1.3. Рівні економічного аналізу та обґрунтування управлінських рішень

Зв'язки економічної теорії, господарської практики та економічної політики виявляються на мікроекономічному та макроекономічному рівнях аналізу. Відпо­відно, економічну теорію поділяють на мікро- і макроскономіку. Такий поділ економічної науки ґрунтується на розрізненні об'єктів і предметів дослідження.

Мікроекономіка — галузь економічної науки, зосереджена на аналізі економічної поведінки окремих економічних агентів (домогосподарств і підприємств), їх взаємодії на ринках ресурсів, товарів і послуг при розв'язанні основних економічних проблем.

На рівні мікроекономічного аналізу зосереджують увагу на таких величинах, як виробництво конкретного продукту, кількість працівників, зайнятих в одній фірмі, виручка або дохід фірми чи домогосподарства, видатки фірми або домогосподарства тощо.

Мікроекономіка є основою сучасної економічної тео­рії. Інколи її називають «теорією цін», оскільки предме­том її дослідження є механізм розподілу ресурсів, а основ­ним індикатором — ціна. Ця галузь економіки вивчає і пояснює механізми та чинники врівноваження попиту І пропозиції на ринку через ціни. Потенціал мікроекономіки закорінений у простоті її структури та тісному зв'яз­ку з економічною дійсністю. Об'єктами економічних дос­ліджень стають корпоративне управління, поведінка інституціональних й індивідуальних інвесторів та мене­джерів підприємств, інші проблеми мікрорівня.

Мікроекономічна теорія охоплює такі розділи: тео­рія фірми, дослідження структури ринку (досконала конкуренція, монополія, олігополія, монополістична конкуренція), вибір в умовах невизначеності та ризику, суспільні блага, зовнішні ефекти, вибір у часі, часткова і загальна рівноваги, економіка добробуту, аналіз спе­цифічних ринків, теорія ігор та ін. Вона тісно пов'язана а дослідженням господарських операцій! теорією прийняття економічних рішень.

Становлення мікроекономіки було тривалим. Мікроекономічний аналіз започатковано ще в класичній політичній економії (розроблено основи функціональ­ного аналізу А. Смітом). Основоположним для розвитку мікроекономіки вважають обґрунтування англійським економістом Томасом Мальтусом (1766—1834) закону спадної віддачі та теорії трьох факторів виробництва французьким економістом Жаном-Батістом Сеєм (1767—1832), які й натепер широко використовують у мікроекономічному аналізі. Однак як галузь економіч­них досліджень вона виокремилася лише наприкінці XIX — на початку XX ст.

Становлення мікроекономічного аналізу поділяють на три етапи.

I етап (1845—1890). Закладення основ мікроеконо­міки, формулювання основних методологічних принци­пів дослідження: закони1 насичення потреб людини німецького економіста Германа-Генріха Госсена (1810— 1858); принцип граничної корисності представників австрійської школи Карла Менгера (1840—1921), Фрідріха фон Візера (1851—1926), Ойгена Бем-Баверка (1851—1919); теорія граничної продуктивності факто­рів виробництва представника американської школи Джона Бейтса Кларка (1847—1938);

II етап (1890—19рІІ). Мікроекономіка виокремлю­ється як галузь економічних досліджень на основі систематизації й узагальнення ідей пізньої класики, австрійської та американської шкіл: визначення англійським економістом Альфредом Маршаллом (1842—1924) ринкової на основі співвідношення граничної корисності та витрат виробництва, законів попиту та пропозиції; використання математичного апа­рату як інструменту економічних досліджень, обґрунту­вання теорії загальної економічної рівноваги представ­никами математичної школи (англійські економісти Вільям-Стенлі Джевонс (1835—1882), Френсіс-Ісідор Еджуорт (1845—1926), швейцарський економіст Леон Вальрас (1834—1916), італійський економіст Вільфредо Парето (1848—1923));

