасне й майбутнє усього життєздатного, загальнолюд­ського.

Відповідно, існують два найбільш загальних сприйняття часу: циклічний час як послідовність подій, що закономірно повторюють­ся, як час "життєвих кіл"; лінійний або історичний час, який розумі­ють як поступальний, однонаправлений і незворотний рух. Люди та їх життєдіяльність існують в часі. Час — одночасно і вічне, і минуще явище, яке представляє і скінченність (плинність), і нескінченність (вічність). Усвідомлюючи таку антиномію (протиріччя), Платон на­зивав час "образом рухомої вічності".

Останнім часом у світоглядних концепціях все частіше час став­лять попереду сталого світу. За Е. Янгом, у парадигмі самоорганіза­ції Всесвіту процес має пріоритет над структурою, нерівноважний

185

стан — над рівноважним, еволюція — над незмінністю. Така тенден­ція розвитку загальнонаукової методології посилює інтерес геогра­фів до динамічних аспектів життєдіяльності суспільства, потребує розробки теорії та методології суспільно-географічних процесів.

Контрольні питання та завдання

1. Дайте загальнонаукове визначення часу як фундаментальної фі­лософської категорії.

2. Як людство сприймало та усвідомлювало час на різних етапах свого еволюційного становлення?

3. Прокоментуйте проблему створення календаря. З чим пов'язане введення високосного року, перехід від старого стилю (Юліансь­кий календар) до нового (Грегоріанський календар)?

4. Чим пояснюється несприйняття нового стилю російською право­славною церквою?

5. Що являють собою коло Місяця (Ментоиовий цикл), коло Сонця та Велике коло? Характеризуйте їх астрономічну тривалість.

6. Чим зумовлена потреба єдиного всепланетарного часу? Коли і як була введена система часових поясів?

7. Поясніть місце і роль історичного підходу в суспільній географії.

8. Поясніть феномен часового прискорення суспільного розвитку та ущільнення (скорочення) глобального простору.

9. Чим зумовлені два найбільш загальні сприйняття часу людст­вом — циклічне та лінійне?

8. СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФЇЧНІ ПРОЦЕСИ

Навколишній світ розвивається у просторі й часі. Історичний під­хід наголошує зміни і розвиток об'єктів і явищ у часі, розробляє від­повідні хронології подій, змін станів і ситуацій. Специфіка історич­ного підходу полягає у часовій систематиці розвитку у формі ер, пе­ріодів, епох, стадій, фаз і т. д. Географічний підхід спрямований на розвиток об'єктів і явищ у просторі. Прерогативою географії є про­сторова систематика складових ландшафтної оболонки. Всі науки користуються історичним підходом, розглядають об'єкти своїх до­сліджень у динаміці, часових змінах, розвитку. Так само загально-науковий статус має і географічний підхід, за яким об'єкти дослі­джень різних наук досліджують за їх впорядкованістю відносно зем-

186

ного простору. Взаємодія часового і просторового розвитку є скла­дною загальнонауковою методологічною проблемою: як, яким спо­собом необхідно досліджувати розвиток тих чи інших явищ у часі і просторі — і нарізно як два напрямки, і поєднано як єдиний процес.

Математики, фізики, статистики наполегливо розробляють тео­рію ергодичності, яка ще залишається, по суті, гіпотезою: якою мі­рою співставиі розподіли явищ у просторі і часі? На данний час має­мо один надійний висновок щодо сходження (наближення) середніх величин для просторових і часових розподілів одних і тих же явищ. 1 Іаведемо простий приклад: ми знаємо основні стадії і фази розвит­ку берези — від насіння до зрілого й такого, що старішає й гине, дерева (часовий розподіл) і маємо березовий гай (просторовий роз­поділ тієї ж самої берези, де можна зустріти всі її стадії та фази її розвитку). Часовий розподіл повною мірою представляє просторо­не різноманіття берез, просторовий розподіл дає змогу встановити всі фази розвитку берези.

Процес — це послідовна зміна станів, стадій розвитку. Всі геогра­фічні явища розвиваються, змінюються в часі. Характеризувати змі­ну станів явища у часі — означає представляти відповідні процеси. Процеси мають свою часову структуру — хроноструктуру, пред­ставлену послідовністю станів явища на різні дати. Хроноструктура може бути лінійною (однонаправленою), полілінійною (різнонапра-вленою) або циклічною, замкненою.

