2. Наука і релігія

Взаємини наукових знань і релігійних вірувань і переконань ма­ють свою довгу і складну історію. В античний період наука і релігія співіснують відносно незалежно одна від одної. У добу середньовіч­чя у християнському світі домінує телеологія — філософське вчення, за яким розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, і вся ево­люція природи і суспільства удоцільнена і спрямована Богом. У часи просвітництва fXVIII ст.) європейські вчені рішуче протиста­вили науку церковним догматам: навколишній світ є матеріальним і таким, що функціонує за законами природи, а відтак — пізнаваним людським розумом. Ще у XVIII ст. відомий гуманіст-просвітитель Д. Дідро був просто переконаний, що у зв'язку з швидким поступом знання через півстоліття від релігії не залишиться і згадки. Але того­часні гуманісти і раціоналісти помилялися: релігія не тільки не зник­ла, але й протягом XIX — XX століть помітно посилила свою світо­глядну та гуманістичну роль. Навіть найбільш радикально-атеїсти­чні країни, яким був, зокрема, СРСР, вимушені були поступитися реальним потребам суспільства у релігійно-духовній діяльності.

На даний час більше уваги привертає вже не протистояння науки і релігії, а їх взаємодія у формуванні цілісної духовно-матеріальної картини світу. Свого часу (XIII ст.) християнський теолог Томас Аквінський пропагував гармонію між вірою і знанням, оскільки бо­жественний розум є спільним джерелом релігії та науки. Сучасні те­оретики католицизму активно розвивають цей напрямок, названий за ім'ям його фундатора томізмом. І православне богослов'я нині сповідує співіснування релігії та науки як два методи пізнання: знан­ня приводить нас до віри, а віра — до знань.

Протягом XIX — XX століть релігія зробила певні кроки назу­стріч науці. Стрімкий науково-технічний прогрес, вражаючі досяг­нення природознавства помітно похитнули до того незворушні дог­мати "святого письма". На І Ватиканському соборі (1869-1870 pp.) була визнана можливість пізнання сучасного світу. У 1962-1965 ро­ках на II Ватиканському соборі зроблена заява щодо позитивної оцінки церквою наукового прогресу, яка віднині визнає самостій­ність науки і не зазіхає на свободу наукового пізнання. У 1979 р. папа Іоан Павло II вперше офіційно визнав, що Галілео Галілей не­справедливо постраждав з вини інквізиції.

В свою чергу, наука все більш уважно аналізує співвідношення

20

позитивного та інтуїтивного знання, раціонального та сенсуального і навіть ірраціонального пізнання і робить відповідні кроки назустріч релігійному світогляду. Свого часу М. О. Бердяєв (1916 р.) стверджу­вав, що творчість — це вихід за межі даного світу, в процесі творчої діяльності створюється новий світ, який може бути і уявним. Францу­зький філософ Анрі Бергсон вважав, що інтелект пізнає тільки інерт­ну, застиглу матерію. А її сутність — рух, життя, являє собою "неясну туманність", яка осягається лише інтуїцією. Філософський інтуїти­візм стверджує, що інтуїція є єдиним засобом осягнення істини. Вона споріднена з інстинктом і є позачуттєвим, позалогічним пізнанням.

Ідею взаємодії науки крелігіг активно провадив у життя знамени­тий французький учений і теолог П'єр Тейяр де Шарден, який наго­лошував їх "коадаптацію": релігія і наука — дві нерозривні фази одного й того ж самого повного акту пізнання. Самі об'єктивні спо­стереження в наукових дослідженнях, за П. Тейяром де Шарденом, "наскрізь пронизані визнаними вихідними умовами, а також форма­ми чи навиками мислення, які вироблені протягом історичного роз­витку наукового дослідження". П. Тейяр де Шарден розробив кон­цепцію грандіозного космогенезу, за якою світогляд є одночасно і ре­лігійним, і науковим: космічно матерія у своїй еволюції проходить такі фази, як геологічна (геогенез), біологічна (біогенез), психічна (психогенез); зароджується нова фаза — фаза розуму (ноогенез). Центральним моментом у всіх космогоніях Тейяра виступає фено­мен людини. Цей напрямок нині називають "тейяризмом" або конце­пцією "християнського еволюціонізму'".