III етап (1933 — донині). Мікроекономіка розви­вається на власній методолргічній основі і поповнюєть­ся такими відкриттями: ефект доходу і заміщення (український економіст Євген Слуцький (1880—1948), англійські економісти Джон-Річард Хікс (1904—1989), Пол-Ентоні Самуельсон (1915—2009)); теорія недосконалої конкуренції (англійський економіст Джоан-Вайолет Робінсон (1903—1983)); теорія монополістичної конкуренції (американський економіст Едвард-Гастінгс Чемберлін (1899—19667)); теорія ігор (американський математик Джон-Форбс Непі (нар. 1928), американсь­кий економіст німецького походження Оскар Моргенштерн (1902—1977), американський математик Джон фон Нейман (1903—1957)). Особливістю новітніх мікроекономічних досліджень є їх максимальна доказо­вість, використання найсучасніших методів аналізу, зокрема таблиць, графіків, статистики, економетрики, методу математичного моделювання.

Предмет дослідження макроекономіки значно шир­ший.

Макроекономіка — функціонування економіки загалом або її складових, таких як урядовий сектор, домогосподарства і приват­ний сектор.

Першою спробою аналізу макроекономічних проце­сів була «Економічна таблиця» (1758) французького економіста Франсуа Кене (1696—1744), в якій він відоб­разив процес відтворення суспільного продукту. У XIX ст. це намагався зробити німецький економіст і філософ Карл Маркс (1818—1883) у схемах простого і розширеного відтворення, а також Л. Вальрас у теорії загальної рівноваги. Проте макроекономічні побудови у XVIII—XIX ст. виконували переважно суто теоретичну функцію. Уперше предмет макроекономіки, специфіку її методології та практичного застосування результатів макроекономічного аналізу обґрунтував англійський економіст Джон Мейкард Кейнс (1883—1946) у праці «Загальна теорія відсотка, зайнятості і грошей» (1936).

Об'єктом вивчення макроекономіки як галузі еконо­мічної науки є процеси економічного зростання, зайня­тості, інвестування тощо. Економіка конкретної країни може розглядатися як певна макроекономічна система (макроекономіка). Тобто макрорівень — цілісний і само­стійний, причому рішення, прийняті на макрорівні, виз­начають економічну ситуацію на всіх інших рівнях.

Завданням макроекономіки є обґрунтування еконо­мічного змісту таких категорій, як «продуктивні сили», «власність», «ринок», «товарне виробництво», «націо­нальне багатство», «відтворення», «обмін», «розподіл» та ін., а також встановлення внутрішніх сталих зв’язків між ними, що дає змогу розробити основні методи державного регулювання з метою забезпечення розвит­ку і функціонування цілісної економічної системи. Однією з основних проблем макроекономіки є з'ясуван­ня ролі держави (а отже, її функцій) у системі макроекономічного регулювання, зокрема її вплив на еко­номічну рівновагу, послаблення макроекономічної нестабільності тощо. Макроекономіка розробляє інструментарій державного втручання в економіку, є теоретичною основою та обґрунтуванням такого втру­чання. На макрорівні застосовують механізми грошово-кредитного, бюджетно-податкового, валютного, анти­монопольного регулювання, створюють системи під­тримки зайнятості населення і подолання негативних наслідків безробіття.

Важливим методом макроекономічного аналізу є моделювання. Макроекономічні моделі в спрощеній формі, за багатьох припущень, відображають основні залежності між економічними показниками. Мак­роекономічні моделі містять екзогенні (зовнішні) та ендогенні (внутрішні) змінні, величина яких є резуль­татом розв'язку моделі. Найчастіше до екзогенних змінних зараховують рівень державних витрат, ставки оподаткування, величину пропозиції грошей та ін.; до ендогенних — обсяг виробництва, рівень зайнятості та безробіття, рівень інфляції тощо.

