9. Психофізична та психофізіологічна проблеми: шляхи їх вирішення

Психофізична проблема – це проблема співвідношення між психічними та фізичними явищами. Особливо вона загострилась у 17ст. після того, як Рене Декарт різко протиставив матерію і дух як дві різні субстанції.

З розвитком досліджень у галузі вищої нервової діяльності та органів чуття у 18 ст. психофізична проблема переросла у психофізіологічну – проблему співвідношення психічних та психофізіологічних явищ. Її суть полягає в тому, щоб з’ясувати, яким чином у процесі функціонування мозку виникають якісно різні психічні явища. Остаточного розв’язання цієї проблеми немає, спроби її рішення породили багато теорій дуалістичного та моністичного характеру.

I. Дуалістичні теорії: психофізичний паралелізм, психофізична взаємодія (у них обох психічне та фізіологічне розглядаються як два різні процеси, співвідношення між ними кожна з теорій вбачає в іншому).

1. Теорія психофізичного паралелізму  (Лейбніц, 17 ст., Гарт, 18 ст.) психічні та фізіологічні процеси протікають незалежно один від одного. Разом з тим діяльність одних процесів завжди якимось чином супроводжують діяльність інших. Пояснювалось це гармонією установленою Божим началом.

2. Теорія психофізичної взаємодії – (Декарт, 17ст.) заперечує функціональний зв'язок між психікою та мозком. Вважається, що духовний світ та світ фізичних реальностей (враховуючи і діяльність мозку) – це абсолютно самостійні та незалежні світи, які лише взаємодіють і якоюсь мірою впливають один на одного. Те, що відбувається у психіці, відповідає тому, що відбувається у мозку, і навпаки; однак функціонального зв’язку між психікою та фізіологією не існує. II. Моністичні теорії: теорія психофізичної ідентичності, теорія емерджентного психонейронального монізму та теорія психофізичної єдності психічне та фізіологічне розглядають як єдиний процес, однак кожна з цих теорій таку єдність трактує по своєму. 1. Теорія психофізичної ідентичності або тотожності (Павлов, 30-ті рр. 20 ст.) – стверджує, що фізіологічні та психічні процеси – це не два різні процеси, а два різні боки єдиного процесу, розглянуті з різних позицій бачення: фізіології та психології. Важливим моментом цієї теорії є те, що психічний бік такого єдиного процесу позбавлений будь-якої самостійної вартості, він вважається додатком фізіологічного. Таким чином психіку зводять до вищої нервової діяльності, і якісна специфіка втрачається.

2. У теорії емерджентного психонейронального монізму (Бунге) психіку розглядають як специфічне явище, котре породжується фізіологічними процесами, однак до них не зводиться.

3. Теорія психофізичної єдності (Виготський, 30-ті рр.. 20 ст., Рубінштейн, 40 рр.) – свій початок бере ще у філософії французьких матеріалістів 18-19 ст. Прихильники припускають, що психіка є функцією головного мозку, а також те, що психічні явища складають невід’ємною частину складнішого цілісного процесу поведінки, який має свою психічну та фізіологічну підставу. Отже, психіка визначається як властивість високоорганізованої матерії (нервової системи та головного мозку) відображати об’єктивну дійсність.