Сучасне бачення відносин і взаємодії науки і релігії ілюструють наступні положення. Відома концепція екотеології стверджує, що всі екологічні негаразди людства зумовлені пануючим механістич­ним поглядом на світ, за яким не лишається місця для божественно­го начала. І Цкаві й глибокі думки щодо взаємодії науки і релігії ви­клав глава католицької церкви папа Іоан Павло 11 у своїй промові у Фрібурзькому університеті (Швейцарія, 13 червня 1984 p.): за всієї штивності своїх методів наука уокремлено не здатна вирішити фун­даментальні питання життя; для надання сенсу науковому знанню необхідно усвідомити його межі та включити в систему інтегрально­го бачення світу, яке здатне зрозуміти людину в її цілісності та трансцендентному, надчуттєвому вимірі; конфлікти віри і розуму не є необхідним наслідком їхньої природи і вже відійшли в минуле, а тому необхідно здійснювати діалог науки і релігії.

21

А. Д. Сахаров у своїй знаменитій Ліонській лекції (27 вересня 1989 р.) поділився такими роздумами: у період Відродження, у XVIII, у XIX віках здавалося, що релігійне мислення і наукове мислення про­тистоять одне одному, як би взаємно одне одного виключають. Це протиставлення було історично виправданим, воно віддзеркалювало певний період розвитку суспільства. Але я вважаю, що воно все-таки матиме якесь глибоке синтетичне вирішення на наступному етапі роз­витку людської свідомості. Моє глибоке відчуття — існування в при­роді якогось внутрішнього смислу, в природі в цілому. Я кажу тут про речі інтимні, глибокі, але коли мова йде про підведення підсумків і про те, що ти маєш передати людям, то казати про це теж необхідно. І це відчуття, може бути, більш за все живиться тією картиною світу, яка відкрилася перед людьми у XX віці.

Показово, що у наш час виникають все нові напрямки наукових пошуків, які у той чи інший спосіб намагаються поєднати єдиним світоглядом матеріальне і духовне, позитивне знання та інтуїтивні й ірраціональні ідеї, науку і релігію. Одні з них поширюють духов­ність і самоорганізацію на весь матеріальний світ, інші матеріалізу­ють духовні категорії та поняття. Чи не найбільш яскравим прикла­дом таких пошуків є розробка відомим українським географом проф. Г. І. Швебсом теоретичних і методологічних засад нової нау­ки етології та нової географічної дисципліни геоеніології. *•)

Контрольні питання та завдання

1. Якими були взаємини науки і релігії, починаючи з античних ча­сів і до наших днів?

2. Характеризуйте протистояння просвітництва і релігії у XVIII ст. Які соціальні функції релігії не розуміли просвітителі?

3. Якими представляв взаємини релігії та науки томізм (XIII ст.)?

4. Характеризуйте взаємні кроки релігії та науки щодо подолання протистояння у наш час.

5. Характеризуйте творчі здобутки П. Тейяра де Шардена у розро­бці концепцій зближення релігії й науки та їх взаємодії.

6. Ознайомтесь з роботами Г. І. Швебса і поясніть зміст і предметну своєрідність розробленої ним нової географічної дисципліни — геоеніології. *

* Г. И. Швебс. Введение в зниогеографию, кн. 1 — Эниоземлеведе-ние. — Одесса, 2000. — 255 с.

22

З, НАУКИ ПРИРОДНИЧІ ТА СУСПІЛЬНІ

У наш час спостерігається посилена взаємодія та взаємне прони­кнення принципів і методів природознавства і гуманітарних, суспі-іп.них наук. Природознавчі науки розробляли свої концепції та тео­рії для умовних, ідеалізованих закритих систем. "Умовних", оскіль­ки реальний світ та його фрагменти являють собою відкриті систе­ми. І уманітаріїта соціологи користуються уявленнями про системи відкриті. Закриті системи у своєму розвиткові прямують до знижен­ня організації і далі до хаосу, відкриті системи націлені на підвищен­ня організації. Філософія науки уважно аналізувала особливості природничих і гуманітарних наук. Важливих висновків дійшли за цим напрямом представники Баденської школи неокантіанців (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт та їх послідовники):

• для природознавства характерний генералізуючий підхід, а для гуманітарних наук — індивідуалізуючий {ідіографічний);

• методи природничих наук розробляють від загальних експери­ментів та законів, а методи гуманітарних наук від індивідуалізації Та людських цінностей.