При побудові макроекономічних моделей викори­стовують відповідний понятійний апарат і особливі сукупні, тобто узагальнені, або агреговані, показники. З їх допомогою можна розглядати ринки окремих ресурсів і продуктів як єдиний ринок країни, де взаємо­діють сукупний попит і сукупна пропозиція. Для аналі­зу ринку на макрорівні застосовують сукупні показни­ки, що характеризують статику: валовий внутрішній продукт, валовий національний дохід, чистий внутріш­ній продукт, сукупний Попит, сукупна пропозиція, сукупний дохід, інфляція та інші, а також динаміку економічних процесів — темпи зростання реального валового внутрішнього продукту, темпи інфляції тощо. Для кожної макроекономічної моделі існують власні припущення стосовно ступеня агрегування й умов, за яких розглядають певні процеси: закрита або відкрита система, короткостроковий чи довгостроковий часовий проміжок та ін.

Макроекономічні моделі демонструють, як зміна однієї з екзогенних змінних впливає на ендогенні показники. Застосування макроекономічного моделю­вання допомагає розробляти ефективні заходи еконо­мічної політики та прогнозувати їх наслідки. Основни­ми макроекономічними моделями є моделі кругообігу продуктів і доходів, сукупного попиту, сукупної про­позиції, мультиплікатора, економічної рівноваги, гро­шового ринку, економічного зростання, «затрати-випуск» та ін.

Отже, підходи до аналізу на мікро- та макрорівні відрізняються ступенем уваги до економічних явищ і процесів. На кожному рівні предметом дослідження є емпірична сфера, тобто матеріальні об'єкти і системи, що реально існують (мікрорівень), і концептуальна сфера — цілі, уподобання, наміри та сподівання осіб, які здійснюють економічну діяльність (макрорівень). Міжрівневі зв'язки, зокрема взаємозв'язок між перебі­гом макроекономічних процесів і поведінкою мікроекономічних суб'єктів, ще недостатньо обґрунтовані в економічній теорії, не мають універсального характеру, неоднакові в різних країнах і в різні періоди розвитку національних економік.

Зокрема, американський економіст К.-Дж. Ерроу (нар. 1921) назвав «великим скандалом» те, що неокла­сична теорія ціни не може пояснити такий макроекономічний феномен як безробіття, американські еконо­місти Роберт-Емерсон Лукас (нар. 1937) і Томас-Джон Сарджент (нар. 1943) стверджували, що кейнсіанська макроекономічна теорія має фундаментальний недолік — відсутність стійких мікрооснов. У 70—80-ті роки XX ст. Р.-Е. Лукас розробив модель раціональних споді­вань, що стала теоретичною парадигмою нової класич­ної економічної теорії. її дослідницька програма нама­галась підвести під макроекономіку тверді мікроекономічні принципи і стала домінуючим напрямом в макроекономіці. У середині 80-х років учені зосередились на відродженні кейнсіанських ідей, однак розроблені моделі поки що перебувають у стадії становлення.

Економічним системам розвинутих країн властива тісна взаємозалежність мікро- і макроекономічних процесів, сильний вплив макроекономічних регулято­рів на поведінку мікроекономічних агентів, що ство­рює об'єктивне підґрунтя для застосування різноманіт­них моделей (кейнсіанських, монетаристських, інституціональних та ін.) макроекономічного регулювання. У більшості трансформаційних країн навпаки — дер­жава жорстко і безпосередньо впливала на соціально-економічні процеси шляхом централізованого регулю­вання поведінки мікроагентів через звуження сфери самостійних рішень і встановлення строгих правил їх прийняття в різних господарських ситуаціях. Вплив макрорегуляторів на мікроекономічну поведінку в цих країнах у трансформаційний та посттрансформаційний періоди є слабким. Це суттєво обмежує можливості застосування традиційних моделей макрорегулювання економіки. Тому передумовою: створення цілісної і вну­трішньо мобільної економіки у трансформаційних краї­нах є виокремлення проміжного, або мезоекономічного, рівня, що повинен стати пов'язувальною ланкою між предметними сферами економічного аналізу й економіч­ної політики: макроекономічнфю та мікроекономічною.

Мезоекономіка — напрям економічної науки, що досліджує гос­подарські процеси на рівні регіонів країни, галузей національної економіки, галузевих комплексів (промислового, агропроми­слового, військово-промислового тощо), найбільших підпри­ємств.

