2. Версальський мирний договір і його наслідки

Версальська система мирних договорів (1919-1920), яка закріпила перерозподіл світу в інтересах монополістичного капіталу країн-переможниць в першій світовій війні, не знищила германський імперіалізм, а породила ряд нових суперечностей між імперіалістичними державами.

У дзеркальній залі Версаля створювалася світова бюрократична структура з таким же, як і в сучасному клоні, майже нульовим ефектом у «розрулюванні» будь-яких конфліктів, дарма, що декларувалися «взаємні гарантії незалежності і територіальної цілісності великих і малих держав». У статуті ЛН, ухваленому на пропозицію президента США Вільсона, було багато пишномовних слів про міжнародне співробітництво на ниві економіки та політики. Чого варта преамбула статті 16: «Якщо член Ліги вдається до війни, на противагу зобов’язанням, прийнятим у статтях 12, 13 або 15, то він ipso facto (тим самим — лат.) розглядається, як такий, що вчинив акт війни проти решти членів Ліги...». Постійними членами Ради Ліги Націй, штаб-квартира якої розташувалася в Женеві, ставали провідні країни — переможниці в Першій світовій війні: Великобританія, Франція, США, Італія та Японія, котрі отримали по п’ять голосів, у той час як Китай отримав лише два, а решта країн — по одному. Але сенат США — країна була охоплена ізоляціоністським рухом — не ратифікував мирний договір із Німеччиною від 28 червня 1919 року, і американці вступили в ЛН 1934 року вже за президентства Рузвельта. Веймарська Німеччина стала повноправним членом Ліги Націй лише 9 вересня 1926 року.

Першою жертвою Версаля виявилася саме Німеччина. За умовами мирного договору вона поступалася Франції Ельзасом і Лотарингією, захопленими після франко-пруської війни 1870—1871 років, відродженій Польщі — Познаньщиною, частиною Помор’я та Сілезії; Данциг (Ґданськ) оголошувався вільним містом. Шлезвіг після 55 років німецької окупації повертався Данії. Порт Мемель (Клайпеда) переходив під юрисдикцію ЛН, а 1923 року відійшов до Литви. Саарський вугільний басейн перебував під управлінням Ліги Націй; лівий берег Рейну перетворювався на демілітаризовану зону й окупувався французами, англійцями та бельгійцями на 15 років. Німеччина позбавлялася всіх колоній, що переходили під юрисдикцію ефемерного мандата ЛН, а насправді вони управлялися британцями, англійцями, бельгійцями, японцями, а також домініонами Великобританії. У договорі було визначено лише перший репараційний внесок Німеччини — 20 млрд. марок золотом. Армія обмежувалася 100 тисячами добровольців. Практично знищувався військовий флот. Приниження Версалем стало козирною і притім безпрограшною картою в руках німецьких націоналістичних реваншистських партій, передусім нацистської.

Карта Східної Європи була повністю перекроєна. На руїнах чотирьох імперій — Російської, Німецької, Австро-Угорської та Оттоманської — створювалися незалежні держави. Серед них у Європі: Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехо-Словаччина, КСХС — Королівство сербів, хорватів і словенців (із 1929 року — Югославія), Австрія, Угорщина.

Наріжним каменем Версальської системи, здавалося, було поставлено мудрий принцип національного самовизначення; багато говорилося про кордони в суворій відповідності до етнічного поділу. Але на жаль, ряд народів так і залишилися бездержавними. Українські землі опинилися в складі чотирьох держав — Радянського Союзу, Речі Посполитої (Галичина, Підлящщя і Волинь), Чехо-Словаччина (Закарпаття) та Румунії (Північна Буковина та Південна Бессарабія).

Ряд державних утворень були конгломератом різновеликих, найчастіше антагоністичних націй. Так, Королівство сербів, хорватів і словенців і значною мірою Чехо-Словаччина, що до неї країни Антани зі стратегічних міркувань приєднали Закарпаття, були штучними утвореннями. У тих же Польщі, Чехо-Словаччині й Румунії національні меншини становили чималу частину населення. У Польщі понад 40% громадян не були поляками. В особливому становищі перебували німці Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, Югославії, котрі отримували серйозну підтримку у Веймарській республіці і Третьому рейху. Вони й стали розмінною монетою вже після Другої світової війни, коли більш як 14 мільйонів «фольксдойче» Східної Європи були змушені під дулами автоматів утікати до Німеччини.