23. Мислення людини; розвиток мислення в онтогенезі

Мислення – це пізнавальний психічний процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’язках і відношеннях. Генезисний підхід (Ж. Піаже) розглядає мислення як цілісний процес, який формується під впливом зовнішнього та внутрішнього середовища.

Швейцарський психолог Жан Піаже (1896-1980) вивчав закономірності розвитку мислення у дитини і прийшов до висновку, що когнітивний розвиток є результатом послідовних стадій розвитку особистості. Розвиток інтелекту дитини відбувається у постійних пошуках рівноваги між тим, що дитина знає і що прагне зрозуміти. Всі діти проходять ці стадії в однаковій послідовності під впливом таких факторів, як дозрівання нервової системи, накопичення досвіду, розвиток мовлення і виховання. Когнітивний розвиток дитини може блокуватись на певному етапі, якщо один із перерахованих факторів недостатньо представлений.

Згідно з теорією Піаже, в розвитку інтелекту людини можна виділити чотири головні періоди: 1) сенсомоторна стадія (від народження до 2 років), 2) доопераційна стадія (від 2 до 7 років), 3) стадія конкретних операцій (від 7 до 11 років) і 4) стадія формальних операцій (від 11 до 15 років).

1) стадія розвитку інтелекту, яка розгортається до періоду інтенсивного опанування мови. На цій стадії досягається координація сприйняття та моторики, дитина взаємодіє з об'єктами, їхніми перцептивними та моторними сигналами, однак не зі знаками, символами, що репрезентують об'єкт. 2) характеризується формуванням символічної функції, яка забезпечує розрізнення означуваного та означення і є основою розвитку уявлень. Дитяче мислення на цій стадії відзначається егоцентризмом. 3. На цій стадії формується понятійне відображення середовища, дитина опановує прості операції класифікації, формуються поняття числа, часу, руху тощо. Операції мислення ще не формалізовані, залежні від конкретного змісту, в різних предметних областях розвиваються нерівномірно, не об'єднані в цілісну систему. 4. Опанувавши формальні операції, дитина може будувати власні гіпотетико-дедуктивні висновки, які ґрунтуються на самостійному висуванні гіпотез і перевірці їхніх наслідків. Гіпотетичне та абстрактне мислення дозволяє досліджувати та встановлювати суттєві закономірності.

Головне досягнення Ж.Піаже в тому, що він першим зрозумів, досліджував і виявив специфіку та якісну своєрідність дитячого мислення, показав, що мислення дитини відрізняється від мислення дорослої людини. Розроблені ним методи дослідження рівня розвитку інтелекту широко використовуються у сучасній практичній психології.

Форми та закони мислення

Основними логічними формами мислення є поняття, судження і умовиводи.

Поняття — це форма мисленого відображення одиничного та особливого у предметах і явищах, яке водночас є загаль­ним. Наприклад, одиничним та особливим у понятті «мислення» є те, що завдяки йому відбувається опосередковане та узагальнене відображення дійсності, а загальним, що це є психічний процес. Поняття виникають на основі чуттєвого пізнання, а остаточно формуються за допомогою слова на основі розуміння того, що ми пізнали.

Поняття можуть бути родовими і видовими, загальними й одиничними, конкретними та абстрактними. Родовими називають поняття з більшим обсягом по відношенню до понять з меншим обсягом. Наприклад, родовим є поняття «психічний процес» по підношенню до поняття «мислення». Відповідно, поняття з меншим і обсягом по відношенню до понять з більшим обсягом називають видовими (у вищенаведеному прикладі це поняття «мислення»). Поняття, що мають найширший обсяг і відображають найзагальніші властивості, зв'язки і відношення предметів та явищ, називають категоріями (наприклад, простір, час, кількість, якість тощо).

Загальними називають поняття, в яких відображаються істотні властивості цілих класів предметів та явищ (наприклад, поняття «психічні особливості»). Ті ж поняття, які відображають істотні властивості одиничних об'єктів, називаються одиничними (наприклад, поняття «характер»).

Конкретними поняттями називають такі, в яких відображають­ся явища за їхніми суттєвими ознаками(наприклад, поняття «люди­на»); абстрактними — поняття, які відображають ті чи інші влас­тивості об'єктів відокремлено від самих об'єктів (наприклад, психіка, сила волі).