Мезоекономічними об'єктами можна вважати фінан­сово-промислові та торгово-промислові групи; підпри­ємства, розміщені в одному місті, районі; виробників, що оперують на одному ринку; мережеві структури, пов'язані стійкими фінансової-економічними відноси­нами; великі вертикально інтегровані компанії та ком­плекси; групи підприємств, сформовані за розміром (малі, середні, великі).

Специфіка економічного аналізу на мезорівні поля­гає в тому, що мезоекономічні структури розглядають як носіїв економічних і соціальних інститутів, що ви­значають норми, правила, традиції відносин між уча­сниками, які входять у ці структури, а також із інши­ми заінтересованими особами. Отже, у трансформаційних країнах, де недосконало працюють макроекономічні регулятори, економічна політика держави повинна бути зорієнтованою на розвиток мезоекономічних структур, формування відповідних інститутів, розроблення галузевих і регіональних економічних політик.

Вивчення процесів виникнення економічних інсти­тутів, пошук нових відповідей на традиційні економіч­ні питання щодо розподілу ресурсів, меж раціонально­сті поведінки економічних агентів призвело до виокре­млення ще одного рівня економічного аналізу — наноекономіки. Термін «наноекономіка» запровадив у 1987 р. К.-Дж. Ерроу.

Наноекономіка — теорія економічної поведінки індивіда, що опи­сує мотивацію і чинники впливу на діяльність індивідуального агента (фізичної особи).

Поведінку індивідуального агента розглядають як певною мірою ірраціональну, часто спонтанну, нелогічну.

Місце наноекономіки в економічній науці зумовлено становищем її об'єкта — індивіда — в економічній системі. Завдання наноекономіки — пояснювати та прогнозувати економічну поведінку людини, визначати внутрішні й зовнішні детермінанти та чинники її пове­дінки в різних економічних ситуаціях, зокрема з точки зору раціональності/ірраціональності. Як і у мікроекономіці, важливим є аналіз економічної взаємодії індиві­да з іншими економічними агентами і соціальними гру­пами. Наноекономіка дає змогу виявити вплив діяльно­сті окремих фізичних осіб на поведінку мікроекономіч­них об'єктів — підприємств, домогосподарств, організа­цій, доповнюючи мікроекономіку.

Особливістю наноекономіки є тісний зв'язок її із неекономічними науками: психологією, соціологією, історією, ергономікою, менеджментом та ін.

Наприкінці XX ст. посилилися інтернаціоналізація господарського життя суспільства, його глобалізація. У зв'язку з цим різко зменшилось значення державних кордонів. Національні економіки стають усе більш від­критими, їм властиві взаємовплив, взаємопереплетіння і взаємопроникнення. Зовнішні чинники економічного розвитку починають діяти на національні економіки як внутрішні. У цьому контексті зміст предмета економічної теорії розширюється, виходить за національні межі. До основних об'єктів економічного аналізу додалося світове господарство з його системою міжнародних економічних відносин, на вивченні якого зосередилася мегаекономіка.

Мегаекономіка — розділ економічної теорії, що вивчає функціо­нування глобальної економіки.

Мегаекономіка поки що використовує методологію та інструментарій, що застосовуються при вивченні національних економічних систем, однак потребує спе­цифічного теоретичного осмислення і методів аналізу, які покликані розвинути економічну науку, значно роз­ширити її межі за рахунок дослідження глобальних чинників господарського розвитку.

Отже, з розвитком економічної науки ускладнюється її внутрішня структура, що виявляється у виокремленні нових рівнів економічного аналізу, розширенні та специ­фікації об'єктів дослідження, зміні аналітичного інстру­ментарію. Актуальні напрями розвитку економічної теорії на сучасному етапі пов'язані з інтеграцією розрізнених теоретичних підходів з метою узгодженого опису різно­манітних економічних процесів на нано-, мікро-, мезо-, макро- і мегарівнях. Окрім розвитку теоретичних підхо­дів, необхідне розроблення специфічного аналітичного інструментарію для нано)-, мезо- та мегарівнів, а також розширення та принципова зміна інструментарію еконо­мічного регулювання на всіх рівнях економіки.