У географічних дослідженнях історичний підхід методологічно є обов'язковим. Особливого поширення він набув у природничо-гео­графічних дослідженнях, де вивчають процеси рельєфотворення, осадконакопичення, денудації, абразії, ерозії, поверхневого стоку, формування та розвитку грунтів, кліматотворчІ та погодні процеси і т. ін. У суспільній географії аналіз динаміки та розвитку використо­вується меншою мірою. Безумовно, всі об'єкти суспільно-географіч­них досліджень мають свою генезу та динаміку, але у більшості ви­падків темпи змін суспільно-географічних явищ відносно уповільне­ні: помітні зміни у соціально-економічному розвитку міста можна спостерігати лише з інтервалом 5-10 років; зміни господарського використання території відбуваються не часто і не регулярно. Саме тому геоурбаністи досліджують міста як фіксовані, відносно незмін­ні, а їх динаміку аналізують методом порівняння характеристик міс­та на різні дати з інтервалом 5-10, а частіше — 20-50 років.

У фізичній географії поняття фізико-географічні процеси є базовим

187

і достатньо розробленим, а для суспільної географії поняття суспіль-ио-географічиі процеси — відносно нове і вкрай недостатньо теоретич­но й іметодично розроблене. Суспільно-географічні процеси поклика­ні представляти генезу та динаміку, зміни і розвиток соціальної орга­нізації ландшафтної оболонки: як зароджується і формується, за яки­ми закономірностями змінюється, за якими напрямками розвиваєть­ся (може розвиватися) просторова організація суспільства.

Е. Б. Алаєв (1983) ввів поняття "геопросторові процеси" як про­цеси взаємодії між географічними об'єктами. Особливість суспіль­но-географічних процесів полягає в тому, що вони представляють взаємодію соціально-економічних компонентів ландшафтної обо­лонки між собою та з природним середовищем. Суспільно-географі­чні процеси можуть розглядатися покомпонентно — геодемографіч-ні, геоекономічні, геополітичні, геокультурні (геоцивілізаційні) процеси, або інтегровано — процеси заселення та господарського освоєння території, процес формування раціональної територіаль­ної організації регіону, процес формування каркасу екологічної без­пеки території — створення регіональних екологічних мереж і т. д.

Будемо розрізняти такі напрямки дослідження суспільно-географі­чних процесів (СГП):

• аналіз динаміки (розвитку) методом порівняння різночасових ситуацій (характеристик);

• аналіз розвитку методом моделювання суспільно-географічних процесів;

• поєднаний аналіз просторово-часового розвитку суспільно-географічних явищ.

Перший напрямок найбільш поширений у суспільній географії. Його методична схема виглядає так:

де Si — стани об'єктів суспільно-географічних досліджень на певні дати. Наприклад, геодемографи аналізують динаміку чисельності та статево-вікової структури населення методом порівняння матері­алів переписів 1939, 1959, 1970, 1979, 1989, 2001 років. В залежності від наявної інформації роки порівняння можуть бути різними. Особ­ливості суспільно-географічного розвитку міста можна аналізувати порівнянням його головних характеристик на різні дати, напри­клад, 1990 — 1994 — 1997 — 2002 роки.

Процес господарського освоєння території (ГОТ) представляють

188

певною послідовністю стадій (етапів) його заселення та економічно­го зростання — Рі

Процес територіального розвитку міста (рис. 8) представляють послідовним переліком етапів його закладання та наступної забудо­ви і зростання.

Рис. 8. Територіальне зростання та формування планіровочної структури м. Одеси

Цей напрямок у методичному відношенні достатньо простий. Прикладів його практичного застосування багато. Аналіз суспіль­но-географічних процесів методом порівняння різночасових станів досліджуваних об'єктів повинен бути обов'язковим елементом у бі­льшості дослідницьких програм.