Як буде показано далі, це дуже принципові відмінності між при­родничими та гуманітарними науками: перші спрямовані на пошук об'єктивної істини — теорії, підкріпленої новими фактами, другі мають на меті досягнення людських цінностей, які вочевидь є суб'єк­тивними. Склалася нова наука про людські цінності — аксіологія, яка намагається врахувати інтереси і потреби індивідуальні, групо­ві, соціальні, етнокультурні, політичні, духовні.

Суспільна географія охоплює своєю предметною областю і природ­ні, і соціальні системи, і їх раціональне поєднання та взаємодія ли­шаються однією з головних і дуже складних методологічних про­блем суспільної географії. Суспільно-географічні дослідження охоп­люють і суспільство, і природне середовище, і ця особливість даної дисципліни породжує додаткові методологічні проблеми.

Протягом XX ст. склалося певне протистояння двох основних сфер пізнання — природничо-наукової та соціогумаиітарної, і таке протистояння зберігається і певною мірою посилюється у наш час. Свого часу (1959 р.) відомий англійський письменник і вчений Чарлз Сноу констатував, що між традиційною гуманітарною куль­турою Західної Європи та "науковою культурою", яка сформувала­ся на основі розвитку природознавства і техніки, поглиблюється іс-

23

тотний розрив, а можливо — прірва. Таким чином, сучасна культу­ра двополюсна: один з полюсів становить культура, створена нау­кою, природознавством; на другому полюсі — соціогуманітарні цін­ності та теорії. Представники гуманітарної культури, як правило, мало обізнані з сучасною науковою моделлю фізичного світу, вони не сприймають спрощень, ідеалізацій, формалізацій, за допомогою яких природничники вибудовують свої теорії. В свою чергу, пред­ставники природничих наук не знають соціогуманітарних цінностей і критеріїв, не сприймають концепцій і теорій соціального розвитку, оскільки суспільствознавці не користуються методами "точних наук".

Така поляризація культури завдає шкоди загальному поступу людства та розвиткові самої науки. її подолання пов'язують з поси­ленням інтеграційних тенденцій наукового пізнання. Об'єктивну ос­нову інтеграції знання становить єдність матеріального світу, спіль­ність фундаментальних властивостей матерії та законів її розвитку. Інтегративні тенденції в науці посилились вже у другій половині XIX ст., але особливо помітними вони стали в наш час. Загальнона-укові та міждисциплінарні концепції й підходи набувають дедалі бі­льшого поширення в науці, починаючи з середини XX ст. Нині гово­рять про формування єдиної науки про людину, суспільство, держа­ву, природу, життя.

Зрозуміло, що в розвитку науки завжди поєднувались і взаємоді­яли тенденції диференціації та інтеграції, але їх співвідношення в рі­зні часи було різним. І якщо XIX століття було апогеєм диференціа­ції наук і появи все нових дисциплін, кількість яких сягає нині двох тисяч, то друга половина XX століття стала часом беззастережного пріоритету наукового синтезу, інтеграції науки, формування якісно нових інтегральних і синтетичних наукових дисциплін. Прикладом такого синтезу слугує виникнення синергетики — науки про закони коеволюції, сумісного розвитку складних систем. Вона виникла як фізична дисципліна у розділі термодинаміки, але швидко поширила своє застосування на всі природні та суспільні процеси,; Головним теоретичним здобутком синергетики стало обґрунтування колоса­льної вибірковості існування чи життєдіяльності: складне існує та функціонує у надзвичайно вузькому діапазоні умов.

24

Контрольні питання та завдання

І. Я кі суттєві відмінності між науками природничими та суспільни­ми (гуманітарними) встановлює сучасна загальнонаукова мето­дологія?

.\ Характеризуйте особливий статус суспільної географії за її пред­метною областю. Які методологічні труднощі з цим пов'язані?

3, Чим зумовлене протистояння природничо-наукової та соціогу- манітарної сфер пізнання?

4. Характеризуйте сучасні міждисциплінарні концепції та загаль- нонаукові інтеграційні тенденції, які можуть подолати традицій­ ний розрив між науками природничими та гуманітарними.