9. Як називали перших естрадних виконавців у Середньовіччі?

(Голіарди, трубадури, менестрелі)

Голіарди - на германських землях використовували слово «ваганти». Вагантами ставали безробітні клірики, студенти та школярі, які часто веселими юрбами переходили з одної школи до іншої та й після закінчення навчання перебиралися з місця на місце, не маючи постійної роботи. Вираз «голіарди» набув поширення у Франції та Англії.

Поезія голіардів та вагантів виникає на базі поезії про життя мандруючих «вчених кліриків», про події, свідками яких їм судилося бути. У середні віки латина була мовою освіти й науки. В університетах, монастирських школах усі предмети викладалися цією мовою. Вже у ХІІ столітті соборні школи почали випускати надмірну кількість кліриків, багатьом із них не вистачало місць при соборах і монастирях, вони залишались без своєї парафії. Чимало з них мандрували шляхами Європи. Знання латини вирізняло вагантів з-поміж невігластва натовпу, вони відчували себе інтелектуальною елітою, хоча їхній соціальний рівень був невисоким. Вони знали, що таке бідність, приниження. Це зближувало їх із простим людом. Високо цінуючи Овідія, Горація, вони знали й народну творчість, використовували у своїх творах мотиви та форми народних пісень. Вони не прагнули прикрашати життя, і навмисне уникали куртуазності.

Слово «трубадур», на думку більшості істориків, походить від окситанського дієслова trobar, що означає «вигадувати, винаходити, знаходити». Значення слова надзвичайно підходить до трубадурів — складаючи свої витончені вірші, трубадури вміли підібрати точне слово або риму. Вірші складалися з урахуванням того, що їх обов'язково мала супроводжувати музика. Мандруючи з міста до міста, нерідко в супроводі професійних музикантів, що називалися жонглерами, трубадури виконували свої пісні під арфу, віолу, флейту, лютню або гітару.

У замках аристократів, на ринках, лицарських турнірах, ярмарках будь-які святкування неодмінно супроводжувались музикою і часто запрошувалися саме трубадури.

Уже на кінець ХІ століття з'являється перший трубадур Провансу — Гільом (Гійом, Вільгельм) ІХ Трубадур : 22 жовтня 1071 —10 лютого 1126 рр.), також граф Вільям Пуат'є (Гійом VII) і герцог Аквітанії, прадід Річарда І Левове Серце. Хронологічно, перший із відомих трубадурів, Гільом Аквітанський, вважається родоначальником не лише провансальської, а й європейської поезії. За «відою» ХІІ століття повідомляється, що «Граф Пуат'є був одним із найкуртуазніших людей у світі, та одним із найбільших ошуканців жінок, і був він добрим лицарем, галантним і щедрим; і добре складав вірші та співав…»До нас дійшло одинадцять віршів, написаних ним окситанською мовою: шість жартівливих «кансон», чотири куртуазні «кансони» та «покаянна пісня». Дослідники творчості Гільома Аквітанського відзначають поетичну довершеність віршів та їхню яскраву індивідуальність.

Менестре́ль - 1)загальна назва поета-музиканта (у тому числі жіночої статі), професійного артиста Середньовіччя (з 12 ст.) та раннього Відродження, який заробляє співом і грою на музичних інструментах з пам'яті. Близьке за значенням слово «жонглер» (фр. jongleur) зазвичай трактується ширше, тобто це не тільки музикант, а й оповідач, блазень, фокусник, акробат.

2) середньовічний поет-співак в романтичній літературі XIX століття;

3) починаючи з XX століття — поети-музиканти і виконавці авторської пісні (професіонали або аматори) у рольовому середовищі, або виконавці з рольовим ухилом.

У середньовічних латинських текстах менестрелями називали різних за своїм соціальним станом осіб, що перебували на особистій службі у сеньйора і виконували при ньому певні обов'язки ; міністеріалем в цьому сенсі, тобто «служителем», міг називатися і придворний поет або блазень , але слово «менестрель» не означало виключно поетичне ремесло.

У пізньосередньовічних французьких і англійських текстах (після XIII століття) цей термін вживається як синонім до термінів трувер, жонглер.

З XIV століття словом менестрель називають, переважно, світських професійних музикантів. Отже всі відомості, які маємо про менестрелів XIV—XVIII ст., зокрема, про їхні цехові організації (ménestrandie) у містах Франції та Англії, відносяться радше до історії музичного, а не літературного побуту.