Другий напрямок — аналіз динаміки (розвитку) методом моделю-

189

вання суспільпо-географічного процесу є більш складним і відносно новим. Розглянемо найбільш простий приклад. На рис. 9 показана динаміка чисельності населення міста протягом 1797-2001 років. Маємо графік (модель) динаміки чисельності населення, який підля­гає аналізу та відповідній інтерпретації за такими аспектами:

а) загальна тенденція цього демографічного процесу змінна: 1797-185 — зростання; 1858-1913 — прискорне зростання; 1913— 1926 — зменшення і поступова стабілізація; 1926-1984 — прискоре­ не збільшення; 1984-2001 — зменшення;

б) методами математичного моделювання можна виявити зага­ льну закономірну частину (тренд) такого графіку і екстраполювати його на близьку перспективу, прогнозувати чисельність населення.

Рис. 9. Динаміка чисельності населення м. Одеси

Більш складний приклад багатокомпонентного (багатофактор-ного) процесу представлений на рис. 10, де поряд з загальною чисе­льністю населення показана динаміка головних чинників демогра­фічного процесу — народжуваності, смертності та міграційного прибуття-вибуття населення. У цьому разі зберігаються аспекти аналізу динаміки чисельності населення, показані на попередньому прикладі, але виникають і додаткові питання:

- якою була роль природного руху населення у його загальній динаміці на різних етапах;

190

• як змінювалось співвідношення народжуваності-смертності протягом досліджуваного часу;

• якою була загальна динаміка міграцій населення за співвідно­шенням прибуття-вибуття;

• яку роль відігравали міграції у змінах загальної чисельності на­селення;

• як змінювалось співвідношення природного приросту населен­ня та його міграційного сальдо у формуванні загальної чисельності населення міста.

Рис. 10. Тип геодемографічного процесу в Одеській області

Аналіз таких графіків для різних міст і регіонів дає змогу певним чином систематизувати гєодемографічні процеси за їх загальним ха­рактером та внутрішніми особливостями.

Розглянемо приклад. Для регіону Українського Причорномор'я гєодемографічні процеси аналізувались на рівні адміністративних районів Одеської, Миколаївської та Херсонської областей (О. Г. Топчієв, В. В. Яворська, 2002 p.). Були побудовані графіки

191

геодемографічних процесів для всіх районів за 1970-2001 pp. Резуль­татом дослідження стала типізація геодемографічних процесів в Українському Причорномор'ї, методична схема якої представлена у розділі "Геодемографічні дослідження". У нашому прикладі в ме­жах регіону виділено один тип, три підтипи і кілька різновидів гео-демографічного процесу, які свідчать, що відтворення населення в Українському Причорномор'ї навіть за умови загальної тенденції депопуляції територіально неоднорідне і має значні внутрішньо-регіональні відмінності, які необхідно знати для обгрунтування і ре­гіональної, і мікрорегіональної геодемографічної політики.

Найбільш складним і найменш методично розробленим є третій напрямок — поєднаний аналіз просторово-часового розвитку суспіль­но-географічних явищ. Першим прикладом його розробки була мо­дель дифузії нововведень (інновацій), розроблена шведськими геогра­фами (Т. Хегерстранд та його так звана Лундська школа) у 1960 — 1970-х роках. Було показано, що нововведення — нові технології та матеріали — поширюються від місць їх розробки — інноваційних центрів, хвилеподібно, дифузійно, і що на кожному етапі поширення нововведень спостерігається своя "просторова картинка", що хара­ктеризує процес поширення інновацій та територіальне співвідно­шення нових і старих технологій.

Відомий графік життєвого циклу нового продукту (рис. 11) хара­ктеризує часову динаміку поширення нововведення: на першому етапі (tl — t2) розробник нового продукту (США) експортує його до своїх партнерів — Канади (К), Європейського Союзу (ЄС) та Японії (Я); на другому етапі (t2 —13) експорт нового продукту мак­симальний, його починають купувати й інші країни; протягом тре­тього етапу (t3 — t4) цей продукт починають виробляти у Канаді, країнах ЄС, Японії, експорт його з США зменшується; на четверто­му етапі (t4 — t5) виробництво даного продукту переміщується на другий рівень — Канада, країни ЄС, Японія; США припиняють його випуск і починають його імпортувати, одночасно розробляю­чи новий продукт; дещо пізніше (t5 —16) виробництво першого про­дукту переміститься до країн третього світу; Канада, країни ЄС та Японія будуть його вже імпортувати; одночасно до них дійде черго­вий новий продукт із США, який вони теж імпортуватимуть. Зрозу­міло, що нововведення розробляють не лише США, а й інші розви­нені країни. Але загальна схема життєвого циклу нового продукту лишається тією ж самою.

