23. Психологічні механізми вольової регуляції

Вольову регуляцію поведінки розглядають як регуляцію спону­кання до дії. Самоуправління людиною своїми діями, процесами, станами відбувається завдяки роботі наступних психологічних механізмів: самодетермінації, самоініціації, самогальмуванню, самоконтролю, самомобілізації та самостимуляції.

Самодетермінація грунтується на потребах людини — стані людини, який виражає її залежність від конкретних умов існуван­ня і є джерелом її активності.

Механізмом самоініціації та самогальмування дій є вольовий імпульс та самонакази. Вольовий імпульс здійснює запуск (ініціацію) вольової дії. Він також допомагає перейти від однієї операції до іншої, якщо дії не є автоматизованими. Самонаказ виражається у вербальній формі.

У процесі самоконтролю важливу роль відіграє зворотній зв'язок. Розрізняють зовнішній і внутрішній зворотні зв'язки. Зовнішній більше слугує для контролю за результатами дії, внут­рішній — для контролю за характером дії.

Одним із показників самомобілізації є впевненість в собі. Своєрідною формою самомобілізації під час небезпеки є стан бой­ового збудження. Цей стан має позитивне емоційне забарвлення — людина відчуває насолоду від переживання небезпеки. До станів самомобілізації відносять також стан зібраності (наприклад, уважність, зосередженість) та рішучості (стан, який характеризує готовність людини почати здійснювати прийняте рішення, ініціювати дію у ризикованій ситуації, навіть у випадку не­приємних наслідків). Нарешті, ще однією формою самомобілізації є стриманість. Це такий психічний стан, коли поведінка людини підкоряється розумному контролю.

Суб'єктивними засобами самостимуляції є самосхвалення, самопідбадьорювання, самонакази, самопереконання, уявлення емоційно позитивних ситуацій, які переживались колись, згаду­вання минулих успіхів та прикладів інших людей, почуття обов'язку та власної гідності, сорому, самолюбства тощо.

23. Відчуття людини; їхні основні закономірності

Відчуття – це пізнавальний психічний процес відображення явищ навколишньої дійсності та внутрішніх станів організму, який виникає внаслідок безпосереднього впливу подразників на органи чуття в даний момент. До закономірностей відчуттів належать абсо­лютна та диференційна чутливість, адаптація, взаємодія відчуттів, сенсибілізація, контраст відчуттів і синестезія.

Діапазон наших адекватних відчуттів називається абсолютною чутливістю. Знизу він обмежений нижньою, а зверху — верхньою абсолютною чутливістю. Нижня абсолютна чутливість  це наша здатність вперше відчувати ледь помітні подразники, а верхня абсолютна чутливість — наша здатність відчувати дуже сильні подразники як адекватні. Відповідно величина подразника (мінімальна чи максимальна), яка має критичний характер, називається абсолютним порогом. Нижній абсолютний по­ріг характеризує гостроту чутливості аналіза­тора: чим нижчий поріг, тим чутливість вища, і навпаки.

Здатність людини розрізняти ледь помітні відмінності між подразниками називають диференційною чутливістю. Вона вимірюється за допомогою порогу диференційної чутливості. Диференційний поріг, або поріг розрізнення, це та мінімальна різниця між двома подразниками однієї модальності, яка викликає ледве помітну відмінність відчуттів. Адаптація — це пристосуван­ня організму до умов середовища. Розрізняють негативну і позитивну. Негативна адаптація виявляється по-різному: як повне зникнення відчуттів у результаті тривалої дії подразника (наприклад, повністю може зникнути тактильне, нюхове чи смакове відчуття за умови, якщо подразник не дуже сильний); як зниження чутливості під впливом дії сильного под­разника (наприклад, при зануренні руки в холодну воду або при переході з темної кімнати в яскраво освітлену). При позитивній адаптації чутливість підвищується під впливом дії слабкого подразника. Наприклад, у результаті темпової адаптації зорова чутливість зростає. Адаптація відіграє значну роль у пристосуванні організму до навколишнього середовища, бо, з одного боку, допомагає органам чуття «вловлювати» слабкі подразники, а з іншого, оберігає їх від надмірно сильних подразників. Взаємодія відчуттів — це зміна чутливості одних аналізато­рів під впливом інших. Тут, так само як і при адаптації, чутливість може і зростати, і знижуватися. Загальна закономірність взаємодії відчуттів полягає у тому, що під час взаємодії зі слабким подразни­ком чутливість підвищується, а зі сильним — знижується. Напри­клад, слабкий звук підвищує чутливість до кольору. Навпаки, під впливом інтенсивних зорових подразнень знижується слухова чутливість, а у випадку сильних запахів — знижується зорова. Сенсибілізація — це підвищення чутливості в результаті взаємодії відчуттів, зміни стану ор­ганізму чи під впливом вправ. Розрізняють сенсибілізації: тимчасову і тривалу. Тим­часова сенсибілізація, насамперед, пов'язана із взаємодією відчуттів. Так, відомі факти підвищення зорової, слухової, тактильної та нюхової чутливості під впливом слабких больових подразників. Крім того, вона спричинена тимчасовими змінами стану організму під впливом найрізноманітніших чинників: фар­макологічних речовин, наприклад, адреналіну, кофеїну; інтересів чи установок особистості тощо. Тривала сенсибілізація носить постійний характер і залежить як від стійких змін в організмі, так і від постійних вправ. Так, з віком чутливість аналізаторів поступо­во зростає, а після 20-30 років починає поступово знижуватися. Відомо, що і постійні вправи, наприклад, тренування музи­кантів, дегустаторів тощо веде до зростання відповід­них видів чутливості. Контраст відчуттів — це зміна інтенсивності і якості відчуттів під впливом попереднього або супутнього подразника. За одночасної дії двох подразників виникає одночас­ний контраст. Так, одна й та сама фігура на чорному фоні здається світлішою, а на білому — темнішою. У разі послідовної дії двох подразників виникає послідовний контраст. Наприклад, після холодної води тепла здається гарячою. Синестезія — це виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуттів, харак­терних для іншого аналізатора. Найбільше поширені зорово-слухові синестезії, коли під впли­вом звукових подразників у людини виникають зорові образи. Широко відомо, що високі звуки ми оцінюємо як «світлі», а низькі як «темні». Синестезія поширена також у побуті, коли у людини виникає відчуття «крикливого кольору», «солодкого звуку», «гострого за­паху» тощо.