3.2. Верховенство закону як принцип конституції України

Верховенство закону прямо не зафіксоване в Конституції у вигляді спеціальної норми або принципу. Це зроблено у інший спосіб, що, однак, не позбавляє підстав твердити про існування відповідного конституційного принципу (принципу Конституції).

По-перше, закони України поєднані в ряді статей Конституції як найважливіші національні засоби регулювання певних відносин (усього таких статей сім). Саме Конституція України і закони України виділені як об'єкти офіційного тлумачення, здійснюваного єдиним органом конституційної юрисдикції.

По-друге, хоча в Конституції не вживається термін «підзаконні акти», закони в її тексті іноді прямо виокремлюються від масиву цих актів (три статті та пункт розділу XV).

По-третє, в тексті Конституції є багато загальних і конкретно адресованих відсилань до законів («відповідно до закону», «в порядку, встановленому законом», «встановлюється законом», «визначається законом України» тощо). Відповідні формули не завжди є досконалими, проте, їх існування свідчить про різний рівень зв'язків конституційних положень з положеннями законів. Проблема досконалості цих формул є чи не універсальною³¹.

В Конституції термін «закон» вживається як у широкому, так здебільшого у вузькому розумінні. В широкому — він означає сукупність актів позитивного права, у вузькому — насамперед акти, прийняті Верховною Радою України і підписані та офіційно оприлюднені Президентом України. При цьому саме закони у вузькому розумінні, визначені Конституцією як акти, ухвалені від імені держави в цілому («закони України»), а не як акти органів державної влади. Таким актом є й сама Конституція України.

Основний Закон прямо визначає коло суб'єктів, віднесених до сфери законодавчого регулювання. Водночас він встановлює порядок прийняття і офіційного оприлюднення законів, який є необхідною передумовою набрання ними чинності. Цей порядок не тільки свідчить про верховенство закону в системі «підконституційних» нормативно-правових актів і про його відносно вищу юридичну силу, а й зумовлює особливості закону як акта законодавчої влади, характеризує природу законотворчості як функції парламенту. І хоча конституційний порядок ухвалення (прийняття і офіційного оприлюднення) закону здебільшого відбивається на його формі (а не на змісті), цей порядок іноді справедливо розглядається як одна з ознак саме закону.

Верховенство закону можна вважати чинником принципу верховенства Конституції. В частині другій її статті 8 записано: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». За Г. Кельзеном конституцію можна сприймати як основоположну норму, яка визначає процедуру створення наступної субординованої норми. Правопорядок, за його логікою, визначається ієрархічною системою норм, очолюваною конституцією. Тому закони, створені поза визначеною конституцією процедурою або з її порушенням, не відповідають основоположній нормі й не можуть діяти. Інакше розривається «тканина» ієрархізованого у відповідний спосіб правопорядку, і він по суті ліквідується.

Зазначена логіка була покладена в основу ідеології конституційної юрисдикції, здійснюваної спеціалізованими судами. При цьому об'єктом контролю щодо конституційності визнавалась не тільки форма закону (порядок розгляду, прийняття і офіційного оприлюднення), а і його зміст. Саме такий підхід визнаний Конституцією (частина перша статті 152).

Вплив Конституції на законотворчість не зведений виключно до нормативного імпульсу у вигляді відповідних посилань і відсилань в її тексті й до встановлених нею процедур законодавчого процесу. Конституція об'єктивно формулює загальні цілі законотворчості, забезпечує наступництво розвитку і стабільність системи права, визначає системоутворюючі зв'язки різних нормативно-правових актів між собою і, насамперед, із законами.

В пункті 1 розділу XV Конституції зазначено, що «закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України». Це означає, що усі органи, які наділені функціями нормативної правотворчості, повинні привести свої акти у відповідність з Конституцією. З іншого боку, наведене положення треба трактувати як вимогу додержувати у правозастосуванні не тільки співвідношення між Конституцією, з одного боку, і законами та іншими нормативними актами — з другого, а і співвідношення між законами та підзаконними актами.

Наявність в Конституції численних посилань і відсилань до законів свідчить не тільки про непряму фіксацію в її тексті принципу верховенства закону, а й, як зазначалося, про її вплив на законотворчість шляхом відповідного імпульсу. Нерідко цей імпульс має чіткий предметний характер, у вигляді вимоги прийняти конкретний закон.

Такі закони звичайно деталізують зміст окремих конституційно-правових інститутів або визначають статус певних органів або чинників адміністративно-територіального устрою. Затримка з прийняттям зазначених, органічно поєднаних з Конституцією законів, є неприпустимою: це не тільки зашкоджує авторитету самої Конституції, а й консервує прогалини у законі. Як свідчить практика, ці прогалини нерідко у різний спосіб заповнюються підзаконними актами, що призводить до розбалансування правової системи.

Сприйняття верховенства закону як конституційного принципу зумовлене основними характеристиками самих законів як правових актів.

Як конституційний принцип верховенство закону в цілому узгоджується з іншими, тісно сполученими між собою і по суті однозмістовими принципами правової держави і верховенства права. Адже кожен з них не заперечує наявність в системі права ієрархії «підконституційних» нормативно-правових актів, очолюваної законом.

Негативне ставлення до верховенства закону частини спеціалістів не в останню чергу пояснюється тим, що цей принцип за минулих часів значною мірою був пов'язаний з принципом верховенства рад, зокрема із статусом Верховної Ради як найвищого органу державної влади.

Принцип верховенства закону з позицій правотворчості і, насамперед, правозастосування є «матеріальним», він має глибокі корені в позитивному праві. Не відриваючи його від «ідеального», відображеного у першу чергу в зусиллях зінтерпретувати ідеї природнього права і реалізувати їх у процесі правозастосування, зважимо на те, що немає ніяких підстав характеризувати верховенство закону за термінологією Г. Кельзена (вживаної ним до характеристики терміна «правова держава») як «плеоназм», тобто словесну надуживаність³².

За будь-яких умов принцип верховенства закону слугує побудові чіткої і логічної системи права і є чи не найважливішим з огляду на потреби здійснення контролю за конституційністю і законністю відповідних нормативно-правових актів, їх обліку і систематизації та вирішенню низки інших завдань, що виникають в процесі правового розвитку нашого суспільства.