192

Просторова модель поширення нового товару (дифузії інновацій) відносно проста. На першому етапі (рис. 11) США експортують но­вий продукт до своїх союзників; на другому цей експорт зростає, а Канада, країни ЄС та Японія починають виробляти цей продукт і експортувати його іншим країнам; на третьому етапі Канада — ЄС — Японія стають основними виробниками даного продукту та його поставщиками для всіх країн, включаючи США; на четвертому етапі світовим виробником цього продукту стають країни третього світу (рис. 11), а США розпочинає імпорт до своїх близьких партне­рів чергового нововведення.

На рисунку 12 показана просторово-часова динаміка густоти населення Москви протягом 80 років. Як бачимо, у 1907 р. місто було достатньо компактним, мало радіус до 6 км і чітко виражену й густозаселену (до 32 тис. осіб на 1 кв. км) центральну частину. У 1935 р. густота населення в центрі міста перевищувала 50 тис. чол. / кв. км. Місто значно розширилось (радіус розселення до 12 км), а в самому центрі міста густота населення різко зменшилась за рахунок посилення адміністративних функцій та відселення на­селення з центральної зони. Надалі (1964 і 1984 роки) густота по­стійного населення в центральній частині міста продовжувала зме­ншуватися (до 28-22 тис. осіб/кв. км), радіус розселення перевищив 20 км, густота населення в окраїнних частинах міста зросла до 10-15 тис. осіб на 1 кв. км.

Розглянемо ще один приклад з принципово більш детальними і дрібними часовими параметрами. Давно помічено, що населення великого міста має свою добову динаміку та ритміку життсдіяль-

193

пості. Розрізняють нічну та денну густоту населення: вдень насе­лення зміщується до центральної частини міста, де зосереджені міс­ця праці та побутового обслуговування, вночі зростає населення пе­риферії міста, де багато житлових масивів — "спален", але мало ро­бочих місць. На рисунку 13 представлена добова ритміка населення міста за трьома показниками: 1) густота постійного населення (ніч­на густота); 2) зрушення в розміщенні постійного населення у ден­ний час (переміщення населення з окраїн до центральної зони міста); 3) сумарна густота життєдіяльності населення (людино-годин на 1 кв. км території). Ці ж показники представлені на умовній карто­грамі розподілу населення міста (рис. 14) у нічну (рис. 14, а) та денну (14, б) пору.

р (ТИС ЧОЛ. / Ю.КМ-)

Принципово важливо розрізняти суспільно-географічні процеси лінійні та циклічні. Перші мають однонаправлений поступальний характер, другі фіксують певні кругообіги та обороти. Лінійні суспі­льно-географічні процеси характеризують за їх загальною спрямова­ністю (тенденція розвитку), темпами зростання чи спаду, варіатив­ністю щодо напрямків і темпів розвитку. У багатьох випадках суспі­льно-географічні процеси аналізують як полілінійні: геодемографіч-ні процеси прогнозують щодо їх розвитку за трьома сценаріями -оптимістичним, середнім та песимістичним.

194

Рис. 13. Добова динаміка населення Москви: р_пост — розподіл постійного населення Москви; Ар — зрушення в розміщенні постійного насе­лення протягом доби; р _ин — сумарна густота життєдіяльності на­селення

Циклічні суспільно-географічні процеси характерні для природо­користування, зокрема, використання природних ресурсів (природ-но-ресурсні цикли), а також для багатьох видів господарської діяль­ності (економічні та технологічні цикли). Зауважимо, що і циклічні суспільно-географічні процеси можуть мати свою лінійну динамі­ку— зростати за своєю амплітудою чи зменшуватись, згасати, мати меншу-більшу стійкість щодо наступного циклічного повто­рення та ін.