Зміст понять розкривається в судженнях. Чим більше суджень ми можемо висловити про певний об'єкт чи явище, тим змістовнішим є наше поняття про нього. Судження — це логічна форма мислення, в якій відображені зв'язки між предметами та явищами дійсності або між їхніми властивостями. У науці судження часто виражаються через означення. Означення можна дати, по-перше, шляхом віднесення даного об'єкта до найближчого роду і встановлення після цього його видових відмінностей. Наприклад, мислення — це психічний процес (найб­лижчий рід) опосередкованого та узагальненого пізнання (видові відмінності) дійсності. По-друге, означення можна дати за допо­могою вказівки на походження предмета, що відобра­жається у понятті, або на спосіб, яким воно утворюється. Напри­клад, у геометрії коло визначають як криву, що утворюється рухом на площині точки, яка зберігає рівну відстань від центра. Означен­ня не має на меті перелічити всі властивості певних об'єктів чи явищ, а тільки вказати на найзагальніші чи найсуттєвіші. Судження існує і виявляється в реченні.

Розрізняють такі види суджень: істинні і хибні; поодинокі, част­кові і загальні; прості і складні; стверджувальні і заперечні.

Судження є істинним, якщо воно адекватно відображає зв'язки і співвідношення, що існують в об'єктивній дійсності (наприклад, «Рослини і тварини належать до живої природи»). Судження є хибним, якщо воно ці зв'язки і відношення відображає неадекватно (на­приклад, «Всі живі організми здатні мислити»).

У поодиноких судженнях висловлюється думка відносно одного об'єкта (наприклад, «Цей студент присутній на занятті»); у часткових — відносно групи об'єктів або явищ (напри­клад, «Окремі студенти присутні на занятті»); у загальних — відносно всіх об'єктів чи явищ певної групи (наприклад, «Всі студенти присутні на занятті»).

У простих судженнях відображений лише один зв'язок або співвідношення між предметами і явищами (наприклад, «Мислення є психічним процесом»), у складних — декілька зв'язків або відношень (наприклад, «Мислення є узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності»).

Якщо у судженні стверджується наявність певних ознак і відношень в об'єктах, то таке судження називають стверджувальним (наприклад, «Психіка властива людям і тваринам»), якщо запере­чується — заперечним (наприклад, «Рослини не мають психіки»).

Судження можуть утворюватися двома основними способами: безпосередньо, коли в судженні висловлюється те, що сприй­мається (наприклад, «Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку»), і опосередковано. Такі судження утворюються шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така логічна форма мислення, при якій на основі кількох суджень утворюється нове. Вихідні судження, з яких виводиться нове, називають посиланнями, а нове судження — висновком (наприклад, «Усі студенти університету складають іспити та заліки. Олена є студенткою університету. Отже, Олена складає іспити та заліки»). В умовиводах особливо виразно виступає опосередкований характер мислення: ми здобуваємо нові знання, оперуючи вже наявними.

Існують такі види умовиводів: за аналогією, індуктивні та дедуктивні; вірні і хибні.

Умовиводом за аналогією називають такий, що грунтується на подібності деяких ознак різних об'єктів чи явищ. Наприклад, якщо ми знаємо співвідношення між поняттями «високий» та «низький», то можемо за аналогією знайти таке саме співвідношення між поняттями «швидкий» і «повільний» (це співвідношення полягає у протилежності стану об'єктів). Цінність аналогії полягає у тому, що вона наштовхує нас на здогадки. Індуктивні умовиводи, або індукція — це умовиводи від конкретного до загального. В індукції ми йдемо від фактів до їхнього узагальнення, від менш загальних до все більш загальних суджень. Таким чином була створена теорія еволюції Дарвіна, періодичнії таблиця хімічних елементів Менделєєва тощо. Дедуктивні умовиводи, або дедукція — це умовиводи від загального до конкретного. Тут ми опираємося на вже встановлені загальні судження і на цій основі робимо судження про певні групи об'єктів або про поодинокі об'єкти.

Вірні умовиводи підтверджуються на практиці і не заперечу­ються законами логіки; хибні, навпаки, не підтверджуються практикою і заперечуються законами логіки.