195

В одних випадках цикли сприймаються як природне й об'єктивне явище: сезонна циклічність сільськогосподарського виробництва, переробки сільськогосподарської продукції, сезонний відпочинок населення, добова ритміка життєдіяльності великих міст та ін. В ін­ших — природу соціально-економічних коливань необхідно дослі­джувати, оскільки вона не є очевидною. Такими, зокрема, є цикли технологічних нововведень, економічного розвитку, демографічного розвитку.

На завершення нашого огляду наведемо спробу Е. Б. Алаєва сис­тематизувати та класифікувати просторові процеси. Вони представ­лені чотирма групами за такими ознаками:

• зміни морфологічної будови географічних явищ, їх територіа­льної структури {група А)\

• зміни компонентної організації та будови географічних явищ {група Б);

• зміни географічних явищ за їх третім непросторовим вимі­ром — за висотою чи глибиною {група В)\

• за тенденціями самих часових змін та їх загальними напрямка­ми {група Г).

Зрозуміло, що пропонована схема є лише першим кроком до сис­тематики географічних процесів, своєрідною методологічною розві­дкою. Порівняймо наведену групу Г з типізацією геодемографічних процесів, яка розглянута вище, щоб переконатися в тому, що систе-

196

матика процесів за їх загальною спрямованістю на "збільшення-зменшення" є дуже простою і схематичною. Систематика й класифі­кація суспільно-географічних процесів є актуальною і складною ме­тодологічною проблемою, яка потребує прискореного та поглибле­ного розроблення.

Для подальшого розроблення теорії та методології просторових процесів Е. Б. Алаєв пропонує таку понятійно-термінологічну сис­тему (табл. 7), яка певною мірою представляє головні напрямки до­сліджень таких явищ.

Таблиця 7

Просторові географічні процеси: понятійно-термінологічна система (Е. Б. Алаєв, 1983)

Процеси	Результати процесів	Зворотні процеси (антипроцеси)
А. Територіально-структурні
Диференціювання	диференціація	Нівелювання
Концентрування Стягування (зосередження)	концентрація	Деконцентрація Дифузія
Агломерування	агломерація	Деагломерування
Б. Компонентно-структурні
Поляризація	виникнення полюсів	Вирівнювання
Диверсифікація	компонентне подрібнення та ускладнення	Симпліфікація
Інтеграція	нова цілісність	Дезінтеграція
В. Вертикально-структурні
Стратифікація	вертикальна ярусність	Вертикальна однорідність (вирівнювання)
Г. Хроноструктурні
Зростання	збільшення	Зменшення
Розвиток	структурні зрушення	Деградація

197

Контрольні питання та завдання

1. Які методологічні проблеми пов'язані із взаємодією часового і просторового розвитку? Поясніть зміст концепції ергодичності.

2. Дайте загальнонаукове визначення процесу та хроноструктурі.

3. Поясніть зміст географічних процесів. Наведіть приклади фізи­ко-географічних та суспільно-географічних процесів.

4. Характеризуйте особливості геопросторових (за Е. Б. Алаєвим, 1983) та суспільно-географічних процесів.

5. За якими напрямками досліджують суспільно-географічні процеси?

6. Як моделюють суспільно-географічні процеси за окремими пока­зниками?

7. Як моделюють багатофакторні суспільно-географічні процеси?

8. Проясніть зміст моделі Т. Хегерстранда дифузії нововведень (ін­новацій) як одну з перших спроб поєднаного аналізу просторо­во-часового розвитку соціальних явищ.

9. Прокоментуйте графік життєвого циклу нового продукта (рис. 11) Та його просторового поширення.

10. Проаналізуйте добову ритміку населення Москви (рис. 13) та співставте її з добовим розподілом густоти населення в місті. Яку нову інформацію порівняно із статистичними картограмами роз­селення населення дає така модель?

11. Поясніть зміст суслільно-географічних процесів лінійних та цик­лічних, наведіть відповідні приклади. Чим зумовлене введення у суспільну географію поняття "полілінійні процеси"?

12. Як систематизує геопросторові процеси Е. Б. Алаєв (1983)?

13. Прокоментуйте понятійно-термінологічну систему "просторові географічні процеси", розроблену Е. Б. Алаєвим (табл. 7).

198

Частина друга

_♦

МЕТОДИКИ

СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ

Розділ VI

ҐЕОДЕМОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